Як рябошапка-невидимка врятувала суддю Ємельянова від правосуддя

Print Friendly, PDF & Email

Короткочасне, але яскраве, перебування на чолі прокуратури Руслана Рябошапки, Віталія Каська та Віктора Чумака надовго залишиться в пам’яті співробітників правоохоронних органів України. Ще ніколи справи не продавались так дешево, посади – так масово, а той хаос, що воцарився в органах прокуратури, ще ніколи так наочно не демонстрував повний занепад державних інститутів.

Замість того, щоби кримінальне провадження опинилось у суді, прокурори робили все можливе й неможливе, аби правосуддя не чинилось, а торгувалось. З одного боку, правоохоронці поводили себе як благородні Робін Гуди – забирали гроші у багатих. Але на цьому все їхнє благородство й закінчувалось, бо відібраними грошима наповнявся виключно прокурорський «общак» та сімейний бюджет окремих служителів закону.

Втім, були й люди, для яких призначення Рябошапки на посаду генерального прокурора стало світлою плямою в житті. І це не тільки директор НАБУ Артем Ситник, якого Рябошапка врятував від неминучої тюрми, чи професійні громадські активісти, що боролись за доступ до грошей американських платників податків у складі різноманітних кадрових комісій прокуратури. До числа почитателів таланту Руслана Георгійовича, напевно, належить і екс-суддя Вищого господарського суду України Артур Ємельянов, який завдяки Рябошапці та Каську зміг вийти сухим з дуже каламутної води.

Архітектора за мантією не сховаєш

Про колишнього суддю Вищого господарського суду України Артура Ємельянова можна писати не просто повість – його витівки варті багатотомної, як і всі кримінальні провадження по ньому, саги. За який мотузок мантії цього чесного й непідкупного слуги Феміди не смикни, отримаєш захоплюючу розповідь, часто-густо навіть вже зафіксовану прокуратурою чи поліцією в матеріалах певного досудового розслідування.

Власник шикарної бороди та мільйонних сум готівкою Артур Ємельянов прибув до Києва з Донецька слідом за своїм патроном і старшим товаришем у навколосуддівських «мутках» Віктором Татьковим у 2011 році. Татьков і Ємельянов чудово вправлялись у господарських справах у шахтарській столиці, де Артур Станіславович обіймав посаду заступника голови Господарського суду Донецької області, а Віктор Іванович – голови Донецького апеляційного господарського суду. А після приходу до влади двічі несудимого «міцного господарника» таланти цього дуету отримали визнання й на загальнодержавному рівні: Татьков очолив Вищий господарський суд України, а Ємельянов став його заступником.

Втім, втеча Януковича – покровителя суддівського дуету – та зміна влади в Україні якнайкраще позначились на політичних поглядах Ємельянова, і він став належати до когорти нового президента Порошенка. Подейкують, що в цьому пану судді допоміг близький товариш і соратник по боротьбі за грошові знаки, тодішній заступник глави Адміністрації Президента України Олексій Філатов, який керував в ручному режимі всіма українськими судами. Тому Ємельянову в Україні була до певного часу гарантована повна безкарність – як і самому Філатову.

«Це не просто суддя. Це один із тих двох суддів, які ще в часи Януковича вважалися архітекторами замовних суддівських рішень», – таку характеристику дав Ємельянову в тверезі дні колишній генпрокурор Юрій Луценко.

Попри зв’язок з Філатовим, одіозного суддю в Адміністрації Президента воліли тримати на короткому мотузку: ще влітку 2014 року Генпрокуратура зареєструвала кримінальне провадження за фактом вимагання Ємельяновим і його патроном Татьковим хабаря в розмірі 500 тисяч фунтів стерлінгів у засновника ЗАТ «Софт Сервіс Холдінг». А влітку наступного року в Ліхтенштейні було заарештовано 13,1 мільйонів швейцарських франків на рахунках дружини скромного жреця правосуддя. Але дарма хвилювалися українські платники податків за раптове збіднення суддівського сімейства – досить швидко рахунок Ємельянову вдалося розблокувати.

