Контррозвідка в Україні від УНР до сьогодення – 3

Третя частина книжки Юрія Михальчишина «Контррозвідка в Україні від УНР до сьогодення», яка побачила світ у Львівському видавництві «СПОЛОМ». У цій частині йдеться про контррозвідку Служби безпеки Організації українських націоналістів.

З першою частиною книжки можна ознайомитись за посиланням Контррозвідка в Україні від УНР до сьогодення – 1, з другою – за посиланням Контррозвідка в Україні від УНР до сьогодення – 2.

*     *     *

Контррозвідка українського націоналістичного підпілля: СБ ОУН

Після поразки Визвольних змагань 1917 – 1921 року та окупації України РСФСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною, настає новий етап діяльності державницьких сил, пов’язаний з військовою та цивільною еміграцією, а також підпільною діяльністю на територіях держав-окупантів. Десятки тисяч колишніх військовослужбовців армій УНР та ЗУНР, бійців партизансько-повстанських формацій, цивільних біженців, які відступили за лінію фронту під тиском Червоної армії, опинилися розкидані містами й селами Польщі, Австрії, Німеччини, Чехословаччині, Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, Франції, Бельгії, в державах Північної та Південної Америки. На еміграції, треба визнати, контррозвідувальні органи українських збройних сил та політичних утворень, яким вони підпорядковувалися, в одні ворота програвали більшовикам. Чому? Не треба плекати жодних ілюзій – найсильніша спецслужба в світі міжвоєнного часу це є ВНК–ОДПУ–НКВС. Перш за все, через колосальний кадровий потенціал, вкрай агресивні методи роботи, потужні фінансові ресурси і абсолютне нехтування будь-якими правовими нормами, законністю та шаблонами мислення. А також це небувала за масштабами вербувальна робота чекістів у всіх соціальних класах європейського суспільства, це можливість здобувати впливову агентуру на ідеологічній основі (потенційно це десятки сотні тисяч і мільйони добровільних прихильників комуністичного ідеалу в усіх країнах світу). Також слід відзначити  високоякісний керівний склад: Фелікс Дзержинський, Вацлав Менжинський, Меєр Триліссер, Артур Артузов і його пізніші вихованці (Шпігельглас і Слуцький) – це практично найсильніші керівники спецслужби в Європі міжвоєнного часу з особистим досвідом керівництва операціями розвідки та контррозвідки. Щодо інтелектуального рівня, то він був просто захмарним для сьогодення. До слова, Вацлав Менжинський, заступник і наступник Дзержинського в ОДПУ, знав дев’ятнадцять (!) іноземних мов, у тому числі східних.

Треба мати на увазі також вразливість західних суспільств, які після Першої світової війни, падіння великих імперій, демократизації та революційної хвилі 1917 року, виявилися абсолютно відкритими. Наприклад, у славетній Британській контррозвідці МІ5 між Першою та Другою світовими війнами по лінії контррозвідувального захисту та органів влади і управління працювало …десять осіб. На всю Британську імперію (від Торонто до Сінгапура), в Лондоні, в центральному управлінні… А один співробітник, щоправда високоранговий, радянського ОГПУ, такий собі Яков Сєрєбрянскій (це старший колега та наставник Павла Судоплатова) особисто завербував у 1920-1930-х роках двісті агентів, в тому числі цінних та особливо цінних. Це, до речі, агенти, щоб ви розуміли, рівня головних інженерів та директорів підприємств оборонної промисловості. На території Франції, Близького Сходу, на території США… Це – свідчення про масштаб і рівень роботи. Тому ми не повинні абсолютно дивуватися, що радянські спецслужби зуміли розкласти російську білогвардійську військову еміграцію, зуміли практично ліквідувати верхівку українського визвольного руху (Симона Петлюру в 1926 році, Євгена Коновальця в 1938 році). Верхівка Російського Общєвоінского союза РОВС (генерали Петро Врангель, Євгеній Міллер, Олександр Кутєпов) також впала жертвами диверсійного спецназу радянської зарубіжної розвідки. Відтак ми чудово розуміємо, що на еміграції шансів ефективно боротися на рівних у наших попередників не було.

Єдиний шанс з’являється з початком Другої світової війни та появою сильної структури – Служби Безпеки Організації Українських Націоналістів (СБ ОУН), утвореної в 1940 році. Створення власної спецслужби, а передусім, органу власної безпеки, стало запорукою високої життєздатності оновленої націоналістичної структури орденського типу, заснованої в 1929 році полковником Євгеном Коновальцем у Відні. Трагічна загибель Вождя ОУН у Роттердамі, уможливлена агентурним проникненням ОДПУ–НКВС в його безпосереднє оточення, підвела риску під дискусіями про доцільність створення націоналістичної спецслужби. Не бракувало й інших причин.

Деструктивний вплив на взаємини лідерів української націоналістичної еміграції та підпільного активу в окупованій Західній Україні справив “Архів Сеника” – комплекс документів Організації Українських Націоналістів, що був використаний на Варшавському судовому процесі 1935–1936 рр. над Крайовим Провідником Степаном Бандерою і його спільниками щодо вбивства міністра внутрішніх справ Польщі полковника  Б. Пєрацького. Назва архіву походить від прізвища провідного діяча ОУН, члена Проводу Українських Націоналістів (ПУНу) Омеляна Сеника, чиї документи становили невизначену за обсягом частину цього комплексу матеріалів. Згідно з актом обвинувачення Варшавського процесу, 1935 р. Міністерство внутрішніх справ Польщі та 2-й відділ Головного штабу армії Речі Посполитої (військова розвідка) володіли комплексом документів, що походили з секретних архівів ОУН, обсягом 418 оригіналів і 2055 фотокопій рукописних і машинописних документів. Документи потрапили до рук польських правоохоронців і спецслужб в рамках неформальних партнерських взаємин з Чехословацькою розвідкою після проведених в Празі 1934 року обшуків на квартирах низки функціонерів ОУН за підозрою в співпраці з німецьким Абвером. Потреба повноцінного контррозвідувального забезпечення в ОУН стала очевидною під час латентної фази конфлікту між С. Бандерою та А. Мельником в 1939 – 1940 роках, коли група Бандери вимагала усунути з Проводу ОУН Ярослава Барановського та Омеляна Сеника як ймовірних “кротів” польських спецслужб, відповідальних за провали організації з 1934 року.

