Контррозвідка в Україні від УНР до сьогодення – 4

Подаємо четверту частину книжки Юрія Михальчишина «Контррозвідка в Україні від УНР до сьогодення», яка побачила світ у Львівському видавництві «СПОЛОМ». У цій частині аналізуються головні завдання, що стоять перед українською контррозвідкою сьогодні.

З першою частиною книжки можна ознайомитись за посиланням Контррозвідка в Україні від УНР до сьогодення – 1,

з другою – за посиланням Контррозвідка в Україні від УНР до сьогодення – 2,

з третьою – за посиланням Контррозвідка в Україні від УНР до сьогодення – 3.

* * *

Сучасні виклики для української контррозвідки

Якщо ж вести мову про реалії українського сьогодення, треба добре розуміти, що гібридна війна насправді ведеться не від початку “русской вєсни” 2014 року. Гібридна війна Росії проти України розпочалася зі знищення українських спецслужб, зокрема контррозвідки СБУ. Агентурне проникнення здійснювалося постійно, але воно почало досягати масштабних, загрозливих форм, як це не дивно, в період каденції Віктора Ющенка. Саме тоді, очевидно, відбулось масове перевербування української контррозвідки, зокрема це були ті підрозділи, які працювали на лінії російсько-українського кордону.

Фактично люди, які були зацікавлені в особистому збагаченні, контролюючи канали в’їзду іноземців в Україну, контролюючи боротьбу з контрабандою, знайшли зацікавлених бізнесових партнерів, як їм здавалося, в обличчі колег з трошки іншими погонами по той бік кордону. Бізнесові стосунки швидко переросли в агентурні, швидко відбулось закріплення вербування і фактично через прикордонні області відбулося проникнення російських спецслужб в українську систему контррозвідки. Якщо розвалена система контррозвідки, всі інші підрозділи, якими б вони не були кваліфікованими, маю на увазі підрозділи інформаційно-аналітичні, антитерористичні, слідчі підрозділи, – просто є фактично сліпими інструментами в чужих руках.

На жаль, так сталося, що успішна ліквідація української спецслужби зсередини відбувалася по двох напрямках: це і агентурне проникнення ззовні, з боку ФСБ Російської Федерації, так і знищення зсередини: згадаймо, чим займалися голови СБУ часів Віктора Януковича – це Валерій Хорошковський, пізніше Ігор Калінін і Олександр Якименко. Останній переховується в РФ та перебуває в розшуку в Україні, попередні два – ні. Думаю, ставити риторичні запитання, проводити промовисті аналогії чи паралелі навряд чи доцільно, тому що все і так зрозуміло. І фактично те, що ми застали в 2014 році, це були руїни спецслужби, які ще димілися і горіли. І тому на цих руїнах те, що побудовано за останні чотири роки і працює тою чи іншою мірою, це вже непоганий результат, якого українські спецслужби не могли досягнути з буремних днів зими 1919 року. Сьогодні ми протистоїмо вкрай небезпечному ворогу, який не збирається припиняти свою підривну діяльність, а має своїм завданням першою чергою знищення наших спецслужб, нашого збройного потенціалу і в підсумку – української державності.

Для аналізу специфіки агентурного проникнення російських спецслужб в органи державної безпеки України при відсутності контррозвідувального режиму в 2010 – 2014 рр. пропонує навести приклад кар’єри лідера терористів з ЛНР. Смакуючи кримінально-чекістські рольові ігри минулих років в окупованому росіянами Луганську, вітчизняні мас-медіа та без пекові експерти оминули увагою важливий епізод. Особа актуального ватажка луганських терористів Леоніда Пасічника з позивним “Магадан” потребує більш деталізованого вивчення та усвідомлення глибини загрози національній безпеці. Колишній полковник СБУ (не “підполковник”, як писали численні видання) Леонід Іванович Пасічник прослужив в органах держбезпеки 20 років: з липня 1993 р. скромним оперуповноваженим відділу по боротьбі з корупцією та оргзлочинністю УСБ України по Луганській області до грудня 2013 у невизначеній ролі в розпорядженні начальника луганського обласного управління. На цей часовий проміжок припадає служба на різних оперативних посадах по лінії “К”; пік кар’єри – начальник 1-го відділу головного відділу по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю в рідному обласному управлінні. Цьому передувала робота з спеціалізацією в такій делікатній сфері, як протидія незаконному перевезенню товарів через українсько-російський кордон, увінчана медаллю “За військову службу Україні” з рук Президента В. Ющенка.

