Сутенер Конституції

У найперші дні після перемоги на президентських виборах Володимиру Зеленському був покладений на стіл папірець, де пропонувалося обрати між двома альтернативами: або накласти вето на фейковий закон №742 від 21 лютого 2014 року про «відновлення» дії «окремих положень» Конституції, які ніколи не діяли спільно у такій редакції, або змиритися з тим, що одного дня Верховна Рада прийме простою більшістю голосів постанову про його «самоусунення» від виконання повноважень Президента України.

Президент тоді не надав цьому великого значення, доручивши Руслану Стефанчуку розібратись із питанням. Стефанчук, треба віддати йому належне, заглибився в цю тему та з подивом для себе дізнався, що в Україні з 2014 року, дійсно, не існує єдиної однозначної редакції більше двадцяти статей Основного закону і навіть Апарат Верховної Ради не може гарантувати автентичність тексту Конституції на офіційному веб-сайті парламенту. Якби в 2019 році замість самовпевненого й вельми сумнівного розпуску парламенту Зеленський обрав іншій шлях – відновлення конституційного порядку в країні, то цілком можливо, що його доля склалася б інакше.

Шостий президент сам собі коваль власного щастя й нещастя, і вперше серед усіх попередників довів становище до тієї межі, коли виникла реальна конкуренція кількох підстав для його дострокового усунення з поста президента.

Складною, але педагогічно правильною видається процедура його усунення в порядку імпічменту. Відповідно до частини 1 статті 111 Конституції Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Чинний президент вже виконав і навіть перевиконав «кваліфікаційний мінімум» для початку імпічменту: повалення конституційного ладу шляхом розгону Верховної Ради VIII скликання, неконституційна ліквідація районів і місцевих рад, «відсторонення» голови Конституційного Суду України Олександра Тупицького, невиконання рішень Конституційного Суду стосовно НАБУ тощо. Перелік не є вичерпним.

По-друге, оскільки «гарант» Конституції не заперечував (як йому пропонували) проти такого способу вирішення питання, як «самоусунення» президента простою постановою Верховної Ради, то було би великою іронією долі, якщо його усунуть саме в такий спосіб. Юридично безграмотного президента виженуть юридично нікчемним способом.

Є третій варіант, несподіваний, але доволі реалістичний – за станом здоров’я. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 108 Конституції Повноваження Президента України достроково припиняються в разі неспроможності виконувати свої повноваження за станом здоров’я.

Звісно, навіть така проста процедура занадто ускладнена: неспроможність виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я має бути встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду за зверненням Верховної Ради України та медичного висновку (стаття 110 Конституції).

Разом з тим, усе залежить від змісту медичного висновку. Є такі діагнози, ви розумієте, коли депутати можуть проявити одностайність. І є такі хвороби, які об’єктивно свідчать про неповну дієздатність особи незалежно від волі парламенту. Ці хвороби не є ані смертельними, ані заразними, але перешкоджають повноцінному життю.

Нагадаю, що відповідно до частин першої та другої статті 36 Цивільного кодексу України  суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Підозрюю, що Петро Олексійович безпідставно не поширював би деякі плітки, якби не мав достовірної інформації…

До речі, ви помітили, що нашого «Відосика» ховають від людей? Він більше не засідає в президіях різних форумів, ми майже не бачимо його тривалих появ у ефірі наживо, давно не бачили трансляції нарад за його участі. Перший і, напевно, останній прес-марафон відбувся 10 жовтня 2019 року, тобто понад рік тому. До речі, прес-марафон переривався кожні 30-40 хвилин, під час яких президенту робили якісь уколи. На довше його не вистачає. Тобто, «пенсіонер» Путін може у свої 68 років чотири години поспіль плескати язиком з пустого в порожнє, а у нашого «молодого» батарейок вистачає лише на півгодини?

Коли на перших засіданнях Верховної Ради ІХ скликання він кілька годин мовчки сидів у почесному президентському кріслі, то просто було соромно на нього дивитись: на обличчі все було написано, наче в анамнезі. Тепер його зовсім ховають від гріха подалі, щоби не збуджувати спекуляції на тему можливих дочасних виборів за станом здоров’я. І навіть попри пильний догляд «санітарів» з «клініки» доктора Єрмака, як кажуть, у семи няньок дитина опинилася без ока.