Розбудова структури майбутньої Служби безпеки Організації український націоналістів розпочалася в лютому 1939 року з створення референтури СБ при Крайовій екзекутиві ОУН Західно-українських земель за ініціативи очільника цієї екзекутиви Мирослав Тураша. Сам Тураш зник безвісти за загадкових обставин у червні 1939 року при переході чехословацько-польського кордону після зустрічі з членами Проводу. Після розгрому Польщі та перенесення штаб-квартири ОУН до Кракова в кінці 1939 року з’являється координаційна група з витань внутрішньої безпеки та розвідки – так звана “сімка”. До неї належали: Микола Лебедь, Микола Арсенич, Євген Врецьона (екс-керівник розвідки Штабу Карпатської січі), Іван Равлик. Осип Мащак, Ярослав Гайвас і Богдан Рибчук. Під час конференції керівного активу ОУН під проводом С. Бандери в Кракові 9–10 лютого 1940 року по створенню структури ОУН (р) / ОУН (б) на окремій закритій нараді засновано Службу безпеки – СБ ОУН, головою якої призначений М. Лебедь, а його заступником став М. Арсенич. Первинна координаційна група-“сімка” розпалася через події, пов’язані з розколом єдиної ОУН – до середовища полковника А. Мельника відійшов Я. Гайвас, який пізніше став керівником Південної похідної групи мельниківців та їх розвідки. Конфлікт з мельниківцями став першою пробою сил для бандерівців: так, за ініціативи провідного члена ОУН (м) З. Книша 13 серпня 1940 року групою тітушок було захоплено приміщення штаб-квартири ОУН (б) в Кракові. Бандерівці відповіли силовим пресингом, на вістрі якого були структури СБ; всього до літа 1941 року у протистояннях загинуло близько 400 мельниківців і коло 200 бандерівців.

До керівництва Служби безпеки ОУН(б) протягом 1940 – першої половини 1941 року приєдналися вже відомі на той час організатори спецструктур ОУН – М. Арсенич, В. Турковський, І. Равлик, Є. Врецьона, П. Федорів, Я. Пришляк, Г. Пришляк та ін. Для вишколу спецконтингенту для Служби безпеки оунівці в співпраці з німецьким Абвером створили на території Генерального губернаторства в Польщі кілька навчальних центрів, в яких курсантам викладалися основи розвідки та контррозвідки, слідчої справи, організації спецслужб, конспірації, диверсійної та підривної справи, рукопашного бою тощо. Для підготовки своїх кадрів служба безпеки активно використовувала досвід спецслужб іноземних держав – Польщі, СРСР, Німеччини. Особлива увага зверталася на вивчення досвіду радянського НКВС і НКДБ як головного імовірного противника і найбільш досконалої структури державної безпеки з тоді існуючих. Перша школа розвідки та контррозвідки ОУН розпочала роботу навесні 1940 року в Кракові та складалася з курсів ідеологічної підготовки (Дмитро Мирон–“Орлик”), організаційної роботи (Ярослав Старух–“Стяг”), розвідувальної та контррозвідувальної діяльності (Микола Арсенич–“Березовський”), конспірації (Дмитро Маївський–“Косар”) та лекцій інструкторів  німецького Абверу. Навчання пройшли 20 курсантів, які, в свою чергу, стали інструкторами для наступних вишколів.

Фактичним творцем спецслужби націоналістичного підпілля є легендарний генерал безпеки УПА Микола Арсенич (“Арсен”, “Березовський”, “Григір”, “Дем’ян”, “Максим”, “Микола”, “Михайло”). Народився 27 вересня 1910 року в с. Нижній Березів (Косівський район), навчався в Коломийській (звідки відрахований) та Львівській академічній гімназіях, вступив на юридичний факультет Львівського університету, де навчався до 1936 року. Член УВО, з 1929 року – член ОУН. Навики створення легендованих організацій отримав на практиці, коли організовував конспірування структури Крайової Екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях під “Союз українських студентських організацій Польщі”. Арештовувався польською поліцією в 1937 та 1939 роках, звільнений у вересні 1939 в зв’язку з ліквідацією польської державності, кілька тижнів проживав на нелегальному становищі в радянському Львові, пішки перейшов кордон з Генерал-губернаторством і прибув до Кракова.

Керівники (Головні референти) СБ ОУН:

– Микола Лебедь (лютий 1940 – липень 1941);

– Микола Арсенич, генерал безпеки УПА (липень 1941 – січень 1947);

– Ярослав Дякон (т.в.о.), майор СБ (січень 1947 – листопад 1948).

Основними функціями Служби безпеки були: оперативна розробка структур конкуруючої ОУН (м), протидія діяльності агентури НКВД,  Гестапо та польської Армії крайової, охорона членів ОУН, контроль за дотриманням конспірації, підтримка внутрішньої безпеки, розвідка та контррозвідка, організація диверсій на залізниці та лініях зв’язку і розслідування кримінальних злочинів, скоєних членами ОУН.

