Контррозвідка в Україні від УНР до сьогодення – 2

До уваги співробітників Служби безпеки України, як нинішніх так і колишніх, а також істориків, що досліджують становлення спеціальних служб в Україні, пропонуємо другу частину книжки Юрія Михальчишина «Контррозвідка в Україні від УНР до сьогодення», яка побачила світ у Львівському видавництві «СПОЛОМ». У цій частині йдеться про контррозвідувальні органи Директорії УНР та Західноукраїнської народної республіки. З першою частиною книжки можна ознайомитись за посиланням Контррозвідка в Україні від УНР до сьогодення – 1.

* * *

Контррозвідка Директорії УНР, 1919 – 1920 роки

З поваленням гетьманського уряду і приходом до влади Директорії в грудні 1918 року в Києві відновили роботу міністерства Української Народної Республіки. Одразу ж відчутною стала нагальна потреба сильного органу політичного розшуку та контррозвідки для вирішення завдань як всередині країни, так і у запіллі противників. Наявні на той час військові спецслужби забезпечували переважно інтереси Головної Команди Українських республіканських військ. Тоді за рішенням уряду і був створений в січні 1919 року при Міністерстві внутрішніх справ “Політичний департамент”,  якому передавались усі справи політико-інформаційного характеру, а також кредити колишнього Департаменту Державної варти. Головні завдання Політичного департаменту (ПД) МВС були визначені такі: виявлення і припинення антидержавної діяльності з боку політичних противників Директорії УНР, і в першу чергу партії більшовиків, боротьба зі шпигунством, саботажем, спекуляцією, вивчення тилу противника та його військ. Виконував він і розвідувальну роботу щодо країн – потенційних противників УНР та можливих союзників.

Виходячи з поставлених перед ПД завдань, Міністерством внутрішніх справ здійснювалась розробка штатів департаменту, що були затверджені 24 січня 1919 р. Штатом передбачено, крім керівництва інституції (директора і двох віце-директорів), сім підрозділів з загальною кількістю 309 співробітників та осіб допоміжного персоналу: Осібна канцелярія директора департаменту (пізніше загальний відділ) – для вирішення організаційних і кадрових питань (18 осіб); відділ внутрішньої інформації – для контррозвідувальної діяльності та боротьби з антидержавницькими акціями (216 осіб); відділ закордонної інформації – для проведення розвідувальної роботи щодо активно діючих проти УНР ворогів (штаби Червоної армії, денікінська Добровольча армія, махновський рух), а також стосовно країн – потенційних противників республіки й можливих союзників (13 осіб); відділ справ-бюро  – для вирішення статистичних і аналітичних питань та ведення архіву (9 осіб); відділ юридичний і слідчий – для правового забезпечення і супроводження оперативної діяльності підрозділів (11 осіб); відділ прес-бюро – для вирішення питань пропагандистського висвітлення в пресі діяльності ПД (7 осіб); відділ господарчий – для вирішення господарських і фінансових питань (35 осіб). Власне, 24 січня 1919 року можна вважати днем народження контррозвідки МВС УНР епохи Директорії 1919 – 1920 років: Відділу внутрішньої інформації Політичного департаменту МВС (ВВІ ПД МВС).

Оперативну роботу в структурі ПД здійснювали два відділи: внутрішньої та закордонної інформації. Ці підрозділи використовували класичні для спецслужб того часу методи і засоби діяльності, основними з яких були таємна агентура та її конспіративне впровадження і використання (річний фонд на таємних співробітників становив 2 мільйони гривень).

Відділ внутрішньої інформації (ВВІ) здійснював “політичну контррозвідку” та вів боротьбу з антидержавними підривними акціями численних ворогів УНР. За тимчасовим штатом від 24 січня 1919 року цей підрозділ мав нараховувати 16 співробітників, 50 старших і 150 молодших агентів. Крім центрального органу, в структуру ПД входили також губернські й повітові політичні відділи (ПВ), які займалися переважно контррозвідувальною діяльністю. За тимчасовим штатом у складі губернського ПВ передбачено 90 співробітників, а повітового – 49. У перспективі планувалося створення “прикордонних пунктів” для “контролю над виїздом і приїздом людей з метою недопущення ворожих агітаторів і ворожої нелегальної літератури”, а також осіб, що переховувались від слідства.