Як тепер припускають знаючі люди, саме в цей час і відбулося закріплення згоди фігуранта на конфіденційне співробітництво з спеціальними службами РФ, легендоване під “оперативний успіх” у вигляді затримання великої партії російської контрабанди та горду відмову від “пропозиції хабара” (також, ясна річ, легендованої). Наступна сходинка кар’єри Пасічника – посада начальника міжрайонного відділу УСБ в Луганській області в Стаханові (колишня Кадіївка) (вересень 2008 – лютий 2010 р.). Потім – три роки безтурботного перебування в астралі у вигляді посади “офіцера діючого резерву головного відділу контррозвідувального захисту економіки” обласного управління. Взагалі доцільність існування таких форм оперативної роботи є предметом гострих дискусій в безпековому середовищі, оскільки про якусь серйозну законспірованість таких посад говорити несерйозно, вплив на оперативну обстановку сумнівний, контроль за оперативно-службової діяльністю віртуальний, а зарплату невідомо за що платити доводиться.

Втім, у випадку Пасічника, посада офіцера діючого резерву по лінії контррозвідувального захисту економіки – це радше позиція “смотрящого” (цей термін полюбляли автори донецько-луганського економічного дива), який мав хороші матеріальні стимули та достатньо часу для виконання доручень кураторів з ФСБ за іншими лінями роботи. Пріоритет – розвал оперативно-службової діяльності української спецслужби за усіма можливими лініями.

Весну, літо та осінь 2013 р. Пасічник провів у розпорядженні начальника УСБ України в Луганській області (це ситуація, в якій на роботу навіть через день ходити необов’язково) та був звільнений за станом здоров’я у запас Служби безпеки України. Показово, що відповідний наказ тодішній Голова СБУ (за сумісництвом офіцер ФСБ) Якименко підписав 30 листопада 2013 року. Якраз на старті подій Майдану. Перебуваючи на військовому обліку в УСБ України в Луганській області як офіцер запасу, навесні 2014 р. долучився до російських кураторів у веденні диверсійно-терористичної діяльності проти громадян країни, якій давав присягу на вірність. Разом із іншими зрадниками Батьківщини Пасічник створював так зване “міністерство державної безпеки ЛНР”, яке й очолював донедавна.

Згідно відомостей МВС України, його розшукують за ч. 1 ст. 109 ККУ (дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади), ч. 2 ст. 110 (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, вчинене особою, яка є представником влади) та ч. 1 ст. 3-258 (створення терористичної групи чи терористичної організації).

Разом з тим, незрозуміло, чому Пасічнику одразу не інкримінувалася очевидна державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їхнім представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України. Ст. 111 ККУ передбачає, що з об’єктивної сторони державна зрада може виявитися у таких формах: 1) перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту; 2) шпигунство; 3) надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України. За родовим об’єктом цей злочин належить до злочинів проти основ національної безпеки України, а, отже, провадження в такому випадку реєструють органи СБ України. Підстав для цього має бути достатньо – за оперативними матеріалами контррозвідки СБУ та даними радіоперехоплень.

Важливо не забувати й інше – точнісінько за такою ж вербувальною схемою, як працювали з Пасічником офіцери ФСБ на українсько-російському кордоні, робота з придбання агентури велася й з іншими “фахівцями по боротьбі з контрабандою”. І не лише на кордоні між Україною та РФ.

Агентурна розвідка як форма роботи ворожих спеціальних служб

Агентурна розвідка є видом розвідки, що здійснюється особами чи групами осіб (агентурою), завербованими спеціальними службами іноземних держав з метою добування для супротивника актуальної інформації у політичній, економічній, військово-технічній, науково-технічній та інших життєво важливих для Української державності сферах.

Українські органи контррозвідки з метою виконання своїх завдань з контролю над оперативною обстановкою та запобігання загрозам національній безпеці формують власний агентурний апарат, тоді як розвідувальні органи супротивника створюють на території нашої держави резидентури та агентурні мережі.