Перша оперативно-бойова кампанія СБ ОУН припала на 1940 – 1941 роки – протистояння з органами НКВС та НКДБ на окупованій Західній Україні, де Референтура СБ Крайового проводу виявляла та припиняла діяльність радянської агентури, здійснювала диверсійно-терористичні акції, охорону конспіративних нарад, облаштовувала конспіративні та явочні квартири, виготовляла та здобувала документи прикриття. Чекісти відзначали високий рівень конспірації та підготовки есбістів, агресивний стиль роботи, використання вогнепальної зброї і гранат при спробах арештів. У свою чергу, відомо, що групи зовнішнього спостереження СБ ОУН у Львові змогли встановити більшість відрядженого з УРСР оперативного складу обласного управління НКВС та місця їх проживання і зустрічей з агентурою через демаскуючий ефект радянського дрес-коду. Справа в тому, що в 1920 – 1930-х роках для населення Галичини було непритаманно заправляти цивільні штани у чоботи – цілком нормальна чоловіча мода для Харкова, Одеси чи Києва. Коли підпільна сітка ОУН в Західній Україні в 1941 році зросла до 20000 осіб членства, районний референт СБ мав на агентурному зв’язку від 5 до 20 негласних джерел інформації.

Друга кампанія розгорталася влітку та восени 1941 року, коли в ході німецької операції “Барбаросса” проти СРСР та звільнення з радянської окупації західних та центральних областей УРСР органи СБ ОУН творили “похідні референтури”. Їхнє завдання полягало в “організації порядку й спокою” на звільнених прифронтових територіях, опорі конкуруючим українським політичним ініціативам з організації при німецьких адміністраціях владних структур, взятті під контроль приміщень, картотек, зброярень і матеріальних засобів НКВС і НКДБ. Липень 1941 року приніс розрив ситуативної співпраці з німецькими спецслужбами та перехід структур ОУН і СБ на нелегальне становище в нових умовах. У цей період М. Арсенич зміг здійснити підбір та розстановку кадрів для створення двох обласних референтур СБ в західних областях України та розпочати нелегальне навчання майбутніх контррозвідників. На жаль, в липні 1941 року німецька СД припинила роботу Рівненської та Дубненської шкіл СБ. Контррозвідувальна протидія репресіям дозволила уникнути масових арештів керівного складу та активу ОУН в західних областях України; зокрема, Арсенич оперативним шляхом здобув список з 50 оунівців, яких німецькі органи збиралися заарештувати. Втім, репресії окупантів посилились в 1942 році, коли було заарештовано члена Проводу ОУН Я. Старуха, керівника оргвідділу військової референтури ОУН. І. Климіва; до тюрем гітлерівської СД потрапили полковники Дмитро Грицай та Олекса Гасин.

Структура Служби безпеки сформувалася в основному до кінця 1940 року. Її центральною фігурою був референт на рівні району, округу, області, краю, Проводу ОУН на українських землях. На низовому рівні кущів діяли інформатори СБ. До складу кожної районної референтури входили референт, двоє чи троє слідчих, архівіст, та боївка чисельністю 7–8 осіб. Для професійної підготовки своїх співробітників СБ спершу видала підручник та кілька методичних посібників і періодично організовувала вишкільні курси на рівні краю, округу та області тривалістю від десяти днів до трьох тижнів. Референтура СБ зразка 1942/43 років займалася: 1) розвідкою; 2) контррозвідкою; 3) виконанням вироків; 4) проведенням бойових акцій. Поділялася на підреферентури:

1. Розвідки (розвідувально-інформаційний відділ, РІВ);
2. Контррозвідки;
3. Слідчо-оперативний відділ (СОВ);
4. Поліційно-оперативний відділ (ПОВ) – арешти, конвоювання затриманих, виконання вироків.

З серпня 1943 року працювала Референтура СБ Центрального проводу ОУН, яка затвердила типові організаційні штати територіальних підрозділів. Так, штат над районної референтури – 22 одиниці гласного оперативного та адміністративного складу та 10 жандармів для силової підтримки. Окружна референтура СБ “Північ” в 1943 році мала розвідувальний, контррозвідувальний, слідчий, поліційно-виконавчий відділи та окремі лінійні підрозділи, що спеціалізувалися по радянській держбезпеці, німецьких окупаційних силах, польському підпіллі та мельниківцях; розвідувальна та контррозвідувальна агентура. Базова професійна підготовка до роботи в СБ, час якої складав від 3 до 6 місяців,  передбачала: 1) вивчення основ конспірації; 2) ідейно-політичний вишкіл; 3) виховання потрібних моральних і фізичних якостей; 4) ознайомлення з найважливішими організаційними справами. Формами подальшої підготовки та виховання були сходини (збори-зустрічі), вишколи, практичні завдання і вправи, а також – самопідготовка есбістів за індивідуальними планами.

Головна Референтура СБ ОУН видавала друковані методичні посібники “Агентура НКВД–НКГБ”, “Агентура НКГБ в дії”, “Що повинен знати працівник СБ”, “В боротьбі з агентурою органів МГБ”, “На допомогу слідчим”, “Випадок з практики”, інформаційні матеріали про структурну побудову органів МВС–МДБ, якими послуговувались у своїй роботі референтури СБ. Керівний склад СБ ОУН продукував низку інструктивних матеріалів, серед яких: “Як підбирати працівників СБ”, “Праця розвідника внутрі”, “Коротка інструкція відносно розвідки при помочі агентів і донощиків контррозвідки”, “Способи вербування інформаторів”, а також “Інструкція розвідчої і контррозвідчої служби”, “СБ – робота”, “Інструкція організаційної роботи під кутом совітської окупації України” (січень 1944 р.), “Боротьба з сексотством і провокацією” (жовтень 1944 р.), “Коротка інструкція по розвідці при допомозі агентури і донощиків контррозвідки”, “Студійноінформативний матеріал про більшовицькі органи поліції”, “Більше революційної пильності”, “Агентура більшовицьких органів поліції”, “Студія психіки об’єкта”, “Які прийоми до молоді стосує більшовицька агентура і як перед нею оборонитися”. У проекті “Інструкції виховно-вишкільної праці в Службі безпеки” (1946) наголошувалося на необхідності підготовки з тактики, історії розвідки, топографії, стрілецької справи, оволодіння технічними засобами зв’язку, шифрами, тайнописом, опануванням знаннями з географії, історії, іноземних мов, історії та програмних документів національно-визвольного руху.