Посаду директора Політдепартаменту МВС в різні періоди займали: Г. Кульчицький, С. Михайлів, М. Чеботарів (1919 р.), В. Шкляр (1920 р.), а віце-директора  – М. Самойлович, М. Святогорів (1919 р.), М. Пасіченко (1920 р.).

Одіозну репутацію здобувпротеже Петлюри Чеботарьов/Чеботарів Микола Юхимович (11.10.1884 – 04.02.1972) – полковник Армії УНР, останнє звання у російській армії 1917 року  – прапорщик. Влітку 1917 року став членом Українського генерального військового комітету, у листопаді в Харкові, військовий комісар Слобожанщини, а за сумісництвом – командир 4-ї запасної бригади та начальник залоги м Харкова Був заарештований більшовиками, особисто допитувався головнокомандувачем більшовицьких військ В. Антоновим-Овсієнком. Був звільнений та приїхав до Києва, де долучився до організації Гайдамацького Коша Слобідської України, який згодом очолив С. Петлюра. У квітні 1918 року повернувся до Харкова, де мешкав приватно. У 1919 році – отаман Коша Охорони державного майна, начальник контррозвідчого відділу штабу Дієвої армії УНР. У червні – серпні 1919 року – комендант тилу Дієвої армії УНР, з серпня – начальник політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ УНР. Станом на 26.09.1919 року  – без посади, приділений до штабу Дієвої армії УНР. У жовтні 1919 року – квітні 1920 року – директор Департаменту політичної інформації МВС УНР. Після 30 жовтня 1920 року – начальник залоги Кам’янця-Подільського, пізніше – начальник Охорони Головного Отамана С. Петлюри.

Незадовільна оперативно-службова діяльність Чеботарьова проявилася в практичній відсутності реального контррозвідувального забезпечення Дієвої армії УНР та прифронтових територій, включно з тилами. Результатом став розвал централізованого управління бойовими діями частин та з’єднань, розвал неперервної лінії фронту, вихід цілих підрозділів з підпорядкування командуванню, антиурядові заколоти з спробами військового перевороту, хаос на транспорті, анархія та криміналізація тилу, підрив авторитету органів влади та управління УНР.

Щобільше – найяскравіший приклад справді енергійної оперативної роботи в кар’єрі Миколи Чеботарьова – це розправа в червні 1919 року над легендарним полковником Петром Болбочаном, колишнім командиром Запорізького корпусу, звинуваченим у державній зраді та підготовці воєнного перевороту.  І треба відзначити, що в при оцінці ролі та місця в історії Симона Петлюри сучасні історики власне йому і закидають знищення руками Чеботарьова та його контррозвідки чи не найбільш професійного, харизматичного і найбільш дієздатного на той час корпусного командира армії Директорії УНР. До речі, важливо, що за кордоном на еміграції, де доживав свого віку на чужині Микола Чеботарьов, його особистий архів, який включав у тому числі оперативні та штабні документи періоду дев’ятнадцятого-двадцятого років, загадковим чином безслідно зник. Думаю, що там було багато цікавих матеріалів, які врешті-решт опинилися в руках ворожої нам держави та її спецслужби… Які, до речі, ще мабуть використають, зокрема в інформаційних спецопераціях в царині як підриву історичної пам’яті, так і моделювання підривних акцій сьогодення.