Пам’ятаєте нещодавнє інтерв’ю журналу «Фокус»? Зрозуміло, що під час виступу наживо кожен може помилитись, обмовитись. Буває. Але це ж було письмове інтерв’ю, яке повинні були сотню разів вичитати в ОПі перед наданням дозволу на друк. І що ми бачимо? – Ось лише одне запитання і всього одна відповідь:

(Запитання): Чи замислювалися ви над тим, що Росія знову може напасти на Україну, але вже з іншого боку? Наприклад, з боку Криму, де зараз проблема з водопостачанням.

(Відповідь): – Це жахлива ситуація, я навіть не хочу її уявляти. Я проти цього.Будемо сподіватися, що це неможливо. Інакше буде велика війна. Ми нікуди не підемо, ми всі будемо воювати, всі будуть мобілізовані – і чоловіки, і жінки. Це буде погано для населення України. І я думаю, що Росія це прекрасно розуміє.

Тобто, він погрожує Москві тим, що бере український народ у заручники й зробить власному населенню зле в разі російського нападу! В Росії це мають зрозуміти й пожаліти нас?!

Мобілізацію жінок окремо коментувати не будемо. Заступник секретаря РНБО Сергій Кривонос вже поглузував з цієї пропозиції – і поплатився посадою. Це хто взагалі вичитував і дозволив друкувати? Чи так було задумано?На цю підступну думку наводить інша пропущена до друку цитата вже з інтерв’ю газеті «The New York Times»:

(Запитання): – У мене одне питання щодо вакцини. Переговори про закупівлю вакцини Pfizer – вони були зупинені через нещодавню заборону експорту препарату зі США? Якщо російська вакцина «Супутник» задовольнить вимоги України, ви дозволите її виробництво на території вашої країни?

(Відповідь): – Ендрю, я вам спробую пояснити все, що в принципі відбувається зараз з вакциною. Я думаю, ви добре знаєте це питання, але я скажу, оскільки теж глибоко цим займаюся щодня. Я зіткнувся з тим, що втрачені позиції України у світі та Європі з точки зору пріоритетності країн. Ми не входимо до списку країн, які першими отримують вакцину. Я не знаю, скільки десятиліть втрачено за час незалежності, але це є, і я визнаю цей факт. Я з цим борюся. Тому тут ми повинні бути, скажімо так, акробатами в політиці, щоб примудритися якимось чином потрапити в пріоритет країн, повинні бути дуже гнучкими, дипломатичними…

Чи розуміє наш керманич, що читачам газети «The New York Times» все одно, кім він себе вважає: жонглером, клоуном чи акробатом – їх місце на арені цирку. Після такого нищівного інтерв’ю просто соромно виходити на міжнародну арену, вибачте за каламбур.

Або Єрмак, дійсно, не розуміє, що такі «відверті розмови» підривають авторитет президента, перетворюють його на посміховище, або він дуже тонко працює і отримав вказівку переходити до плану «Б». Тоді пазли сходяться й багато чого стає зрозумілим. На цю думку наводить порівняння «Великої Вітчизняної війни» Зеленського з головою КСУ Тупицьким з одного боку, та епічної битви ватажка НАБУ Ситника із заступником ОПи Татаровим. Що скидається в око? Разючий контраст між вищим юридичним пілотажем, застосованим задля рятування «рядового» Татарова й абсолютна клінічна тупість в боротьбі з Тупицьким.

За великим рахунком, сам Татаров не становить жодної самостійної цінності для тих іноземних кіл, які використовують НАБУ і персонально Артема Ситника як важкий тупий предмет у боротьбі за вплив на свідомість чинного президента і формування стратегічного курсу країни. Якою була задача? Трішки полякати нашого президента, привчити його, як собаку Павлова, щоб він навіть і не думав чіпати західну резидентуру під дахом НАБУ, не смів зазіхати на різні бюджетні годівниці для «соросят» і не заважав нищити й розпродавати залишки країни.