Третя кампанія оперативно-бойової діяльності СБ ОУН розпочалася влітку 1943 року одночасним протистоянням німецьким і радянським спецслужбам і польському руху опору на Волині; у 1944 році фокус змістився в бік головного супротивника – органів НКДБ  і НКВС (з 1946 року МДБ і МВС).

Масове вербування бійців УПА, підпільників ОУН та цивільного населення органами радянської держбезпеки, що розпочалося в 1943 році оперативними групами НКДБ, закинутими парашутним шляхом в німецькі тили, спровокувало непропорційно енергійну реакцію СБ ОУН. Особливого розмаху набули акції чисток на Волині, де референт СБ М. Козак (“Смок”) вдався до масштабних профілактичних і фільтрувальних заходів, не завжди виправданих оперативною обстановкою та підкріплених доказовим фактичним матеріалом. Від січня до жовтня 1945 року на Волині від таких дій служби безпеки загинули 889 членів ОУН(р) із 938, які потрапили під слідство. В окремих районах у співробітництві з радянськими органами державної безпеки були звинувачені 50–85 % підпільників. Наслідком радикальних контррозвідувальних операцій СБ на Волині стала поява в грудні 1945 року розколу структури ОУН на групи “далеківців” і “смоківців”. Дослідники відзначають, що на Волині націоналістична спецслужба вперше ініціювала чистку наприкінці 1943 року, причому виключно задля протидії агентурному “засміченню” власних, тобто есбістських рядів, а вже в 1945 році, коли “НКВС мав своїх агентів фактично серед керівництва всіх підпільних відділів”, “діяльність СБ … нагадувала роботу військового хірурга, який, не маючи часу і належних умов, без вагань ампутує інфіковані органи, щоб загалом врятувати хворий організм” усієї мережі ОУН.

На початку лютого 1945 року біля м. Бережани Тернопільської області відбулася нарада членів Головного Проводу ОУН (б), на якій розглядалося питання про перспективи дальшої боротьби проти радянської окупаційної влади. На ній були присутні, зокрема, Р. Шухевич, М. Арсенич, Я. Бусел, Д. Грицай, П. Дужий, Р. Кравчук, В. Кук, Д. Маївський. Рішення наради – продовжувати боротьбу, сподіватись на початок нового світового збройного конфлікту та допомогу Заходу проти СРСР. В залежності від ситуації на теренах переходити до дій чотами і роями, лави УПА очистити від ненадійних і хитких елементів, посилити контрольну та організаційну функції підрозділів СБ. Великої уваги Арсенич надавав такому важливому питанню, як виявленню і фізичному знешкодженню таємних співробітників НКВС – МДБ. Саме під його керівництвом бандерівська СБ лише на Тернопільщині знищила 111 таємних співробітників МДБ СРСР. Видатний керівник і організатор СБ Микола Арсенич весь час перебував у постійному русі, відвідуючи повстанські структури в регіонах, до кінця 1944 року перебував на території Волині, далі виїхав до Галичини, зокрема, на Тернопільщину і Косівський район Станіславщини; там він на початку лютого 1945 виїжджав у с. Августівку, де перебував Р. Шухевич. На нараді керівників ОУН в лісовому масиві між Бережанським і Рогатинським районами в травні 1946 року Арсенич озвучив Василю Куку підозри про вербовку органами МДБ зв’язкової Шухевича Стефанії Галушки (“Маруся”, “Наталка”), розробкою якої займався особисто.

За роки свого керівництва СБ ОУН (1941 – 1947) Микола Арсенич мав трьох заступників, якими були І. Равлик, П. Федів, В. Турковський. Змінюючи постійно місця свого перебування, Арсенич не давав змоги чекістам виявити та ліквідувати його протягом 1944 – 1946 років. Агентура НКДБ – МДБ фіксувала його появу, починаючи з липня 1945 і весь 1946 рік. У районі сіл Лісники, Дринів, Лапшин, Тиновичі, Жуків Бережанського району Тернопільської області, де його активно підтримували місцеві жителі. Його супроводжувала охоронна “двадцятка” – командир “Клим”, заступник керівника СБ ОУН (б) “Ромко”, слідчий рефентури “Юлько”, інші підпільники. Загинув Микола Арсенич 23 січня 1947 року  біля села Жуків Бережанського району в підземному лісовому бункері. Його охоронець на псевдо “Клим” вступив у бій з ударно-пошуковою групою МДБ і був поранений, після чого підірвав себе гранатою. Щоб не потрапити живими в руки ворога, генерал СБ застрелив свою дружину – референтку Українського Червоного Хреста Ганну Гунько, зв’язкову Шухевича С.Галушку, облив все у бункері гасом, підпалив документи і застрелився сам.

Будучи агентурно-розвідувальним підрозділом, СБ ОУН в умовах трансформації партизанської боротьби в підпільну, у 1947 – 1951 роках виконувала наступні завдання:

– Протидія проникненню в ряди ОУН та УПА агентури органів НКДБ – МДБ, її викриття та ліквідація;

– Підстава своєї агентури органам НКДБ – МДБ;

– Складання “чорних листів”  – списків комуністів, комсомольців, радянських активістів для їх ліквідації;

– Підготовка спецбоївок та окремих груп СБ для виконання диверсійних,  терористичних завдань та інших спеціальних завдань.