Без сумніву, кінець 1918 та початок 1919 року позначився настільки катастрофічними сценаріями розвитку подій для УНР, що її контррозвідувальні органи від перших днів роботи були змушені діяти в умовах вкрай дестабілізованої оперативної обстановки, фактично – на межі хаосу. Для адекватного розуміння не лише оперативної обстановки, але й загальної атмосфери краху на фронтах і в тилу нагадаємо бодай динаміку переміщень по карті України столиці УНР в 1919 році. Столиця – це адміністративно-політичний центр, де розташовані вищі органи влади та управління, зокрема військові органи планування оборони. Можна собі уявити ефективність їхньої роботи, коли максимально тривалий період стабільної безперебійної роботи – це кілька тижнів спокійні перерви між евакуаціями Уряду Директорії з Києва маршрутами Південно-Західної залізниці. В Києві Директорія розпочала роботу 14 грудня 1918 року, а вже 4 лютого 1919 року Київ довелося залишати перед наступом Червоної армії; з 5 лютого по 6 березня 1919 столицею була Вінниця; 8 – 10 березня 1919 – Проскурів (нині Хмельницький); 11 – 28 березня 1919 – Кам’янець-Подільський; 28 – 29 березня 1919  – знову Проскурів; 31 березня – 5 травня 1919 – Рівне; 5 – 16 травня 1919 – Радивилів; 17 травня Красне, проїздом на Тернопіль, де затрималися до 2 червня 1919; далі столиця та уряд разом з армією переміщалися з Старокостянтинова в Проскурів,  звідти в Кам’янець-Подільський 14 червня 1919, де столиця отаборилася до 16 листопада, коли місто довелося здавати полякам. Відтак залізницею уряд, штаб Дієвої армії та ставка Симона Петлюри помандрували маршрутом Проскурів – Старокостянтинів – Чортория – Любар, де 28 листопада 1919 Симон Петлюра склав повноваження Головного отамана та виїхав до Польщі.

Відділом внутрішньої інформації Політдепартаменту МВС УНР, який  перебував у процесі постійного переформування на марш у умовах зовнішньої агресії, окрім завдань контррозвідувального забезпечення та політичного розшуку довелося паралельно допомагати військовій розвідці. Від першого дня свого заснування, коли навколо Києва почало стискатися кільце червоних армій, ВВІ в міру своїх оперативних можливостей відряджав невеликі групи розвідників та агентів у розпорядження командуючих фронтами, напрямками та армійськими групами. Створювалися також групи, котрі працювали на фронті цілком самостійно (на Чернігівському напрямку), а з наближенням ворога відділ був змушений більшу частину своїх активних співробітників виділити для військової розвідки, створивши цілу мережу розвідників як підпорядкованих армійському командуванню, так і автономних. За станом на лютий 1919 року діяли такі розвідгрупи на лініях командирів фронтових напрямків: Рогульського (Київ); Сушка (Коростень-Сарни); Чмола (Фастів); Шаповала (Галичина); Оскілка (Рівне – Сарни). Самостійні організації функціонували в районі Бобринське-Цвіткове, на Румунському фронті та на фронті Махна. Крім суто військових, існували “політично-розвідочні” (інформаційні) групи в найважливіших пунктах: Бердичів, Ставка Головного Отамана, Штаб Корпусу Січових стрільців, Вінницький залізничний пункт з рухомою агентурою, Кам’янець-Подільський, Житомир, Проскурів, лінія зони Антанти (станція Бірзула). Нарешті, силами Відділу внутрішньої інформації обслуговувалися територія дислокації самого Департаменту і навколишня місцевість. 

До структури військової контррозвідки Дієвої армії УНР в 1919 – 1920 рр. входили: контррозвідувальний відділ Розвідувального управління Генштабу, контррозвідувальні відділи штабів військових з’єднань, Корпусу Січових стрільців, контррозвідувальні групи бригад, окремі загони польової жандармерії, контррозвідувальний відділ Управління коменданта тилу та контрольно-пропускні пункти на залізничному транспорті.

Імпровізаційний характер багатьох управлінських рішень при організації  контррозвідувальної діяльності ВВІ Політичного департаменту визначався нестабільністю обстановки на фронті, втратою зв’язку з агентурою, матеріальними, фінансовими та організаційно-кадровими труднощами. Відтак об’єктивно зрозуміло, що суттєвих результатів оперативної роботи очікувати було б безпідставно. Але треба розуміти, що в нескінченному ланцюгу поразок на фронті, заколотів у гарнізонах в тилу, масових заворушень, інспірованих емісарами ворога, зраді та переході цілих частин і підрозділів на бік супротивника, крім об’єктивних зовнішніх умов та неефективних рішень вищого керівництва, є і наочний провал роботи контррозвідувальних органів.