Резидентура – це негласний територіальний розвідувальний орган спецслужб супротивника, до складу якого входить група агентів, або агентурна мережа, керована кадровим  ворожим розвідником-резидентом 

Розрізняють легальні резидентури, що працюють під офіційним прикриттям дипломатичних установ (посольства, генеральні консульства, торгівельні представництва, місії в міжнародних організаціях, співробітники яких користуються дипломатичним імунітетом) та нелегальні, що діють автономно під глибинним легендуванням і прикриттям на конспіративній основі. Діяльність як “легальних”, так і “нелегальних” резидентур є, звичайно, протизаконною, оскільки класифікується як класичне шпигунство.

Особливістю розвідувально-підривної діяльності російських спецслужб (Служба зовнішньої розвідки та Головне розвідувальне управління Генштабу ЗС РФ) на сучасному етапі є використання так званих “гібридних резидентур”, пов’язаних з міграційними процесами після 1991 року, формуванням потужних російських діаспор та проросійських лобі в провідних державах світу, в тому числі на рівні еліт.

В Комітеті державної безпеки СРСР резидентів призначав наказом сам Голова КДБ; при роботі на території таких держав, як США, Велика Британія чи Франція ця посада вважалася генеральською.

Робота розвідувальних резидентур супротивника в царині агентурної розвідки на нашій території при створенні агентурної мережі передбачає підбір кандидатів на вербовку з числа громадян України, їх попереднє вивчення, безпосереднє вербування, розстановку на визначені ділянки, напрямки та лінії розвідувально-підривної діяльності проти України, систематичну підготовку та виховання здобутої агентури, її періодичну перевірку тощо.

Об’єктивні передумови, що спонукають громадян України на співпрацю з спеціальними службами іноземних держав, називаються основою вербовки.

До них належать:

1. Вербовка на ідейно-політичній основі;
2. Вербовка на основі матеріальної та іншої особистої зацікавленості;
3. Вербовка на основі залежності через компрометуючі чинники.

Ідейно-політична основа вербовки передбачає повне чи часткове співпадіння світогляду та успішно використовувалася радянськими спецслужбами з моменту перших зовнішніх операцій ВЧК–ОГПУ закордоном. Привабливість грандіозного соціалістичного експерименту, революційної риторики та естетики, марксистської доктрини соціальної справедливості та звільнення працюючих класів із рабства магічним чином упродовж десятиліть завоювала десятки мільйонів симпатиків по всій земній кулі. Окрім традиційних робітників і селян радянська ідеологічна химера здобувала прихильність великих сегментів гуманітарної та технічної інтелігенції, лівоорієнтованих інтелектуалів і мистецької богеми та навіть представників панівних класів буржуазних суспільств. Відтак радянські спецслужби, володіючи колосальним за обсягом потенційним вербувальним контингентом, готовим працювати на ідейно-політичній основі, заслужено зараховуються дослідниками до тих, які вже з кінця 1920-х років володіли найпотужнішою агентурною мережею в світі. Комплекс релігійно-політичних ідей “руського міра” сьогодні, безумовно, поступається світовому комунізму ХХ ст. як за доктринальною глибиною, так і за пропагандистською привабливістю, однак на практиці слугує ідейно-політичною основою для вербовок громадян російськими розвідниками.

Вербування на основі матеріальної та особистої зацікавленості включає не лише отримання грошової винагороди за виконання в межах конфіденційного співробітництва з іноземною резидентурою завдань розвідувального чи підривного характеру. Мова може йти про отримання сприяння в реалізації професійної кар’єри, отримання бажаного іноземного громадянства, або ж можливість встановлення й підтримання інтимних стосунків.

Вербовування на основі компрометуючих чинників та залежності від суб’єктів, що володіють підтверджуючими матеріалами, базується на страху завербованого громадянина перед притягненням до відповідальності за скоєні та зафіксовані правопорушення, оприлюднення компрометуючої інформації (в тому числі стосовно особистого життя), та неминучим публічним осудом.

Варто відзначити, що з метою встановлення надійного та тривалого негласного співробітництва із завербованими громадянами іноспецслужби використовують не одну, а кілька вербувальних основ у комплексі, надаючи одній провідного значення.