Розвідувальна та контррозвідувальна діяльність СБ ОУН ґрунтувалася не тільки на оперативних методах, а спиралася на системну інформаційно-аналітичну роботу. Уся зібрана інформація підлягала систематизації відповідно до встановлених норм діловодства СБ. Було прийнято виділяти дані про: 1) агентів противника; 2) підозрюваних у стосунках з НКВС; 3) особовий склад органів і військ НКВС; 4) представників органів радянської влади, компартії, комсомолу, народної освіти, кооперації; 5) колишніх розвідники СБ ОУН, які були розкриті чи скомпрометовані НКВС. Кожна із цих груп розвідувальних відомостей мала підгрупи. Так Д. Вєдєнєєв та Г. Биструхін, виділили 9 окремих інформаційних підгруп в яких зберігалися відомості про: 1) осіб, що зізналися у співпраці з ворогами, або факт співпраці був встановлений слідством; 2) осіб, що втекли із тюрем чи слідчих ізоляторів; 3) осіб, що перебували під слідством та були звільнені; 4) репатріантів, які повернулися з Німеччини; 5) осіб, що добровільно визнали факт співпраці з ворогом; 6) осіб, що підозрювалися в наявності фіктивних документів; 7) осіб, які до 1941 р. працювали в органах влади та міліції; 8) спеціалістів, що прибули з східних областей України; 9) міліціонерів, бійців винищувальних батальйонів, активістів, ремісників-заробітчан.

В захопленому чекістами директивному документі СБ під назвою “Слідство”, що має гриф “строго довірочно”, вказані методи проведення слідства СБ, зокрема: “побиття, голод, погрози, випитування аж до втоми – це способи змушення до зложення правдивих зізнань”. Конвеєрний допит передбачав залучення 3 окремих слідчих СБ, які позмінно по 8 годин кожен допитували підозрюваних. Зрозуміло, що оперативна та слідча робота СБ велися не в “білих рукавичках”. Як свідчив пізніше останній Головний командир УПА, Василь Кук, на Волині від Миколи Арсенича він особисто чув контраверсійну тезу: “якщо ти будеш бити чоловіка, то він тобі признається, що він є негус абіссинський” (імператор Ефіопії). Загалом виокремлювалося три основні блоки питань до затриманих осіб: 1) обставини і способи вербовки; 2) вивчення способів і методів зв’язку між агентом і оперативним працівником; 3) з’ясування обсягу виконаної розвідувально-підривної роботи.

Оперативні силові підрозділи безпеки – боївки СБ діяли при референтурах СБ всіх рівнів адміністративно-територіального поділу ОУН і виконували спеціальні, охоронні та бойові функції (розвідка, контррозвідка, здійснення диверсій, акцій прямої дії і спецоперацій, участь у бойових діях, ліквідація агентури, керівного і оперативного складу ворожих спецслужб, функціонерів та активістів окупаційних режимів; виконання смертних вироків та тілесних дисциплінарних  покарань; охорона місць нарад та перебування керівних осередків підпілля (Проводу ОУН, Гол. осередку пропаганди при Проводі ОУН, радіостанції “Вільна Україна” та ін.). Керував боївкою СБ зазвичай окремий командант, рідше – сам референт. Окрема боївка СБ налічувала від  2–3 до півтора десятка стрільців, в середньому в період до 1947 року нараховувала 8–10 повстанців. До вимог, окрім доброї фізичної форми, належали також відданість ідеології українського націоналізму та постійний політичний вишкіл. Серед відомих акцій боївок СБ – визволення із в’язниць німецького Гестапо у Львові та Дрогобичі ув’язнених провідних діячів ОУН – Олекси Гасина, Ярослава Старуха та Дмитра Грицая в 1942 і 1943 роках.

Наприкінці 1945 року з переконливим результатом завершилась боротьба між ОУН(м) і ОУН(б) в Західній Україні. Останньою жертвою міжусобної боротьби став М. Онуфрик – “Коник”, якого заарештували органи СБ в Рогатинському районі Івано-Франківської області. Допит проводив особисто М. Арсенич, після написання протоколу М. Онуфрика ліквідували.

Як вбачається із архівних документів НКДБ–МДБ–КДБ УРСР, за 1944 – 1953 роки, тобто до моменту практичної ліквідації націоналістичного підпілля і його озброєних формувань, учасниками ОУН та УПА в західних областях України здійснено: “терористичних актів” 4907, диверсійних актів – 195, нападів та роззброєнь “груп охорони громадського порядку” – 457, нападів та підпалів колгоспів, радгоспів, МТС – 325, нападів на сільради і клуби – 320, “озброєних пограбувань” – 359, “інших проявів” – 1126. В результаті цих проявів було вбито або забрано в ліс бійцями ОУН та УПА 2662 працівника радянсько-партійного активу, 582 голови сільських рад, 262 голови колгоспів, 446 колгоспників, 829 працівників держбезпеки, 473 працівники міліції, 1525 бійців “груп охорони громадського порядку”, 187 військовослужбовців, 933 службовців, 12839 інших громадян. Всього загинуло 22430 чоловік. При цьому слід ураховувати, що в 1944 – 1945 рр. не всі бойові та диверсійні акції підпілля, а також кількість жертв, фіксувалися органами НКВС–НКДБ в зв’язку з контролем ОУН та УПА значних територій в західному регіоні України.