Невдовзі Управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України повідомило Ємельянову про підозру у втручанні в діяльність судів та автоматизовану систему розподілу справ і заяв у Вищому господарському суді – йшлося про сім тисяч випадків (на двох із Віктором Татьковим). За фабулою слідства, спочатку шляхом примітивних маніпуляцій з системою автоматизованого розподілу потрібна справа потрапляла до потрібного судді, а потім вже Ємельянов вимагав від підлеглих суддів прийняття потрібних рішень у низці господарських справ.

27 жовтня 2016 року Ємельянову був обраний запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання із забороною покидати Київ без дозволу слідчого або прокурора. Але вже влітку 2017 року його зафіксували в літаку, який прямував до Відня. Виявилося, що Подільський райсуд Києва «неопублікованим» рішенням дозволив раптово хворому судді виїхати за кордон задля покращення свого здоров’я та для зустрічі з дітьми, які за тим кордоном проживають. Інший фігурант справи, Віктор Татьков, ще до віденського вояжу Ємельянова встиг виїхати до Німеччини, звідкіля так і не повернувся. На що в Генпрокуратурі лише розвели руками, знизали плечима та сказали, що, мовляв, дозволили його виїзд на лікування, але згодом зв’язок із ним зник.

Віктор Татьков та Артур Ємельянов. Фото: glavcom.ua

Тим не менш, ці прикрі факти не завадили Ємельянову, паралельно із знайомством з новинами про чергові кримінальні провадження, подаватися на конкурс на посаду судді Верховного Суду України. Ну, а чим чорт не жартує, тим паче, Феміда – панянка незряча.

На початку 2017 року Вища рада правосуддя тимчасово, на три місяці, відсторонила Ємельянова від суддівства «через притягнення до кримінальної відповідальності», а в січні 2019 року навіть ухвалила звільнити Ємельянова з посади судді за порушення присяги. Одначе Артур Станіславович оскаржив рішення про звільнення до суду, тяжба затягнулась, і хоча Вищий господарський суд України давно ліквідований, він досі має статус судді. А це означає, що про нову підозру йому може повідомити лише генеральний прокурор або його заступник. Чого, звичайно, Рябошапка не зробив. Як не поспішає цього робити й пані Венедиктова.

За час носіння суддівського мантії, з 2001 року, в Ємельянова та членів його сім’ї з’явились понад десяток квартир в Україні та численна нерухомість за кордоном. І якщо українською нерухомістю журналісти ще переймались, то закордонною – майже ні. Тим більше, що «бізнесменом» у сім’ї була дружина. Точніше, «колишня» дружина.  Бо після того як статками судді Ємельянова наприкінці 2014 року зацікавились правоохоронці, він «розлучився» із дружиною Світланою, «передав» всі активи їй, залишивши собі «формальні» кілька мільйонів для скромного життя колишнього заступника голови Вищого господарського суду України.

Артур та Світлана Ємельянова. Фото: Радіо Свобода

Але і за кордоном спокійне життя рантьє тільки сниться Ємельяновим. Тим паче, коли звичка ведення бізнесу залишається спадкова, родова – «все взяти і поділити». Світлана Ємельянова з 2014 року володіє половиною компаній Aviaweb GmbH та Immotext GmbH, зареєстрованих у Німеччині. У власності цих двох фірм Ємельянових – 13 готелів у Німеччині та Австрії, серед яких чотиризірковий віденський готель Prinz Eugen, що розташований просто навпроти головного залізничного вокзалу столиці Австрії Hauptbahnhof, та готель Kavalier, розташований поблизу літньої резиденції імператорської династії Габсбургів – палацу Шенбрунн. Сумарна вартість лише останніх готелів – близько десяти мільйонів євро.