На озброєння була взята стара надійна схема під назвою «кошмарити лоха». План був простий і примітивний, як шмат господарського мила: спочатку «закрити» Татарова за будь-якою підозрою, потім виключити з гри Єрмака і наш маленький президентик залишається сам на сам з цим злим і жорстоким світом. На підсилення «кошмару» підключені різного роду бродячі активісти і навіть цілий «Національний корпус». І тоді, за задумом, Він має прибігти і впасти на коліна: «Рятуйте, люди добрі!»

Звісно, що в цього плану були певні «складнощі». Річ у тім, що з рішень Конституційного Суду №9-р/2020 від 28 серпня 2020 року та №11-р/2020 від 16 вересня 2020 року випливає неконституційність не тільки Указу від 16 квітня 2015 року №218/2015 «Про призначення А. Ситника Директором Національного антикорупційного бюро України», але й попереднього Указу від 16 квітня 2015 року №217/2015 «Про утворення Національного антикорупційного бюро України» як таких, що явно виходять за межі повноважень президента, вичерпно окреслених у приписах статті 106 Конституції України. 

Якби Україна була не те, що правовою державою, а для початку просто державою, де існують елементи правопорядку, то вже цього було б достатньо, аби ми назавжди забули про пана Ситника: або він мав гідно піти у відставку з посади, яку не мав жодного права обіймати, або його мали б вже затримати й доставити в «апартаменти» в Аскольдовому провулку 3-А для особливо небезпечних державних злочинців.

Але внаслідок конституційного заколоту 2016 року з положень Основного закону були вилучені згадування як про законність, так і про нагляд за її дотриманням. Відтак, в Україні серед білого дня преспокійно діють озброєнні угрупування під виглядом органів влади, легітимність яких приблизно на рівні ліванської «Хезболи», «Аль Каїди» чи руху «Талібан» в Афганістані.

Ніхто не розраховував, що Зеленський очолить рух на захист Конституції. Але були сподівання, що він, принаймні, не буде заперечувати верховенство Основного закону. Хто ж знав, що Зеленський виявиться не гарантом, а Сутенером Конституції (скорочено СУКО), та буде пропонувати її як продажну дівку будь-яким іноземним збоченцям за дрібну копійку від МВФ.

Це не жарти, а сувора реальність. На підтвердження серйозності своїх намірів бойовики терористичної організації НАБУ зухвало прийшли 18 грудня на Банкову вручати підозру Татарову й проводити обшук у його кабінеті. Нечувано! Такої ганьби стіни колишньої будівлі ЦК КП(б)У не пам’ятали ні в часи, коли вулиця Банкова ще називалась Орджонікідзе, ні коли була Бісмаркштрассе.

Звісно, якби президентом була будь-яка психічно здорова людина, то УДО мало б відразу покласти візитерів на асфальт, а у разі спротиву – в землю. Однак замість гідної зустрічі бойовики з банди Ситника виявили на Банковій обісраний переляк: «Нікаво нєт дома!» Ситуація виглядала настільки трагікомічно, що Татарова довелося ховати, наче партизана від Гестапо.

Проте, сліпа ненависть Ситника до першої несподіваної перешкоди перетворила нескладне завдання на вселенську вендету та притупила його пильність. Фігурально кажучи, фельдмаршал Паулюс вже дісталися берегів Волги, аж раптом почався контрнаступ. Далі Ситник лише встигав слідкувати за розпасовкою чемпіонів світу із судового футболу.

14 грудня 2020 року суддя Печерського районного суду Сергій Вовк розглянув скаргу адвоката Володимира Лисенка в інтересах підозрюваного Костянтина Дубоноса на бездіяльність генеральної прокурорки, яка не розглянула його клопотання про вирішення спору про підслідність у кримінальному провадженні №52020000000000655 від 20.10.2020р. Sancta simplicitas! Що може бути більш безневинним, ніж нерозглянуте клопотання? Ви ж розумієте, що в нас у країні кожен має право взяти аркуш паперу й писати що завгодно, головне не забути прізвище, адресу і підпис. І хай тільки хтось спробує не надати обґрунтовану відповідь! Тим більше, що генеральна прокурорка здійснює свою індивідуальну трудову діяльність саме в Печерському районі міста Києва.