Особливе місце структур СБ в переформатованому підпіллі після демобілізації УПА відзначав Головний командир Роман Шухевич на нараді командирів в Дрогобицькій області в червні 1947 року. В кінці 1940-х основний тягар боротьби з радянськими окупантами несли районні та над районні проводи ОУН, і відповідного рівня референтури СБ, вищі ланки управління вже існували номінально. Інтенсивність протистояння есбістів з чекістами можна продемонструвати на прикладі Тернопільської області. В січні – лютому 1946 року в ході чекістсько-військових операцій  було вбито 9 районних референтів та 14 командирів районних боївок СБ; в 1947 та неповному 1948 році на території області було ліквідовано 4 окружних, 8 надрайонних, 26 районних референтів СБ і їх заступників, 20 кущових інформаторів, 14 комендантів і 116 бойовиків спецбоївок СБ. Незважаючи на загальні втрати підпілля, структурно зростала чисельність бойовиків СБ. Так, наприклад, у Волинській області в 1948 році з 287 облікованих органами МДБ підпільників 96 осіб перебували в боївках СБ; з 246 повстанців, відомих МДБ на Станиславівщині, 116 були есбістами. Існують статистичні дані про співробітників референтури СБ Крайового проводу “Карпати-Захід” (1948 рік, анкетовано 22 есбіста): вік від 24 до 28 років, середня освіта – 9 чоловік, неповна середня – 12 чоловік, вища – 1; основна частина вступила до СБ ОУН в 1942 – 1944 роках.

Довідково: боротьбою з українським повстанським рухом після 1945 року займалися “управління по боротьбі з бандитизмом” НКВС та спеціально створене в 1947 році рамках контррозвідки МДБ Управління 2-Н МДБ УРСР на чолі із заступником міністра. Він же, як правило, керував Оперативною групою МДБ у Львові. За станом на 10 вересня 1949 року Управління 2-Н на чолі із замміністра ГБ генерал-майором В.Дроздовим мало по штату 126 співробітників, 1-й його відділ відав розшуком членів Центрального і крайових проводів ОУН (б), 2-й відділ займався виявленням, розробкою та ліквідацією підпілля, включаючи районні та надрайонні проводи, 3-й відділ розробляв польське та решту антирадянського підпілля, 4-й відділ відав власною безпекою та керував агентурно-бойовими групами. У 1949-му для щільнішого пошуку і знищення підпілля на стиках областей і  районів створюється близько 30 оперативних секторів, за якими закріплюються оперативні групи і підрозділи Внутрішніх військ МДБ. До 1 листопада 1946 р. агентурний апарат чекістів по цій лінії оперативної роботи в регіоні налічував 644 резиденти, 2249 агентів і 18165 інформаторів. Це більше, ніж перебувало на той час в організаційній сітці підпілля ОУН.

…Дивом вціліла чорно-біла світлина, на якій група статурних людей в гімнастерках та кашкетах з автоматами ППШ, а попереду них вгодований дядечко в формі капітана держбезпеки з цигаркою. Вони вбивають, грабують, палять, ріжуть, топлять в колодязях, вішають та залякують. Це не бандформування, а агентурно-бойова група відділу 2-Н Станиславівського обласного управління МДБ, ранні 1950-і роки. Чекісти перевдягалися та гралися в бандерівців. І не тільки. За зразкове виконання завдань органів МДБ з ліквідації підпілля у Станіславській області 25 червня 1952 р. міністр держбезпеки УРСР генерал-лейтенант Микола Ковальчук клопотав про нагородження і заохочення бійців агентурно-бойових груп (АБГ) з перевербованих підпільників ОУН і бійців УПА: золотим годинником і грошовою винагородою розміром у 2 000 рублів – Р. Тучака (“Тараса Степановича”), Романа Стельмаха (“Івана Гавриловича”), Миколу Ільницького (“М.В.”); золотими годинниками і грошовими винагородами у 1000 рублів – Михайла Магаса (“Сергія”), Остапа Шкварила (“Жовтневого”), Андрія Шевчука (“Михайла”); грошовою винагородою у 2 000 рублів – Івана Прокопціва (“Каштанова”), Богдана Козієвича (“Граба”), Миколу Даниліва (“Седова”), Михайла Коцевана (“Гая”); грошовою винагородою у 1 500 рублів – Михайла Палагняка (“Відважного”), Михайла Теличака (“Северного”), Василя Пилянського (“Южного”); грошовою винагородою у 1 000 рублів – Миколу Яремківа (“Арсена”), Ярослава Петраша (“Яра”), Петра Кузьменюка (“Петра Івановича”), Михайла Дрогомирецького (“Сміливого”), Олександра Барановського (“Володимира”), Павла Приймака (“Березу”), Олексія Мельника (“Переломова”), Григорія Корнаса (“Гаврила”), (“Смішного”). Окремих важливих агентів заохочували не тільки грішми, нагородами, їм купували об’єкти нерухомості.

Це по одній області, а були ж і Львівська, і Дрогобицька, і Тернопільська, і Волинська, і Чернівецька, і Закарпатська; були й там відповідні групи та нагородні списки. На початку 1950-х діяли вже цілі легендовані крайові “проводи ОУН”, коли перевдягнуті чекісти та їхня агентура зображали з себе не просто поодинокі псевдоповстанські загони, а розгалужені регіональні структури, що проводили диверсії, тероризували мирне населення, організовували наради, вели “слідство” проти інших повстанців і підпільників від імені “організації” та виносили “вироки”. Багато вироків. Така тактика контрпартизанської боротьби, окрім своєї антизаконності з точки зору міжнародних законів війни та злочинного характеру щодо цивільних мешканців, була вкрай небезпечна для СБ ОУН, оскільки цілеспрямовано підривала базу широкої народної підтримки УПА та дискредитувала спецслужбу в середовищі руху опору.