Наведемо хронологію подій, які призвели до розпаду територіальної структури УНР, розвалу воєнної організації держави,  криміналізації суспільних відносин, тіньовізації економіки, безконтрольного поширення антидержавної, антиукраїнської, людиноненависницької більшовицької пропаганди серед населення – за відсутності протидії контррозвідувальних органів:

21 грудня 1918 року – в день початку наступу Червоної армії на УНР, коли радянські війська оволоділи Куп’янськом, Мозирем і Гродно, вийшли на підступи до Білгорода та Сум, відбулися заколоти у військових частинах Директорії в Прилуках, Меджибожі та Летичеві (глибокий оперативний і стратегічний тили).

2 січня 1918 року – більшовицьке повстання в Харкові, придушене з великими труднощами на 1 день – 3 січня в Харків увійшли підрозділи т.зв. “Української Червоної армії”, проголошено Українську Радянську соціалістичну республіку.

6 січня 1919 року – Заворушення в 1-й і 2-1 Дніпровських дивізіях Осадного корпусу, дивізії самовільно залишили розташування в Києві та околицях та само демобілізувалися. Того ж дня – повстання вояків дивізії гарнізону Директорії УНР в Житомирі, після ліквідації дивізія розбіглась.

12 січня 1919 року – Червона армія захопила Чернігів, де до них перейшла значна частина мобілізованих військ Директорії.

16 січня 1919 року – після майже місяця (!!!) активних бойових дій Директорія УНР оголосила стан війни з РСФСР.

19 січня 1919 року – після короткого бою з Червоною армією відбулася здача Полтави.

Середина січня 1919 року – польські війська увірвалися з Холмщини на Волинь, а румунські – окупували Буковину, Молодову та Бесарабію. Спроба асиметричної відповіді військ УНР шляхом військової підтримки українського повстання в Хотині провалилася через заборону Ставки Головного отамана; керівників повстання розстріляла (!!!) контррозвідка армії УНР в Дунаївцях.

24 січня 1919 року – арешт усунутого два дні до того з посади командувача запорозького корпусу, полковника Петра Болбочана , за звинуваченнями з здачі Полтави та симпатіях до російської Добровольчої армії, деморалізація одного з найбоєздатніших з’єднань. Арешт здійснювали офіцери отамана О. Волоха, а не органи військової контррозвідки чи жандармерії.

23 – 24 січня 1919 року – проти Директорії підняли повстання отаман Хіменко (Корсунський запасний полк) та отаман Заболотний (1-ша Дніпровська дивізія), до яких долучились гарнізони Черкас (правий берег Дніпра) та Золотоноші (лівий берег). Повстання розгортались під червоними прапорами.

24 січня 1919 року – червоні зайняли Олександрівськ (Запоріжжя), 26 січня – Катеринослав, 28 січня – відхід Січової та Чорноморської дивізій за Дніпро, практична втрата Лівобережжя.

1 лютого 1919 року – розрив з Директорією отамана Никифора Григор’єва, командувача фронтом проти військ Антанти на Херсонщині, Запоріжжі та в Таврії. Швидкий перехід на бік червоних.

14/15 лютого 1919 року – повстання гарнізону в Проскурові, жорстоко придушене з переходом в погром, 16 лютого – заколот проти Директорії в Жмеринці, 17 лютого – бунт у 2-му полку Січових стрільців в Шепетівці.

19 лютого 1919 року – Корпус Січових стрільців самовільно знявся з фронту та відійшов у район Шепетівки та Старокостянтинова на відпочинок.

Кінець лютого – березень 1919 – успішний контрнаступ Дієвої армії УНР на Волині та Поліссі, відбито в червоних Сарни, Овруч, Коростень, розпочато наступ від Житомира на Київ.