Готель Prinz Eugen, перлинка в готельній короні Ємельянових. Фото: traveler.cz

На здивування Ємельянових, для успішного ведення справ за кордоном одного суддівського господарського таланту, звичайно, виявилось замало, потрібні ще навички ведення готельного бізнесу, зв’язки та банальне знання мов. Тому Ємельянови вирішили, доки підростав їхній син Гліб, якого вчили тонкощам готельної справи у приватному коледжі в Швейцарії, найняти менеджерів з-поміж «наших людей» у Європі. Такими стали Максим Слуцький, його дружина Юлія Каплан та Владислав Ізраіліт. Звичайно, окрім інших грошових бонусів, управителі захотіли та отримали половину власності компаній Світлани Ємельянової.

Фактично, частками Світлани Ємельянової в зазначених компаніях керував та розпоряджався особисто Артур Ємельянов, якому статус судді не дозволяв займатись бізнесом. Саме для цього Артуру Станіславовичу й знадобилися Слуцький та Ізраіліт.

Жлоб – гірше дурня

Звичка економити, простіше кажучи, жлобитись, підвела пана Ємельянова і в той раз, коли він задумав змусити Владислава Ізраіліта та Максима Слуцького віддати їхні частки у готельних фірмах на користь «дружини» Світлани. Звичайно, традиційні європейські методи купівлі-продажу, судових позовів, договорів, домовленостей, дипломатії – то все для українського судді є лукавством і дурістю. Так роблять лише лохи. Діяти, як показав досвід життя на Батьківщині, потрібно тільки старим та перевіреним ще з донецьких часів методом – відібрати силою.

Для цього «серйозні бандити», яких спеціально виписали з України, де ще подібний тип «перемовника» у ділових суперечках є досить знаним та популярним, мали б залякати Ізраіліта, а якщо той не погодився б швидко все переписати на Ємельянових, викрасти і тримати у полоні, доки не підпише всі документи про передачу бізнеса.

Світлана Ємельянова згодом у ході допитів розповідала, що між компаньйонами виник конфлікт і під час зустрічі Слуцького та Ємельянова в київському ресторані Catch Слуцький, начебто, почав погрожувати родині Ємельянова. І колишня дружина судді неабияк злякалась. Більше того, у серпні 2018 року, за словами Ємельянової, Слуцький погрожував ще й «очорнити репутацію та добре ім’я» її «колишнього чоловіка Ємельянова».

Зазвичай у Європі такі питання все ж вирішуються не в ресторанах, а на зборах засновників. Власне, Світлана Ємельянова та її адвокати за спинами інших засновників такі збори провели ще на початку липня 2018 року. Але невдовзі звиклі до українського рейдерства «судді-бізнесмени» все ж  таки зрозуміли, що бюрократична Європа вимагає більш цивілізованого способу узгодження рішень, тому збори все одно треба провести так, як того вимагає закон. Була навіть призначена дата – 20 липня 2018 року.

Як засвідчують матеріали кримінального провадження, готуючись до цих зборів, Павло Малік – шкільний товариш Ємельянова та його давній безнес-компаньйон – вийшов на такого собі Олександра Жукова, який «запропонував роботу в Німеччині» раніше судимому за хуліганство Віктору Скорику. Як свідчить останній, Малік повідомив, що діє в інтересах Ємельянова, якому «Славік Ізраіліт» винний певну суму грошей, яку потрібно «наполегливо попросити» повернути. Пізніше й сам Ємельянов подзвонив і пообіцяв за «роботу» десять тисяч євро.

«Ємельянов Артур сказав, що Славік дуже боязкий і що достатньо буде лише пригрозити йому, щоб він здійснив дзвінок і розпорядився повернути борг», –  розповідав згодом правоохоронцям Скорик. А якщо б «Славік» відмовився, то Ємельянов наказав Скорику «пару днів потримати Ізраіліта в якомусь місці, доки він не вирішить».

Скорик отримав гроші за «операцію» наперед у ресторані «Царське село» в Києві. І вже 16 липня 2018 року Жуков і Скорик вилетіли до Франкфурта-на-Майні, де проживає Ізраіліт і де знаходиться офіс спільної із Ємельяновим фірми.