Вперше групи із завербованих полонених вояків УПА, осіб, що вийшли на явку з повинною та колишніх радянських партизанів, що добре вивчили місцевість в західних і північно-західних регіонах України, створювались згідно наказу НКДБ УРСР (нарком С. Савченко) від 3 серпня 1944 року. “Конспіративно-розвідувальні групи” використовувались для рейдів проти загонів УПА, позапроцесуальних допитів полонених підпільників та цивільних від імені СБ ОУН. Надалі застосування “бойових груп особливого призначення” схвалено в доповідній записці наркома НКВС УРСР В. Рясного Лаврентію Берія від 26 липня 1945 року. Деталізація завдань таких груп включала: проникнення до підпілля ОУН або лав УПА для фізичного знищення або компрометації керівного складу, внесення розколу в підпілля та повстанський рух, координацію пошукових дій внутрішніх військ НКВС, збір інформації для чекістсько-військових операцій, захоплення зв’язкових підпілля або емісарів закордонних центрів. Схема організації таких груп була наступною: командир – завербований агент із числа повстанців УПА, підпільників ОУН чи оперативників СБ; куратор – офіцер органів державної безпеки; від 3 до 10 “сміливих та рішучих” агентів-бойовиків. Як правило, їх легендування передбачало позиціонування як оперативних співробітників, слідчих чи боївкарів СБ, або кур’єрів і зв’язкових вищестоячих проводів ОУН, в т.ч. закордонних. В 1944 – 1945 роках, на початкових, гібридних етапах діяльності спецгруп, їхня чисельність досягала 50 бойовиків, зокрема на Волині – “колишніх партизанів і легалізованих бандитів” в чекістській термінології.

З 1946 року в чекістському лексиконі закріпився термін “агентурно-бойова група” (АБГ). Станом на 20 червня 1945 року у 8 областях Західної України діяло 156 АБГ чисельністю 1783 агенти. В розрізі територіального поділу їх чисельність виглядала наступним чином: Рівненська обл. – 49 АБГ, 905 агентів-бойовиків, Волинська обл. – 33 АБГ, 397 агентів-бойовиків;   Львівська обл. – 26 АБГ, 219 агентів-бойовиків; Чернівецька обл. –25 АБГ, 106 агентів-бойовиків; Дрогобицька обл. – 10 АБГ, 52 агенти-бойовики; Станиславівська обл. – 11 АБГ, 70 агентів-бойовиків; Тернопільська обл. – 2 АБГ, 34 агенти-бойовики. Тільки за період з лютого по серпень 1947 року агентурно-бойовими групами було вбито і заарештовано 620 бійців УПА та підпільників ОУН.

Інтенсивність та ефективність роботи таких груп була неоднаковою; в зимові місяці, коли реальне підпілля йшло на зимівлю в підземні бункери, легендоване відпочивало на конспіративних квартирах у населених пунктах, при чому мали місце випадки порушень конспірації, втрати зв’язку з кураторами та втечі агентів. Передбачалась посилена ідеологічна обробка членів АБГ в дусі радянської ортодоксальної ідеології, а також відвідування театрів, кіно, музеїв, екскурсії з метою демонстрації досягнень “мирного радянського будівництва”. На конспіративних квартирах для агентів-бойовиків розміщувались радіоприймачі для прослуховування новин та сучасної танцювальної музики. Відома українська підпільниця Марія Савчин (її чоловік Василь Галаса “Орлан” очолював ОУН на Північно-західних землях) згадувала, коли її з “Орланом” влітку 1953 року перебрала на зв’язок група бойовиків легендованого Кам’янець-Подільскогго окружного проводу, то її здивувало, що “хлопці з лісу” наспівували модні радянські хіти. На жаль, така очевидна демаскуюча ознака не насторожила виснажених підпільників, і їх було затримано; в подальшому МГБ зуміло вийти на слід останнього командира УПА Василя Кука “Леміша”.

Бойовикам АБГ МДБ виплачувалося щомісячне грошове утримання: зарплата командира групи становила 600 рублів, рядового бійця – 300 рублів, додатково нараховувалося по 15 рублів добових під час перебування в рейдах з виконання “спецзаходів”. З спеціальних негласних фондів виплачувалися також кошти на оренду конспіративних і явочних квартир, екіпірування, господарські витрати груп-перевертнів, а також премії за захоплення та ліквідацію реальних бійців і командирів УПА (3 – 4 тисяч рублів) і цінні подарунки (годинники, патефони, велосипеди). Відома сума витрат МДБ на діяльність агентурно-бойових груп за 1945 рік – 1,5 млн. рублів.

Велика кількість кримінальних злочинів, скоєних перевертнями з АБГ і їхніми кураторами, спричинила появу доповідної записки військового прокурора військ МВД Українського округу полковника юстиції Г. Кошарського “О фактах грубого нарушения советской законности в деятельности т.н. спецгрупп МГБ” від 15 лютого 1949 року, адресовану першому секретареві ЦК КП(б)У і Голові Ради міністрів УРСР М. Хрущову.

Розгляд цього питання на Політбюро КП(б)У 22 лютого 1949 р. не призвів до повної ліквідації “спец загонів”. Окрім суто формального засудження “грубих порушень соціалістичної законності”, найвищим партійно-державним органом республіки, результатом обговорення стала спільна перевірка МДБ УРСР та військової прокуратури МВС Українського округу діяльності “спецгруп”, ліквідація ненадійних, скорочення числа їхніх учасників з 733 до 150 більш адекватних, керованих і слухняних, а загальної кількості груп – до 25 (4 – 5 на кожну західну область). Розшифровані і скомпрометовані агенти були засуджені. Лише у березні 1949 р. МДБ УРСР розформувало такі “агентурно-бойові” групи при міських та районних відділах МГБ, проте групи при обласних управліннях та управлінні 2-Н продовжили роботу мінімум до 1954 року (Василя Кука було заарештовано саме такою групою).