13 березня 1919 року – більшовицький збройний виступ у Жмеринці, придушений.

14 березня 1919 року – наступ Червоної армії, яка після 8-годинного бою взяла Вінницю та Жмеринку.

21 березня 1919 року – у Вапнярці, в штабі Південно-східної групи військ УНР (Запорозький корпус) творено ревком, що розпочав переговори з командуванням Червоної армії. Відступ Запорозького корпусу в Балту, розрив лінії фронту Дієвої армії УНР.

29 квітня 1919 року – військовий переворот командувача Північної групи військ УНР отамана Володимира Оскілка в Рівному, арешт міністрів Директорії та членів урядових партій. Наслідком перевороту, придушеного силами Січових стрільців, стали захоплення Луцька польськими військами 16 травня та Рівного Червоною армією 19 травня 1919 року, де на бік ворога перейшла 19-та дивізія Дієвої армії УНР.

1/2 грудня 1919 року – заколот отаманів УНР О. Волоха, О. Данченка та Ю. Божка в Любарі з третиною армії проти влади Головного Отамана С. Петлюри та Уряду УНР, що супроводжувався роззброєнням курсантів Юнацької школи та захопленням державної скарбниці УНР. Розпад збройних сил УНР.

Наведена вище хронологічна послідовність військових поразок, окремі з яких стали справжніми катастрофами загальнонаціонального масштабу, вказує на провал спецслужб УНР, зокрема, що стосується контррозвідувального забезпечення військових формувань, контррозвідувального захисту органів влади, контррозвідувального супроводу політичних процесів. 

Контррозвідка ЗУНР, 1918 – 1919

Якщо говорити про національні спецслужби та контррозвідку періоду Визвольних змагань 1917 – 1921 років, слід згадати про і спецслужби Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Вони розпочали своє формування суттєво пізніше та зі значно скромнішим потенціалом, аніж в УНР, з гіршими передумовами, однак  їх очільникам вдалося налагодити доволі системну та результативну роботу. Фактично в армії ЗУНР (Українська Галицька армія) і її державному апараті паралельно існували, від листопада 1918 до кінця осені 1919 року три спеціалізовані органи, які займалися контррозвідувальною діяльністю по тих чи інших лініях роботи.

По-перше, це підрозділи військової контррозвідки УГА, що працювали без створення центрального керівного органу на рівні армійських корпусів та бригад і підпорядковувались “Розвідочному відділу” Начальної Команди – себто, розвідвідділу при Ставці та при Генеральному штабі Української Галицької Армії, де був поділ на офензивну та дефензивну розвідки. Очолював його колишній поручник австро-угорської армії Родіон Ковальський. У його розпорядженні був невеликий апарат, всього-на-всього 30 офіцерів і “детективів” (так називали військових контррозвідників), працювали вони по лінії як розвідки, так і контррозвідки і займались фактично насамперед  контррозвідувальним обслуговуванням вищих штабів рівня Ставки, корпусів та бригад. Фаховий рівень контррозвідників був доволі високим з огляду на наявність досвіду оперативної роботи в австро-угорській контррозвідці на фронтах Першої світової війни та присутність кількох професійних офіцерів-іноземців (німці та чехи). Проте, оскільки організаційне оформлення військової контррозвідки  відбулося тільки в січні 1919 року, а її особовий склад залишився не чисельним, особливих оперативних успіхів очікувати не доводилось. Втім, армійські контррозвідники виявили румунського шпигуна – у штабі ІІІ корпусу Української Галицької Армії навесні 1919 року. Крім того, вони налагодили непогану роботу після переходу УГА за річку Збруч в липні 1919 року –детективами дефензивної розвідки Розвідочного відділу Начальної команди УГА в Кам’янці-Подільському та у Вінниці було встановлено, задокументовано та затримано  кількох польських і більшовицьких шпигунів, яких передано військовому суду. В перший період війни (листопад 1918 – липень 1919) дефензивна розвідка УГА протидіяла розвідувальній роботі спецслужб Польщі, Румунії та Чехословачиини, які окупували українську північну Буковину та Закарпаття, а також країн Антанти (французький капітал цікавився захистом довоєнних інвестицій у Бориславсько-Дрогобицький нафтовий басейн). В другий період (липень 1919 – березень 1920) армійська контррозвідка галичан працювала по лінії протидії радянським спецслужбам і розвідці Добровольчої армії Денікіна, але призупинила активні операції через катастрофічну епідемію тифу, яка паралізувала армію.