Звісно, що суддя Вовк мав усі підстави зобов’язати прокурорку розглянути клопотання адвоката Лисенка, принагідно зазначивши, що «…у скарзі адвокат оскаржує бездіяльність саме уповноважених осіб Офісу Генерального прокурора України (м. Київ, вул. Різницька, 13/15, що відноситься до територіальної юрисдикції Печерського районного суду м. Києва), а не прокурорів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури чи детективів НАБУ». Інше питання, що або у Вовка трішки не витримали нерви, чи то не було упевненості, що Венедіктова не зробить «косяк», – і тому в ухвалі від 14 грудня 2020 року з’явився другий пункт: зобов`язати генерального прокурора вирішити спір про підслідність у кримінальному провадженні №52020000000000655 від 20.10.2020 та доручити здійснення досудового розслідування у ньому іншому органу досудового розслідування.

–

Слово «іншому» тут трішки недоречне, бо є по суті навідним і заздалегідь вирішує частину спору про підслідність, який має вирішити Венедіктова. Цілком було б достатньо написати «відповідному» органу досудового розслідування. Не зовсім чисто, але швидко й ефективно.  

Що було далі? Венедіктова прийняла цей «м’яч» і зробила пас вперед – подала апеляційну скаргу на ухвалу Вовка. Ухвалою судді Київського апеляційного суду Людмили Кепкал від 18 грудня 2020 року їй було відмовлено у відкритті апеляційного провадження через неможливість оскарження такого роду ухвал. Пас назад! Що далі? Пас вперед! Венедіктова не хоче виконувати ухвалу Вовка й звертається із касаційною скаргою до Верховного Суду. Ухвалою від 23 грудня 2020 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі головуючого судді Ольгки Булейко, суддів Миколи Ковтуновича та Юрія Луганського відмовляє генеральній прокурорці у відкритті касаційного провадження. Пас назад!

Ви будете сміятись, але увесь цей час адвокат Лисенко робив ті самі рухи, танцював ту саму ламбаду, що й Венедіктова: оскаржував ухвалу Вовка в апеляційному та касаційному порядку, бо Вовк задовольнив Лисенка частково й тому оця «частка» стала поперек горла з принципу…

І ось пізно ввечері 23 грудня ОГП(У) виконало судове рішення, вирішило спір про підслідність і передало справу для подальшого розслідування до СБУ. При цьому Венедіктова кокетливо взяла самовідвід, бо мовляв, її апеляційна та касаційна скарги були відхилені судом, тож нехай її заступник Олексій Симоненко сам бере й підписує…  

І тільки незадоволений скрегіт зубів лунав на вулиці Василя Сурикова, 3. Така омріяна розправа над Татаровим упливала на очах. А що поробиш? Венедіктова боролась з Вовком. Та що там Венедіктова, – сам адвокат Лисенко боровся проти часткового задоволення власної скарги!  C’est La Vie (се ля ві), нічого особистого!

Все, на що вистачило так зване НАБУ, це оприлюднити ображений коментар: «Рішення ухвалене втаємничено, без консультацій із НАБУ та САП, фактично під покровом ночі: відповідна відмітка в Єдиному реєстрі досудових розслідувань зроблена о 23:42. Закон забороняє передавати справи, в яких досліджуються злочини, підслідні НАБУ, до інших органів досудового розслідування. Таким чином Офіс Генерального прокурора свідомо ухвалив незаконне рішення, яке грубо протирічить вимогам Кримінального процесуального кодексу України». І навіть лякати тим, що (цитата) «НАБУ відкрило кримінальне провадження через можливе незаконне втручання генеральної прокурорки Ірини Венедіктової у справу про можливе хабарництво заступника глави Офісу президента Олега Татарова». Це ж наскільки треба бути вдареним на всю голову, щоби закидати ОГП(У) виконання судового рішення!  З яких це пір Генеральний прокурор має проводити консультації (!) з неконституційно утвореним НАБУ з приводу ухвалення власних процесуальних рішень?!