Тільки після прильоту до Німеччини Скорик зрозумів, що для того, щоб у Франкфурті відшукати Ізраіліта, йому необхідний автомобіль. Який вихід шукають наші заробітчани на німецький землі? Правильно: двоє українців намагаються у Німеччині за готівку зняти транспортний засіб, що в країнах Європи просто неможливо (оплата за оренду авто приймається виключно іменною банківською карткою). І тоді Скорик не вигадав нічого кращого, як зателефонувати в Київ своєму знайомому Сергію Островському й попрохати, аби той приїхав з України до Німеччини на своїй «Шкоді-Октавії». І той-таки приїхав. До того ж забрав по дорозі на Львів ще одного діяча Ігоря Журова.

«Банда» стала жити в одному готелі, а Журов, Жуков і Скорик почали «вираховувати» Ізраіліта, намагаючись зустріти його біля будинку, офісу або ж поблизу синагоги… На машині із київською реєстрацією… У Франкфурті… Рівень конспірації просто приголомшливий…

Більше того, Скорик паралельно їздив по невеличких містечках навколо Франкфурта та підшуковував будиночок, де міг би перетримати заручника «на випадок того, якщо Ізраіліт відмовиться роботи дзвінок після отримання погроз».

А далі трапляється просто анекдотичний випадок, який характеризує професійний рівень як виконавців, так і їх замовника. Як згодом під протокол розповів Скорик: «У один із днів, коли ми розшукували Ізраіліта, у нас на автомобілі відпав номерний знак і до нас підходили співробітники поліції та перевіряли документи на автомобіль». Заразом перевірили документи й всіх трьох «авторитетів». Так «спалитись» потрібно ще вміти. Можливо, лейтенанту Баканову варто пильніше придивитись до цієї команди, аби влаштувати їх на службу до СБУ?..

Коли вже справою зацікавились вітчизняні правоохоронці, вони опитали менеджера компанії Ізраіліта, Артема Різницького, який і розповів, що попсуй-бандити 20 липня 2018 року були біля офісу компанії та наполегливо шукали керівника, плутаючи Артема із його босом.

«Владислав, добрый день», – звернулися до Артема професіонали з авто на київських номерах. Різницький сфотографував штірліців та відправив фото Ізраіліту. Пізніше Скорик і Ко почали розпитувати всіх, чи не бачили вони Ізраіліта. Також намагались дізнатись, як проїхати до бібліотеки синагоги.

Поблизу синаноги вони також примудрились «засвітились» на камерах відеоспостережння. І знову їх відео та фото побачив Ізраіліт. Сумнівів не було. Мало того, що «грізні бандити» всіх без винятку розпитували про Владислава, то ще й у тих місцях, де буває Ізраіліт. Він викликав поліцію та найняв охорону з приватної фірми.

І, нарешті, в готельний номер «бандитів на Шкоді» завітала німецька поліція, яка наполегливо рекомендувала українським «туристам» якомога швидше вшиватися із цивілізованої країни до себе додому, аби не стало гірше. Наші законослухняні співвітчизники одразу чкурнули до Києва. А по дорозі, як розповідає Скорик, йому зателефонував Ємельянов і сказав, що робота не закінчена, далі буде…

Хто перший «накатав» – того і справа

Переляканий подіями в Німеччині та можливим викриттям, «його честь» вирішив, що кращий захист – це напад, і  14 серпня 2018 року звертається з заявою про злочин щодо своїх компаньйонів до Києво-Святошинського відділу поліції. Напевно, саме в Головному управлінні Національної поліції в Київській області йому було найпростіше домовитись. У заяві Ємельянов вказав, що то Слуцький та Ізраіліт намагались «вплинути на його дружину з метою передачі частки корпоративних прав у підприємствах, розташованих на території Європейського Союзу». Заяву Ємельянова в поліції миттєво внесли в Єдиний реєстр досудових розслідувань за номером 12018110200004900 зареєстрували – факт сам по собі дивовижний з огляду на те, що звичайним громадянам, нерідко, доводиться судитись, щоби примусити поліцію відкрити провадження, у кращому випадку – чекати впродовж тижня.