У матеріалах судового процесу над Начальним Вождем УГА генералом-четарем Мироном Тарнавським, що пройшов у прифронтовій Вінниці в листопаді 1919 року після сепаратного перемир’я з Добровольчою армією Денікіна, збереглися і свідчення Родіона Ковальського про критичну ситуацію армії напередодні припинення бойових дій:“Як розвідчий старшина австрійської армії видів я послідні змагання австрійської державності боротися з надходячою австрійською революцією і запам’ятав собі ті симптоми, які запримітити я мав нагоду. Ті самі симптоми видів і виджу я дотепер: на задах нагло всі уряди відказалися від послуху, нагло видно саботаж, агітацію, розклад, а все це на задах. З задів підходить вперід до армії. Армія може ще триматися, а тут зади вже падають. Розвідчі старшини інших держав переїздили нашу державу вздовж і впоперек, як хотіли. Поліційний апарат підупав. Вороги знають про нас більше, як ми самі. Про деякі деталі і висновки довідався наш уряд доперва від переловлених звітів французької розвідки. Ворожа пропаганда робила своє. Ложні вісті кружляли довільно… Все це голосив я п. Гол. Отаманови, сказав йому, що дисципліна у нас є, однак не вільно її натягати, бо може наступити кріза; на нараді в Винниці реферував я про те все, а п. Гол. Отаман взяв до відома…. Всюди стрінулося питання, чому ми Галичани маємо боротися на всі сторони, а тутешнє пузате і здорове населення сидить в хаті, а навіть їсти нам не дасть”.  (Свідок захисту поручник Родіон Ковальський, 1893 р.н., начальник дефензивної розвідки при Начальній Команді Галицької Армії, 13 листопада 1919 р., матеріали суду над генералом Тарнавським). Крім Родіона Ковальського, доля якого невідома після ліквідації Галицької армії, з старших офіцерів Розвідочного відділу НК УГА можна згадати четаря Івана Вислоцького з Лемківщини, який пережив розгром армії, вибрався через Одесу, Варну, Бєлград та Відень до Закарпаття, а після Другої світової виїхав через Німеччину у Парагвай.

Друга галицька спецслужба – це польова жандармерія (ПЖ) УГА, яка поєднувала в собі функції військової поліції і контррозвідки. Польова жандармерія Галицької армії була започаткована у грудні 1918 року: у зв’язку із запланованим наступом на Львів тоді був створений відділ Польової жандармерії при Команді “Групи Південь”, перейменованої потім на 7-му Львівську бригаду. Такий же відділ сформували при Начальній Команді Галицької Армії. Першим керівником – командантом ПЖ став колишній майор австрійської жандармерії підполковник Олександр Красіцький. Згодом аналогічні відділи створюються при командах корпусів та бригад. У лютому 1919 р. підполковник Красіцький одержав призначення команданта Державної жандармерії Західної області УНР та виїхав до Станіслава (нині Івано-Франківськ), де тоді перебував галицький уряд. Польову жандармерію УГА очолив сотник Іван Козак. Підрозділи ПЖ УГА первісно призначалися для виконання військово-поліцейських функцій у місцях розташування й передислокації частин у прифронтових смугах.  Головними їх завданнями були: підтримка та охорона правопорядку в місцях перебування й руху військ, збір і охорона військового майна, особливо зброї та набоїв; попередження диверсійних акцій на залізничних шляхах, мостах та лініях зв’язку; протидія дезертирству; супроводження конвоїв і кур’єрів тощо. Інколи вони виконували також обов’язки Державної жандармерії (боротьба зі шпигунством, саботажем і ворожою пропагандою) там, де її підрозділів не було, або не вистачало. Структура Польової жандармерії УГА була наступною:

– відділ ПЖ при Начальній команді УГА;

– 3 сотні ПЖ при штабах армійських корпусів УГА;

– 12 чет при штабах бригад УГА.