Звісно, логіка тут є: якщо не атакуєш ти, то атакують тебе. Якщо ОГП(У) не вбачає ознаки кримінального злочину в діяльності неконституційного бандформування Ситника, то не нарікайте, якщо терористи з НАБУ будуть ганяти Венедіктову як срану мишу по підвалу…

Здавалося, для цього року вже досить. Антракт на Новий рік і можна зі спокійним серцем йти пити горілку. Аж раптом на арену вийшов СУКО-акробат. Коли про нього уже всі забули. Чи просто звик, що в цю добу року він активно виступає на корпоративах. Одним словом, цей «акробат», (той що «піаніст»), вирішив щось таке зробити, щоб всі сказали – вау!  І зробив: керуючись частиною 3 статті 154 Кримінального процесуального кодексу своїм Указом №607/2020 від 29 грудня 2020 року відсторонив Олександра Тупицького від посади судді Конституційного Суду України строком на два місяці. Далі була німа сцена…

Справа в тому, що статус судді Конституційного Суду не є адміністративною посадою, від якої можна відсторонити. Хіба можна відсторонити народного депутата від депутатства?! Чи можна тимчасово відсторонити президента від обов’язків глави держави? По-друге, головою КСУ Тупицького обрали самі судді, відтак «Акробат» не може заборонити йому головувати на засіданнях КСУ.

По-третє, яким би не був Тупицький, але він має статус судді. Якби «піаніст» трішки погортав той кодекс перед, то помітив би статтю 155-1 Кримінального процесуального кодексу, частина 1 якої містить наступне: рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв’язку з притягненням до кримінальної відповідальності ухвалюється Вищою радою правосуддя на підставі вмотивованого клопотання Генерального прокурора або його заступника в порядку, встановленому законом. Тому питання до «консерваторії» на Банковій: чим Тупицький гірше за рядового суддю районного суду? Я вже мовчу про те, що ані положення статті 156 КПК (Розгляд клопотання про відсторонення від посади), ані статті 157 КПК (Вирішення питання про відсторонення від посади) взагалі не передбачають шлях розгляду цих питань президентом, тільки судом.

Питання стоїть набагато ширше: президент призначає не тільки третину складу КСУ, він ще призначає усіх суддів – від районного до Верховного. Тепер уявіть собі, як тисячі суддів затаїв подих дивляться, що буде далі. Що як почнуть в такий спосіб в обхід Вищої ради правосуддя відстороняти геть усіх суддів?

Як казав класик, це гірше, ніж злочин – це непоправна помилка. Налякавши суддів, Зеленський налаштував проти себе величезну армію надто впливових осіб, які так просто здаватись не збираються, а в підкилимних інтригах президент проти них що дитина. Але навіть не про це мова. У відповіді, якої удостоївся Сутенер Конституції на сайті КСУ, йому ввічливо переказали підстави юридичної нікчемності Указу №607/2020 від 29 грудня 2020 року, а далі натякнули на цікаві речі:

«Отже, з конституційно-правової точки зору Указ Президента України  «Про відсторонення від посади судді Конституційного Суду України» від 29 грудня 2020 року № 607/2020 є юридично нікчемним і не може підлягати виконанню, оскільки він виданий президентом України з перевищенням його  конституційних повноважень, суперечить конституційним засадам організації державної влади в Україні, конституційним принципам діяльності Конституційного Суду України, посягає на конституційно-правовий статус судді Конституційного Суду України. Видання президентом України цього указу фактично є протиправним втручанням у діяльність судді Конституційного Суду України, перешкоджанням виконанню ним своїх службових обов’язків, що тягне за собою передбачену законом юридичну відповідальність.

Кримінальний кодекс України передбачає кримінальну відповідальність за втручання у діяльність державного діяча (стаття 344) та втручання в діяльність судових органів (стаття 376). 

Статтею 60 Конституції України встановлено, що ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність».

Отже, нарешті ми дочекались і до згадування статті 60 Конституції – «злочинні розпорядження чи накази». З одного боку, для ЗМІ, все виглядало, як рішучі кроки президента на зустріч новорічному застіллю.

Дехто міг подумати, що це Єрмак провів чергову оборудку: продав «душу» Тупицького і викупив із «підвалу» НАБУ свого заступника Татарова. А, насправді, Єрмак дуже красиво вляпав Зеленського в історію, де йому вже відкрито поставили тавро державного злочинця й показали червону картку.

Далі «Акробату» треба буде або підвищувати ставки – йти на повноцінний державний заколот, щоб подолати опір своїм поспішним рухам, або готуватись до ганьби і до тюрми… Мартін Борман тисне руку Єрмаку і передає привіт талановитим учням!