Наприклад, згадаємо розвідувальну діяльність однієї з найуспішніших груп агентів радянської розвідки, завербованої в 1930-х роках у Великій Британії – так звана “кембриджська п’ятірка”: Кім Філбі, Дональд Маклін, Ентоні Блант, Гай Бьорджесс і Джон Кернкросс. Випускники престижного університету, всі вони з часу Другої світової війни успішно творили професійні кар’єри на високих посадах у британській військовій розвідці, контррозвідці, МЗС та мас-медіа. Вербовка здійснювалася на ідейно-політичній основі, проте, крім комуністичних симпатій, ядро п’ятірки вирізнялося нетрадиційною сексуальною орієнтацією.

Контррозвідувальні органи, для яких іноземні та ворожі резидентури є об’єктами контррозвідувального пошуку, здійснюють систематичну оперативну розробку встановлених резидентур. Розробка резидентури означає виявлення та ідентифікацію її особового складу, технічної оснащеності, методів і способів ведення розвідувально-підривної діяльності проти України.

Особливо небезпечний наступальний різновид розвідувальної діяльності, доведений до вищого рівня оперативної майстерності органами КДБ СРСР і перейнятий органами ФСБ РФ – це так звані “активні заходи”. До “активних заходів” належить, перш за все, створення специфічно орієнтованих агентурних позицій, з яких проти української контррозвідки ведуться оперативні ігри, проводяться заходи з дискредитації, компрометації та розкладу національних спецслужб зокрема та органів влади й управління загалом, здобувається цінна розвідувальна інформація тощо. Агентура, за допомогою якої здійснюються “активні заходи” в сфері вчинення політичного впливу, називається агентурою впливу. Це – агентура з числа осіб, що належать до державних і громадських діячів, лідерів громадської думки, що завдяки своєму суспільному становищу можуть здійснювати вигідний для супротивнка вплив на вирішення питань державної політики, орієнтацію медійного поля, позицію громадянського суспільства, масові настрої тощо.

Слід відзначити, що агентура впливу ніколи не виступає з відверто ворожих до національної державності позицій та не підтримує офіційну політику агресивних іноземних держав, мімікруючи під “плюралізм думок”, “медіацію конфліктів”, “боротьбу за свободу слова”, “поборювання мови ненависті”, “недискримінацію”, “демократичне багатоманіття” та “альтернативний порядок денний”.

Багаторічний (1954 – 1974) керівник зовнішньої контррозвідки ЦРУ Джеймс Хесус Енглтон (постать у ЦРУ не менш легендарна, аніж Джон Едгар Гувер у ФБР), наприклад, стверджував, що агентами впливу радянських спецслужб у різний час були прем’єр-міністр Швеції Улоф Пальме, канцлер ФРН Віллі Брандт, прем’єр-міністр Канади Гарольд Вілсон, як і прем’єр П’єр Трюдо, батько теперішнього глави уряду Канади. Більш делікатно Енглтон натякав, що під радянським впливом перебуває жива легенда американської дипломатії Генрі Кіссінджер (держсекретар США у 1973 – 1977 роках). 

З 2015 року в Україні діє прекрасний декомунізаційний закон, що розсекречував архіви НКВС-КДБ. А даних про негласний апарат радянських репресивних органів у відкритому доступі нема і не буде. Інформація про конфіденційне співробітництво з органами держбезпеки фіксувалась у так званих агентурних справах, заведених на десятки тисяч людей (якщо говорити про УРСР). Відсоток існуючих на сьогодні архівних справ стосовно всього колись сформованого масиву інформації – мізерний. Знаючі люди стверджують, що переміщення оперативних обліків та агентурних справ із республіканських територіальних органів КДБ до центрального апарату відбулося в організованому, ба більше – плановому – порядку ще в 1990 році. В Москву.

Нині всі ці прекрасні люди – агенти КДБ, негласні позаштатні працівники, “резиденти контррозвідки”, утримувачі конспіративних квартир, агенти-провокатори – ходять довкола, сидять у кабінетах, розповідають небилиці по телевізору, дають чи не дають вам допуски та довідки, читають лекції, виступають в ООН і ПАРЕ.

Більше того, усі ці роки Україна незаконно оберігала та охороняла законом таємниці мертвої імперії. Дані про негласний апарат КДБ УРСР незаконно отримували гриф таємності і ховались від людей. Незаконно – оскільки КДБ УРСР був ліквідований 20 вересня 1991 року постановою Верховної Ради. натомість було створено Службу національної безпеки України, правонаступницею якої 25 березня 1992 року стала СБУ. Берегти таємниці ліквідованого КДБ нову структуру ніхто не зобов’язував.