Всього – близько 700 військовослужбовців. Контррозвідувальний профіль їхньої службової діяльності визначався залученням до протидиверсійних  та фільтраційних заходів, а також силового сприяння політичному розшуку на прифронтових територіях. Бійці ПЖ УГА залучались, зокрема, 14 квітня 1919 року, коли вдалося ліквідувати червоний заколот, єдиний на території ЗУНР заколот, у Дрогобичі. Дрогобич – центр нафтовидобутку та нафтопереробки, промислово розвинуте місто, з численним заводським пролетаріатом, і там власне в квітні 1919 року відбулася спроба перевороту з комуністичним ухилом. До ліквідації заворушень залучили 3-тю Гуцульську сотню УСС, бронепотяг з фронту та бійців ПЖ УГА під командуванням енергійного Климентія Коника, який після війни виїхав в УСРР та працював ректором Одеського інституту народного господарства. Командир польової жандармерії УГА – Матвій Яворський, сотник австро-угорської армії, в майбутньому академік Всеукраїнської Академії наук УСРР, один з творців марксистської історіографії радянської України, який після завершення бойових дій переїхав до Києва та Харкова, вступив до компартії, був звинувачений у “націоналізмі”, ув’язнений Соловецького табору ГУЛАГ, розстріляний в 1937 році. В тому ж таки 1937 році Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) змінила назву на УРСР (Українська Радянська Соціалістична Республіка). Рік Великого Терору, доволі знаково.

Третя і найбільша спецслужба ЗУНР – це Державна жандармерія (ДЖ), яка діяла спершу при Державному секретаріаті військових справ, а пізніше при Секретаріаті внутрішніх справ. 6 листопада 1918 було сформовано Команду Державної жандармерії ЗУНР з штаб-квартирою у Львові, її очолив майор  австро-угорської жандармерії (отаман УГА) Лев Індишевський, командантом львівської команди призначено Йосифа Кадайського. На жандармерію були покладені такі функції: забезпечення публічної безпеки, оформлення дозволів на носіння зброї, видача перепусток і супроводжуючих документів на вільний перехід, куратором її створення був безпосередньо міністр внутрішніх справ ЗУНР Лонгин Цегельський. Фактично державна жандармерія ЗУНР поєднувала в собі функції захисту державного ладу, охорони громадського порядку та контррозвідки, боролася з шпигунством і саботажем.

Відповідно до військово-територіального поділу ЗУНР сформовано 23 відділи жандармерії з дислокацією у таких містах: Львів, Перемишль, Ярослав, Сянік, Самбір, Сокаль, Рава-Руська, Городок-Ягайлонський, Дрогобич, Тернопіль, Теребовля, Чортків, Бучач, Броди, Золочів, Бережани, Стрий, Долина, Станіслав, Городенка, Коломия, Заставна, Чернівці. Команда Державної жандармерії ділилася на відділи і станиці. Якщо станиця знаходилась в адміністративному центрі, то вона отримувала назву повітової команди. Після відходу українських військ зі Львова 21 листопада 1918 року керівництво Державної жандармерії разом з урядом переїхало до Тернополя, а в січні 1919 до Станіслава, де перебувало аж до загального відступу УГА в травні 1919 року Для контролю за поточною роботою підрозділів ДЖ  інспектором жандармерії призначається полковник австрійської жандармерії Олександр Гаванський (кадровий правоохоронець, служив в Перемишлі та начальником комендатури в Любляні). Комплектування ДЖ кадрами полегшувалось тим, що чимало українців з Галичини, Надсяння та Буковини служили в 1914 – 1918 роках у  підрозділах австро-угорської жандармерії на Італійському фронті в Альпах, на Боснійському фронті на Балканах, в Албанії, на Східному фронті і, відповідно, також в окупаційному контингенті на території УНР та Української держави, де вони опинилися у березні–квітні 1918 року до осені, коли настала стадія напіврозпаду Австро-Угорської монархії. Крім того, разом з колегами-українцями виявляли бажання служити чехи, німці та євреї.