В рамках цього провадження допитали … все тих саме Скорика, Жукова, Журова, які «нібито виконували замовлення Слуцького та Ізраіліта, у зв`язку з чим перебували на території Німеччини з метою розшуку та впливу на дружину Ємельянова. В ході допитів останні від дачі показань в цій частині відмовилися, будь-яку причетність до викладених в заяві фактів заперечували». У грудні справу прийняло до свого провадження слідче управління Головного управління поліції Київщини, а у січні 2019 року – Головне слідче управління Національної поліції України.

Але Слуцький та Ізраіліт також виявились напрочуд обізнаними з правилами, за якими живуть і процвітають правоохоронні органи України, та знайшли «чорний хід» до Генеральної прокуратури. Для цього компаньйонам Ємельянова довелось спочатку протоптати стежку до серця народного депутата України Євгена Дейдея – одеського гопника, засудженого 23 березня 2012 року вироком Суворовського районного суду Одеси до 5 років позбавлення волі з відстроченням виконання вироку на 3 роки, за низку розбійних нападів. З середини 2013 року Дейдей переховувався від органів кримінально-виконавчої системи, але невдовзі в Україні трапилась Революція Гідності й примхлива доля звела засудженого Дейдея з лідерами повсталого народу Андрієм Парубієм і Арсеном Аваковим. Щоби врятували пана Дейдея від відбуття покарання, Аваков оформив засудженого по фальшивих документах начальником відділу МВС України, а потім – зробив народним депутатом України по списку політичної партії «Народний Фронт».

Скільки грошей народний депутат України Дейдей взяв зі Слуцького та Ізраіліта – то науці невідомо (хоча стандартна такса за подібні послуги – 5 тисяч доларів США). Але факт є фактом: 29 серпня 2018 року Дейдей зареєстрував у Генеральній прокуратурі заяву про вчинення Жуковим, Журовим, Скориком і Островським «замаху на викрадення громадянина Республіки Німеччина Ізраіліта на замовлення Ємельянова, який обіймає посаду судді Вищого господарського суду України, з метою вимагання передачі корпоративних прав на майно в особливо великих розмірах».

Прокурори  вносять в Єдиний реєстру досудових розслідувань заяву Дейдея і розпочинають розслідування в кримінальному провадженні №42018000000002122, у той час як поліція розслідує справу за заявою Ємельянова й доручає Головному управлінню по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю СБУ прослуховувати телефонні розмови опонентів Ємельянова (страшно навіть подумати, в яку суму обійшлась його честі ця послуга). Ось, наприклад, протокол проведення негласних слідчих (розшукових) дій, у результаті яких підлеглі лейтенанта Баканова прослуховували телефонні розмови між громадянами Островським Сергієм Миколайовичем і Скориком Віктором Олександровичем.

Одночасно високі ворогуючі сторони нацьковували один на одного чесну й непідкупну українську журналістику, викидаючи чималі гроші не тільки на слідчих і народних депутатів, але й акул клавіатури. Як раптом 26 грудня 2018 року надійшла інформація, що на території Словаччини таки був викрадений Максим Слуцький, згідно з версією правоохоронців – «з метою впливу на його дружину, Юлію Каплан, задля передачі останньою майнових прав зазначених підприємств на користь Світлани Ємельянової». Втім, за два дні після зникнення Слуцький опинився на волі – його відпустив один з викрадачів, злякавшись наслідків, бо домовленість була, що Слуцького лише полякають. Невдовзі словацька поліція затримала й відправила за ґрати ще двох учасників викрадення, а до розслідування підключилась поліція Австрії.

Лише після цього Генеральна прокуратура, нарешті, зацікавилась кримінальним провадженням, яке розслідувалось Нацполіцією за заявою Ємельянова, витребувала його та наприкінці січня 2019 року об’єднала «прокурорське» провадження №42018000000002122 і «поліцейське» №12018110200004900, присвоївши об’єднаній справі номер «поліцейського» провадження, оскільки воно було зареєстроване раніше.