Агентурно-бойові групи запроваджували в районах своєї діяльності продуктове оподаткування населення нібито на підтримку УПА, виснажуючи таким чином скромні продовольчі запаси селян, провокуючи невдоволення мешканців і відсікаючи реальні бойові групи повстанців від поповнення харчових запасів. Імітуючи роботу підпільних структур серед населення, Західної України чекісти здійснювали моніторинг та облік потенційних симпатиків націоналістичного руху в радянських адміністративних і господарських установах, куди активно інфільтрувалися оунівці після 1947 року. Використовуючи навмисно непереконливі прийоми “націоналістичної агітації”, контрольовані МДБ псевдопідпільні структури сприяли програшу когнітивної війни за свідомість українського населення, яке посилено обробляла масована та професійна пропаганда тоталітарного режиму з сучасними засобами комунікації (радіо та кіно).

Органи МДБ, забезпечуючи ефективну роботу своїх бойових груп та легендованих псевдоунівських проводів, паралельно вдавалися до наступних форм активності:

1. Масові вербовки та псевдовербовки громадян, допити свідків з метою створення враження активної агентурної та слідчої роботи по розшуку учасників легендованих проводів у рамках оперативної необхідності;
2. Псевдопошукові чекістсько-військові операції та інсценування бойових сутичок з АБГ з метою створення їм достовірного іміджу.
3. Будівництво криївок на територіях приватних господарств довірених осіб і агентури МДБ з метою використання їх при оперативній потребі.

Великою перевагою чекістів була наявність ефективного радіозв’язку (в т.ч. апарати точкової сигналізації “Тривога”) та автотранспорту з високою прохідністю (радянські автомобілі ГАЗ та американські автомобілі марок “Додж”, “Вілліс”, “Студебеккер”).

Наприкінці1940-х років органи МДБ перейшли до вищого рівня агентурно-оперативної роботи проти націоналістичного підпілля, ніж операції окремих АБГ, захопивши за їх допомогою в полон велику частину керівного активу підпілля ОУН – створення легендованих лжепроводів ОУН, вищих керівних органів підпілля. Так, у 1951 – 1953 роках у західних областях УРСР активно діяли 7 легендованих проводів: фейкові Львівський та Карпатський “крайові проводи”, Дрогобицький, Калуський, Коломийський, Станіславський, Кам’янець-Подільський “окружні проводи”, окремі над районні, районні та навіть кущові (!!!) лжепроводи. Від останніх відмовилися через брак завербованих бойовиків АБГ для імітації неіснуючого підпілля. Оперуючи під легендою керівників вищих “проводів” завербовані МДБ агенти викликали на конспіративні наради реальних підпільників, підставляли під удари пошукових груп, здійснювали силові затримання та ліквідації вчорашніх побратимів. За участі АБГ МДБ виявлені та ліквідовані такі керівники збройного підпілля, як Петро Федун “Полтава” в 1951 році, Зеновій Тершаковець “Федір” у 1948 році (його локалізовано за допомогою АБГ “Тайфун” Львівського обласного управління МДБ). Аналогічно силами легендованих груп вдалося встановити місце перебування та провести силове затримання в.о. командира УПА-Північ Василя Галаси “Орлана” з дружиною Марічкою Савчин в 1953 році, а після вербовки затриманого з ними охоронця – заарештувати Головного командира УПА Василя Кука “Леміша” в 1954 році.  

Реагуючи на потужний пресинг чекістів і завербованих ними вчорашніх побратимів, СБ була вимушена вдаватися до репресій проти родин членів встановлених бойовиків АБГ з метою їх деморалізації. Також боївки СБ перейшли до операцій з легендуванням під підрозділи НКВС – НКДБ, використовуючи трофейні радянські однострої, документи та зброю. Справою честі для контррозвідників СБ ОУН стала ліквідація завербованого в липні 1947 року чекістами окружного референта СБ Тернопільщини Василя Магдія “Жара” за допомогою явки з повинною одного з пер вербованих ним зв’язкових.

Побічним загальносистемним ефектом від оперативної роботи АБГ і легендованих проводів ОУН була деморалізація підпілля, квінтесенцією якої стали слова одного з керівників середньої ланки на Прикарпатті: “Нехай все пропаде, коли уже провідники попадають живими і видають бункери. Мене до весни ніхто не найде, і я ні до кого не піду і нікого не прийму в бункер, нехай навіть буде сам Бандера”.

Формально структури СБ ОУН було розпущено наприкінці 1951 року наказом Головного командира УПА та Головою Проводу ОУН в Україні В. Кука, а збережені кадри переведено до інших референту підпілля. Цей контраверсійний крок дотепер чекає належного пояснення та обґрунтування.

Про характер співпраці безпекових структур ОУН в еміграції з американськими та британськими спецслужбами можна робити висновок з протоколу допиту керівника Референтури СБ ЗЧ ОУН (Мюнхен, ФРН) Мирона Матвієйка (“Усміх”), датованого 12 червня 1951 року. З протоколу зрозуміло, що М. Матвієйко у складі розвідувально-диверсійного загону в складі шести осіб, десантувався парашутним способом в ніч з 14 на 15 березня з британського літака, що вилетів з Мальти, на територію Козівського району Тернопільської області, з метою збору оперативної інформації та встановлення контактів з тогочасним лідером ОУН і Головним командиром УПА В. Куком. Захоплений 5 червня 1951 року агентурно-бойовою групою Управління 2-Н МДБ УРСР, легендованою під повстанців, Матвієйко зізнався, що британці планували висадити ще одну розвідгрупу в районі Станіславова – Коломиї та на території Польської народної республіки. Він назвав прізвища та організаційні псевдоніми відомих йому розвідників і диверсантів, дав згоду на співпрацю з радянською держбезпекою та використовувався в оперативних іграх проти західних спецслужб і контрпропаганді проти націоналізму в УРСР.

(далі буде)