У лютому 1919 р. команду Державної жандармерії очолив підполковник Олександр Красіцький, його заступником став майор Л. Індишевський, а після переміщення останнього на Велику Україну – підполковник Я. Яськевич. Вступивши на посаду команданта ДЖ, підполковник Красіцький вдосконалив організацію роботи, систему контролю, ефективніше здійснював комплектування підрозділів. Уже в лютому 1919 р. були здебільшого укомплектовані команди відділів, повітові команди й станиці. Чисельний склад ДЖ перед відступом за Збруч у липні 1919 р. був таким: 6 булавних старшин, приблизно 25 сотенних старшин і хорунжих, 1000 заводових (кваліфікованих) жандармів, 400 пробних жандармів та 3000 міліціонерів. Законом від 15 лютого 1919 передбачені вимоги до осіб, яких  приймали на службу до Державної жандармерії. Кандидат повинен бути громадянином ЗУНР, вести бездоганний спосіб життя, мати позитивні моральні якості, метку вдачу, віком від 20 до 40 років, неодруженим чи бездітним вдівцем, високим на зріст, фізично здоровим і розвинутим, вміти добре читати, писати і рахувати, знати державну мову й мову тієї частини неукраїнського населення, яке проживає на території, де передбачається служба майбутнього жандарма. Рішенням Державного секретаріату військових справ від 24 березня 1919 року при Залізнодорожній військовій управі була створена Залізнодорожна жандармерія (ЗЖ) чисельністю до 300 військовослужбовців. На них покладалися протидиверсійна робота на об’єктах інфраструктури,  перевірка документів у військових та цивільних пасажирів; виявлення й затримання підозрілих осіб з фальшивими документами, шпигунів, провокаторів і злодіїв; збереження ладу та порядку в поїздах; охорона державного майна, що перевозиться залізницею. Завдяки високому професіоналізму та патріотизму, енергійності та дієвості, Державна жандармерія ЗУНР користувалася високим авторитетом серед населення республіки, особливо після переходу через Збруч та перейменування в “Народну сторожу” для уникнення негативних асоціацій з російською царською жандармерією.

Фактично галицька жандармерія зуміла стати повноцінною службою безпеки загальнодержавного рівня, завдяки якій  ЗУНР уникнула долі УНР. ЗУНР ніколи не була розірвана зі середини. На території Західно-Української Народної республіки не існувало отаманщини, було зведено до мінімуму мародерство, зведені до мінімуму грабунки і фактично контррозвідувальне забезпечення Збройних сил і українського тилу унеможливлювало там проведення масштабних диверсій, на зразок підриву складів боєприпасів, підриву залізничних колій, пошкоджень телеграфних ліній. Цього всього на території, підконтрольній військам Української Галицької Армії, практично вдавалося уникнути. Тому можна сказати, що найуспішніша спецслужба наших визвольних змагань – це державна жандармерія ЗУНР, яка успішно здійснювала функції загальної контррозвідки, політичної контррозвідки, захищала конституційний лад, унеможливлювала антидержавну ворожу пропаганду, здійснювала контроль над інформаційним простором і займалася успішною антидиверсійною та антитерористичною діяльністю. Треба вважати, що творці державної жандармерії ЗУНР – це поки що найуспішніші в історії засновники української спецслужби, яка працюючи в складних умовах, поступившись зовнішньому ворогу, зуміла утримати на належному рівні контроль над ворогом внутрішнім. Умовно кажучи, тогочасний план “Шатун” зруйнував Директорію УНР, але аналогічний план “Шатун” на території ЗУНР реалізувати не вдалося.