У в лютому та березні 2019 року Генпрокуратура запросила в прокуратури Австрії матеріали справ про викрадення Слуцького та замаху на викрадення Ізраіліта, і в травні надійшли 895 аркушів матеріалів від австрійських колег. Як свідчили дані негласних розшукових дій, проведених австрійською поліцією, викрадачі спілкувались з Артуром Ємельяновим. Тож постало питання про притягнення екс-судді Вищого господарського суду до кримінальної відповідальності ще й у цьому провадженні – на додаток до тих справ, які вже розслідувались відносно нього.

Але попри звільнення Артура Станіславовича з Вищого господарського суду й навіть ліквідацію самої господарської «вишки», він не був позбавлений статусу судді. Тому здійснити йому письмове повідомлення про підозру міг або генеральний прокурор, або заступник генерального прокурора. І доки тривав офіційний переклад матеріалів австрійської прокуратури, доки готувався проект підозри, в Україні трапилось лихо: генеральним прокурором став Руслан Рябошапка, а його першим заступником – Віталій Касько.

За лічені дні Рябошапка, Касько й «прімкнувшій к нім» Віктор Чумак примудрились повністю паралізувати роботу Генеральної прокуратури України та звільнили сотні прокурорів (здебільшого, незаконно, що призвело до колосальної кількості судових позовів про поновлення на роботі). Було припинено розслідування тисяч кримінальних проваджень, зокрема – справи за фактом викрадення Слуцького й замаху на викрадення Ізраіліта (формально це провадження рахувалось за Головним слідчим управлінням Національної поліції України, але фактично розслідувалось прокурорами Генеральної прокуратури). Тож після того, як Ємельянов у листопаді 2019 року відвідав Генпрокуратуру (кажуть, що він, начебто, зустрічався з Каськом), перший заступник генерального прокурора прийняв рішення змінити підслідність і направити справу до друзів Ємельянова в поліцію Київської області.

Лист за підписом начальника Головного слідчого управління Національної поліції України Максима Цуцкірідзе з проханням направити «справу Ємельянова» в поліцію Київської області.

Лише через скандал, що вибухнув у ЗМІ, Касько змінив своє рішення й 10 грудня 2019 року визначив підслідність у цьому провадженні за центральним апаратом Державного бюро розслідувань.

І ось, на день святого Валентина (чи Артура?), 14 лютого 2020 року, строк розслідування мав би закінчитись і справа, в якій за півтора роки так нікому й не було повідомлено про підозру, підлягала б закриттю. Але Печерський райсуд столиці попри те, що «більшість допитів проведено неналежно та поверхнево, усіх очевидців події та осіб, які вчинили правопорушення не встановлено, серед іншого до теперішнього часу не виконано переклад матеріалів, отриманих за результатами здійснення міжнародного доручення», дозволив продовжити строк досудового розслідування ще на рік, до 14 лютого 2021 року.

І доки напівживий Офіс генерального прокурора, звідкіля Рябошапка повиганяв залишки працездатного населення, під орудою нової керівниці Ірини Венедіктової займається торгівлею юридичною казуїстикою, Артур Ємельянов спокійнісенько розвиває свій готельний бізнес, нажитий непосильною працею у Вищому господарському суді України. Сподіваємось, ці гроші допоможуть Артуру Станіславовичу проторувати стежку й до серця пані Венедіктової та продовжити на волі свої пригоди в дусі крутійських романів, аби майбутнім поколінням слуг Феміди було ким надихатись, а нам – про кого розповідати.

Антон Булгаков

Напишіть відгук

Наступна публікація

Першим сяде Зеленський

Чт Тра 14 , 2020
Спостерігаючи за бурхливою діяльністю Ірини Венедіктової, яка в колі підлеглих здобула заслужене прізвисько «ДБС», не можна не відзначити знакову подію: Офіс генерального прокурора публічно заявив про претензії щодо повалення конституційного ладу вже не тільки Януковичу (стосовно відновлення Конституції 1996 року), але й Порошенку: 6 квітня 2020 року генеральна прокурорка особисто, […]

RedTram Network

%d блогерам подобається це: