14 серпня виповнюється чергова річниця поворотного моменту битви за Донецьк і всієї літньої кампанії 2014 року на Сході України: у цей день «за власним бажанням» був звільнений з усіх постів «міністр оборони» та «верховний головнокомандувач» усіх збройних формувань «Донецької народної республіки» такий собі Ігор Всеволодович Гіркін, більш відомий у російських ЗМІ як «полковник Ігор Стрєлков».
Деякі інформагентства при цьому багатозначно натякали: «у зв’язку із переходом на іншу роботу». Насправді, це був підступний евфемізм: жодної «нової роботи» Гіркіну ніхто не пропонував і пропонувати не збирався.
Навпаки, починаючи з 7 травня 2014 року, відколи Володимир Путін остаточно «затвердив» проведення 25 травня 2014 року президентських виборів в Україні та попросив сепаратистів відкласти проведення їх «референдуму» 11 травня щодо самопроголошення «ДНР», аж до 15 серпня 2014 року включно, коли військовий пенсіонер Гіркін нарешті перетнув державний кордон Російської Федерації і повернувся на Батьківщину, – тривала важка робота російських та українських спецслужб з видворення Ігоря Всеволодовича з території України.
Можливо, колись 14 серпня увійде в історію як День визволення Донецька від неонациста Гіркіна і його прибічників.
Розумію, що в очах багатьох звільнення Слов’янська 5 липня 2014 року трішки відрізняється від звільнення Донецька 14 серпня 2014 року. Просто оглядачі приділяють надмірну увагу зовнішнім театральним ефектам: дійсно, замість урочистого підняття жовто-блакитного прапору та пафосної доповіді придуркуватого «маршала» Гелетея, влада в Донецьку перейшла до рук, так би мовити, місцевого «самоврядування» під орудою відомого олігарха, а місто Донецьк було очищене від надлишкової маси незаконних збройних формувань в особі Гіркіна та його бойовиків, – цілковито в розумінні виконання пункту 10 Мінського протоколу від 5 вересня 2014 року.
Не вірите? Дарма. Ізраїль в аналогічній ситуації багато років теж не вірив у формулу Штайнмаєра, стверджуючи, що погодиться на проведення місцевих виборів у Секторі Газа та на Західному Березі ріки Йордан виключно у разі, якщо в них не братимуть участі жодні терористи, зокрема, ніхто з Організації Визволення Палестини Ясіра Арафата, та будь-яке обране на цих територіях «місцеве самоврядування» не матиме поліцейських функцій. І що? Після багаторічних безплідних мирних переговорів лідерам Ізраїлю Іцхаку Рабіну та Шимону Пересу в Білому Домі популярно пояснили, що в палестинців немає й не буде жодних інших «правильних» кандидатів на вибори. Точнісінько за Сталіним: «У мєня для Вас нєт другіх пісатєлєй».
13 вересня 1993 у Вашингтоні, на галявині Білого дому, президент США Білл Клінтон зібрав смертельних ворогів: Іцхака Рабіна й Шимона Переса від Ізраїлю та Ясіра Арафата й Махмуда Аббаса від Палестини, яким довелось потиснути руки та підписати «Декларацію принципів про тимчасові заходи самоврядування» – прямий аналог Мінського протоколу від 5 вересня 2014 року. Незабаром, 5 липня 1994 року, була заснована Палестинська Національна Адміністрація, яку в 1994-2004 роках до самої смерті беззмінно очолював Ясір Арафат. Указом голови ПНА від 5 січня 2013 року проголошена як незалежна Палестинська держава, наразі визнана 138 країнами світу.
Тому, кажу вам, якщо фрау Меркель узялася наполегливо за імплементацію формули Штайнмаєра, то вона її запхне нашому керівництву. Якщо Ізраїль примусили до миру з Ясіром Арафатом, то українські нарікання взагалі ніхто не братиме до уваги.
Історія бойових дій на Сході України містить одну дивну обставину: поки Гіркін та його прибічники перебували в Україні, сепаратисти скиглили, що їм не вистачає боєприпасів, артилерії, навіть одностроїв, уся підтримка з Півночі зводилась до харчових посилок, дрібних партій стрілецької зброї та набоїв. Без жодних надій на пряму військову допомогу.
Парадоксальним чином, після усунення Гіркіна, сепаратисти не просто почали отримували зброю в безмежній кількості – це відкрило шлях для прямого введення збройних сил РФ на територію Донецької та Луганської областей, що істотно вплинуло на хід бойових дій.
Зверніть увагу: якщо з 1 липня до 17 серпня 2014 року тривав безперервний переможний контрнаступ сил АТО, сепаратисти терпіли поразку за поразкою, відчайдушно намагаючись зачепитись на будь-яких рубежах оборони, і в командування Збройних Сил України вже була тверда упевненість, що спротив противника протримається лічені тижні, то з 19 серпня, за спогадами учасників бойових дій, українські військові відчули істотне збільшення вогневої потужності сепаратистів на всіх напрямках (запрацював російський «воєнторг»), а далі, у ніч з 23 на 24 серпня, з Росії на територію України в районі Амвросіївки зайшли 4 батальйонно-тактичних групи Збройних сил РФ, які взяли в оточення угруповання українських сил в районі Іловайська….
Чому Кремль не просто відмовився допомагати Гіркіну, а обумовив надання будь-кому на Донбасі будь-якої військової допомоги однією дуже дивною вимогою: щоб Гіркін негайно покинув територію Україні ? Розкриття цієї таємниці може істотно змінити наш погляд на обставини і наслідки війни на Донбасі. І ми цю відповідь дамо прямо зараз. Але спочатку розберемо моральне обличчя товариша Гіркіна.
Ігор Всеволодович Гіркін народився 17 грудня 1970 року на околиці Москви, у Бібірєво. Баби на лавках розповідали, що його батько Всеволод Гіркін дуже швидко покинув свою істеричну дружину Аллу Іванівну. Звідси ненависть від самого дитинства як до власного прізвища, так і по батькові. Старша сестра Ігоря – художниця-невдаха.
У школі Ігор був вкрай хворобливим хлопчиком, знедоленим забитим тихонею. Однолітки його вважали «ботаніком». Дівчаток він соромився і уникав.
Сублімація комплексу неповноцінного підлітка перейшла в захоплення військовою історією, а потім історією Російської імперії та православ’ям. Свої страждання він став сприймати як несення хреста за святу справу.
У 1990 році Гіркін вступає до клубу військово-історичної реконструкції – Московський драгунський полк. Захоплюється періодом Громадянської війни, ототожнюючи себе з офіцером Дроздовського полку Добровольчої армії. Водночас, він не мав авторитету серед інших учасників клубу і був завжди об’єктом глузування.
Нарешті, 15 червня 1992 року він закінчив Московський державний історико-архівний інститут. Аби довести усім свою «мужність», він підпільно купує дві гвинтівки Мосіна зразка 1891/1930 року та їде на війну до Придністров’я – до міста Бендери, де пробув в якості рядового стрілка цілих півтора місяця з 18 червня по 30 липня 1992 року, коли бої вже трохи стихли. Це дало йому згодом підстави вважати себе воїном від Бога. І сподівання, що тепер він покаже всім, хто над ним насміхався, що він набагато крутіший за них усіх.
Повернувся в серпні 1992 року до Москви, але згодом знов їде на війну – з листопада 1992-го до березня 1993-го року він у Боснії, де командує мінометною батареєю у складі… одного міномету. Противника в очі не бачив, але тепер вважав себе крутим ветераном бойових дій.
По поверненню до Москви Гіркін занурюється в монархічний рух.
Однак, навесні 1993 року його призивають в армію. Баби на лавках казали, ніби Гіркін дуже просився на війну – у Чечню, навіть виставив за це воєнкому ящик горілки. Проте, хворого на здоров’я Гіркіна направляють служити в частину протиповітряної оборони в Підмосков’ї, у Голіцино (в/ч 11281). Там Гіркін протягом року пізнає на собі жахливу дідівщину, фактично перебуваючи на становищі «опущеного»…
Офіційна військова система завдала важкого удару по психіці Гіркіна. Адже він просився на передову, маючи бойовий досвід, а його принизили в усіх відношеннях. Так, на додачу до колишніх комплексів, сформувався новий – ворожість і недовіра до кадрових військових, схильність до непокори, яка в повній мірі проявиться на Донбасі.
Втім, після закінчення строкової служби в 1994 році лишився в армії за контрактом на сержантських посадах: спочатку мінометником, згодом заряджаючим, навідником самохідної 152-мм гаубиці 2С3 «Акація».
Потім, у 1996 році, знову монархічна тусовка в Москві. Гіркіна не задовольняють порожні розмови, він прагне займатися реальними справами, пропонує монархістам формувати бойові групи в надії приходу до влади патріотичних сил. Так він стає об’єктом оперативного обліку ФСБ по лінії боротьби з екстремізмом. У цей же період знайомиться з Олександром Бородаєм, майбутнім прем’єром «ДНР».
Ну, а далі «екстреміст» Гіркін… був завербований ФСБ та навіть отримав пропозицію перейти до кадрового складу ФСБ на рядову посаду.
Баби на лавках розповідали, що виглядало це приблизно так. Управління ФСБ по Москві та Московській області вело справу оперативного обліку монархічної групи, щодо якої була інформація про обговорення планів збройної підпільної діяльності. До них були застосовані негласні заходи, слухали вздовж і впоперек. З’ясувалося, що загроз від монархістів жодних, тільки триндять. Начальству доповіли, що є серед них такий собі Гіркін, який, як відомий птах-Говорун, відрізнявся розумом і кмітливістю. Вирішили його «взяти собі», аби потім відправити до Чечні на брудну роботу… Для того, щоби оформити Гіркіна на службу до ФСБ, довелося порушити правила – так-сяк «зам’яти» справу оперативного обліку екстремістської монархічної групи.
Від тих же бабів на лавках довелося чути історію, як Гіркін відпрацьовував надану високу довіру: один начальник, генерал-майор ФСБ, аби зекономити гроші, взяв Гіркіна, ще кількох таких же посіпак, і вони робили йому ремонт у квартирі як чорнороби. Гіркін гарував як проклятий…
Приблизно тоді ж Гіркін поспіхом одружується, «по зальоту», як це часто трапляється з довго незайманими чоловіками. У нього народився син зі значними відхиленнями. Баби на лавках казали, що винен був Ігор Всеволодович, який є носієм важкої спадкової психічної хвороби. Він, звісно, все заперечував і в всьому обвинуватив дружину, з якою розлучився з превеликим скандалом. Гіркін досі воліє не згадувати цей невладний шлюб.
Першого сина-інваліда він вже напевно геть забув. Хоча своєму товаришу Олександру Бородаю Гіркін бідкався, що витрачає половину своєї зарплати співробітника ФСБ на аліменти, і тому брав у Бородая по 500 доларів «доплати» щомісяця. Мабуть брехав…
З 1999 по 2004 перебував у Чечні по лінії контррозвідки ФСБ, де досхочу займався улюбленим садизмом: брав участь у «зачистках» чеченських сіл та селищ, допитував із пристрастю ворогів… Контррозвідник з нього був ніякий, але крові не боявся. Звісно, чужої. Брешуть, що Гіркін якось на підставі помилкової інформації організував розстріл кафе з непричетними до терористів відвідувачами. Військова прокуратура проводила перевірку, але Гіркін вийшов сухим з цієї історії.
Саме на цей період припадає другий шлюб Гіркіна: у 2002 році він закохується у 23-річну Віру Нікітіну, місцеву мешканку, мати якої росіянка, батько чеченець. Він пропонує їй перейти на роботу до ФСБ перекладачкою. Зі слів бабів на лавках, оця Віра була, начебто, одружена з місцевим міліціонером. І тоді Гіркін вирішив її «розлучити»: організовує затримання й подальше ув’язнення чоловіка Віри. Згодом, у 2003 році, відвіз вже вагітну жінку до себе, у Москву, яка народила йому двох синів – Андрія (2004) та Івана (2005).
Цей шлюб також був невдалим: діти народились неповноцінними. Старшому сину Андрію в 2009 році діагностували важку уроджену психічну хворобу та призначили інвалідність. Ані в дитячий садочок, ані в школу хвору дитину не брали. На прийомі в лікарні психіатр був дуже здивований: «Це котрий Гіркін? У нас вже один перебуває на обліку…» Відтак, не лишалось більше сумнівів, що джерелом спадкової психічної хвороби є сам Ігор Всеволодович, який «шляхетно» кинув жінку з двома малюками і пішов з родини. Офіційно Ігор Гіркін та Віра Нікітіна розлучились тільки 22 вересня 2010 року.
Те, що Гіркін є психічно хворою людиною, підтвердилось у 2013 році, під час проходження військово-лікарської комісії: начебто він накинувся на психолога після запитань про статеве життя, після чого був комісований зі служби.
До речі, аби потім не вертатись до сімейної історії «полковника Стрєлкова». У 2014 році, коли до квартири Гіркіна була прикута неабияка увага журналістів, він подзвонив колишній дружині та наказав забиратись геть із московської квартири під приводом існування небезпеки. Вона із малими дітьми поспіхом виїхала до глухого села в Ростовській області, де придбала дуже бідну сільську хату, практично сарай, у якому вони ховались цілий рік.
Але, як виявилося, небезпека для Віри Нікітіной існувала зовсім в іншому місці: у Донецьку «полковник Стрєлков», зі слів бабів на лавках, знайшов собі бл@дь і проститутку – колишню працівницю нічного клубу Мирославу Регинську, 17.09.1993 року народження, з якою 25 лютого 2015 року одружився та яка народила йому 11 серпня 2016 раку доньку Уляну.
Незважаючи на те, що Гіркін робив довіреність на переоформлення московської квартири на другу жінку – Віру Нікітіну – та мав намір цілковито залишити їй з дітьми це житло, і навіть передав їй увесь пакет оригіналів документів на квартиру, згодом, скориставшись її юридичною необізнаністю, таємно відновив усі документи на квартиру і потайки 18 грудня 2018 року переоформив її шляхом дарування на доньку від третього шлюбу.
Відразу після того, як Мирослава Регинська, нарешті, заволоділа омріяною квартирою Гіркіна на околиці Москви в Бібірєво, вона подала в січні 2019 року позов про позбавлення Віри Нікітіної та її дітей, один з яких інвалід з дитинства, права користування житлом та про скасування їх реєстрації (прописки) у московській квартирі. У процесі розгляду суд залучив Ігоря Гіркіна другим відповідачем по справі.
Але було би нещирим подавати цю історію в чорно-білих фарбах: відколи Гіркін розлучився з Нікітіною в 2010 році, його колишня теж не гаяла часу й народила від різних чоловіків ще чотирьох дітей – доньку Нікітіну Є.С. 22.11.2011 року народження, двійню Нікітіна М.А. та Нікітіна Р.А. 26.06.2016 року народження та ще одного сина Нікітіна Т.А. 28.08.2018 року народження.
Перед судом постала складна морально-юридична дилема: з одного боку Нікітіна з шістьма дітьми, четверо з яких не від Гіркіна, а з іншого боку –Регинська, яка вимагає виписати рідного сина Гіркіна з квартири.
Рішенням Бутирського районного суду міста Москви від 2 квітня 2019 року в справі №2-767/19 позов задоволено частково. Суд задовольнив усі вимоги, крім однієї – не зміг виписати з квартири Гіркіна його рідного сина Андрія, інваліда з дитинства. Ухвалою Московського міського суду від 18 вересня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
В останнє Гіркін зі своєю другою колишньою дружиною спілкувався по телефону наприкінці 2014 року: розмови не вийшло, вони геть розсварилися. З тих пір участь Гіркіна в утриманні та вихованні своїх двох полишених дітей від другого шлюбу, один з яких інвалід, зводиться до злиденної суми десь біля ста п’ятдесяти доларів на місяць.
Це власне все, що треба знати про моральне обличчя «полковника Стрєлкова».
Звісно, ми не церква й не райком партії, аби займатись публічним осудом горезвісного багатодітного батька. Кремль теж поставив Донецьку, Луганську й Києву вимогу про видворення Гіркіна з України аж ніяк не в зв’язку з його морально-побутовим розкладанням. Є речі важливіші…
Почнемо здалеку. 11 липня 2014 року на сайті «НВ» була оприлюднена стаття відомого політолога Сергія Гайдая під провокаційним заголовком: «Стрілок» може стати головним ворогом Путіна». Для тих, хто не в курсі, «Стрілок» – це позивний «полковника Стрєлкова».
Гайдай робить неймовірну пропозицію українським спецслужбам: «У СБУ є шанс провести спецоперацію, яка увійде в підручники історії і кардинально змінить майбутнє України і Росії – необхідно захопити та евакуювати з Донецького штабу командира донбаських заколотників росіянина Гіркіна-Стрєлкова. Захопити таємно, цілим і неушкодженим, щоб врятувати його від вірної загибелі».
Навіщо, ви запитаєте? Елементарно! «Гіркін цілком міг би стати новою російською опозицією. Послухайте його заяви в Інтернеті – він за два кроки від того, щоб оголосити про причини провалу повстання і назвати головного ворога. І цим ворогом стане нинішній російський режим. Тобто – Володимир Путін!» – пише Сергій Гайдай, чию фантазію розпалило читання третьорозрядних детективів.
Пан Гайдай пояснює хід своїх думок: «Колись Гітлер зумів захопити уми німців відповіддю на питання, де була програна Німеччиною Перша світова війна. Нацисти стверджували, що Німеччина програла війну не в окопах Франції і не на полях України. Німеччина програла війну в Берліні. /…/ Гіркін вже готовий до такого кроку. Програвши війну в Донбасі, він ось-ось зробить разом зі своїми прихильниками свій головний висновок. Про те, що війна програна не в окопах Слов’янська і Донецька, а саме в Москві. Там, де сидить прорадянський, антинародний, корупційний путінський режим. І для того, щоб відновити таку милу для гіркінского серця Російську імперію, для початку цей режим потрібно ліквідувати».
Отже, Сергій Гайдай випадково, суто інтуїтивно, розкрив секрет, який українські та російські спецслужби воліли б тримати у суворій таємниці. Це не просто фантазії випускника Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, який має таке ж відношення до оперативної роботи, як лейтенант Баканов, це – абсолютно конкретний, заздалегідь розроблений сценарій справжніх хазяїв Гіркіна, які відправили його на Донбас у квітні 2014 року, чому існує чимало твердих доказів.
Сергій Гайдай нагадав сюжет з відомим соратником Гіркіна, засновником чорносотенного сайту «Супутник і Погром», ідеологом російських неонацистів Єгором Просвіріним на російському телеканалі «Дощ», де той прямо заявив, що Гіркін – це покращений варіант Навального, і варто тільки Гіркіну оголосити похід на Москву, як до нього приєднаються росіяни зі своєю зброєю, і до Москви дійде вже ціла народно-визвольна армія!
Ні, це не жарти і не примарні фантазії окремо взятого політтехнолога з театральною освітою.
6 травня 2014 року, усього за два тижні відтоді, коли хазяї Гіркіна примусили його зняти маску та зробити coming out – дати 26 квітня публічне інтерв’ю «Комсомольській правді», – на сайті «Супутник і Погром» було оприлюднено зразок політичного плакату під назвою «300 Стрєлковців» (натяк на 300 спартанців царя Леоніда), який відразу почали поширювати як в Росії, так і на Сході України, що свідчило про цілком конкретні політичні амбіції власників проекту «полковник Стрєлков».
Цей плакат краще дивитись з іншим, більш радикальним плакатом у тому ж стилі з написом: «Росіяни! Тут могла би бути ваша революція!»
На цьому креативна фантазія дизайнерів «Супутнику і Погрому» не зупинилась. Коли Гіркін, нарешті, перетнув 15 серпня 2014 року кордон у зворотному напрямку, він на деякий час зовсім зник безвісти. Його хазяї дуже занервували й запустили креативний флеш-моб: «Путні, де Гіркін?» – пряма калька з відомого «Де Гонгадзе?». Звісно, що в Кремлі та на Луб’янці до такої «народної» творчості російських правих радикалів поставились більш ніж уважно…
Те, про що тільки мріяв Сергій Гайдай, насправді, від самого початку, прораховувалось і пророблялось як українськими, так і російськими спецслужбами. З різними, зрозуміло, намірами.
Візьмемо відомий епізод із захоплення 27 квітня 2014 року в Горловці трьох офіцерів СБУ спецпідрозділу «Альфа» – майора Сергія Потемського, капітана Євгена Варінского і підполковника Ростислава Кияшко. Пам’ятаєте – це ті, кого сепаратисти продемонстрували в спідній білизні із зав’язаними очима?
Їх захопив Ігор Безлєр, дійсний підполковник Радянської Армії та ветеран війни в Афганістані, це, власне, його «здобич». Але бранців чомусь швидко передали Гіркіну в Слов’янськ, де він 7 травня їх урочисто обміняв на «Народного губернатора» Донецька Павла Губарєва, заступника «народного мера» Слов’янська Ігор Перепечаенко та третю невідому особу, прізвище якої можливо починається на «С» – офіцера спецслужб Росії, шифрувальника, який прибув до України з фальшивим українським паспортом.
З одного боку, ніби збіг обставин, але з іншого боку спрацювали на підвищення авторитету Гіркіна в медійному просторі, помацали його зсередини. Повернули в гру Губарєва з «підвалів» СБУ, який відразу ж дав інтерв’ю «Російській газеті», де обвинуватив Ріната Ахметова у фінансуванні двох третин усіх сепаратистів на Донбасі…
Або візьмемо «Богиню сексу української розвідки» – наркоманку й алкоголічку Оксану Шкоду, завербовану свого часу СБУ по лінії наркотиків, яку довгими манівцями, через Москву, у червні 2014 року заслали до штабу Гіркіна як зв’язкову з перспективами очолити весь інформаційний блок. Ми не знаємо, як мала б розвиватись ця операція далі, якби Гіркін не отримав у перших числах липня 2014 року ультимативний наказ з Москви повертатись назад…
15 серпня 2014 року мав стати останнім днем в житті Ігоря Всеволодовича Гіркіна. За його словами, вже біля самого кордону, його групу в складі 10 осіб зустріли невідомі озброєні бійці, оточили з усіх боків і збирались вже підвести риску під життєвим шляхом «полковника Стрєлкова». Аж раптом «дмухнув» так званий «північний вітер» – назустріч, через кордон, почали рух перші колони російських військ, що врятувало людей Гіркіна.
Так містер Гіркін випадково лишився живим, але відразу після перетину кордону був затриманий контррозвідкою ФСБ для проведення відповідних «фільтраційних» заходів…
(далі буде)
