Штопаний г@рдон, або війна під фальшивим прапором

У той час, як вся прогресивна спільнота жваво обговорює правильне написання (разом чи окремо) слова «н@хуй», публічне вжите радником керівника Офісу Президента Арестовичем, коли його попрохали звітувати про роботу української делегації в Тристоронній контактній групі українською мовою, навіть соромно торкатися менш важливих тем, таких, як питання війни і миру. Водночас, тривожні повідомлення зі Сходу про стягнення важкої артилерії та бронетехніки впритул до першої лінії оборони, про обопільне приведення у повну бойову готовність обох ворогуючих армій заполонили інформаційний простір усіх профільних телеграм-каналів. Ніби всі тільки й чекають наказу, аби влаштувати бійню, що затьмарить наші уявлення про 2014 рік.

Тому й ухилитись від цієї другорядної теми також немає можливості. Позаяк пройшло цілих 7 років і вже не всі пригадують, хто з ким воював та проти кого. Ні, я чудово розумію, що ми живемо в такі демократичні часи, коли за подібне запитання можна легко загриміти до апартаментів у Аскольдовому провулку, 3А. Проте, чим більше ми пізнаємо, тим менше впевненості, що ми справді розуміємо, хто в чий команді та під яким прапором.

Наприклад, Голова Служби Зовнішньої Розвідки Валерій Кондратюк – він за кого? Бо я чому питаю: щойно ФСБ затримало такого собі Владислава Єсипенка, журналіста «Радіо Свобода», який зізнався у тому, що за завданням куратора з 8 відділу 5 департаменту СЗРУ мав зняти на камеру будинок Володимира Зеленського в Криму, у Лівадії. У провокаційних, слід розуміти, цілях. Але ФСБ зірвало підступні плани агентури СЗРУ організувати чергову антиукраїнську інформаційну диверсію проти Одного з Найвеличніших Лідерів Світу (с). Якось так.

Або ж візьмемо Петра Олексійовича Порошенка (він же Сивочолий Гетьман, він же Томас, він же Армавір). Ви упевнені, що точно знаєте, за яку команду він грає? Оприлюднені телефонні розмови цього «цинічного бендерівця» з міста Бендери з Володимиром Путіним, балачки Віктора Медведчука з Владиславом Сурковим свідчать не просто про теплі робочі відносини президентів України і Росії. Беріть вище. Зверніть увагу на таку цікаву обставину: всесильний Сурков у телефонній розмові (вірогідно відбулась 11 грудня 2014 року) ніби підлещується перед Порошенко і просить Медведчука передати Сивочолому привіт: «Передай йому, що він хороший, бо він, бл@дь, постійно мене сварить […] Ну, передай, що я не можу перекуватися, але я буду вести себе добре. Гаразд?» І вже майже наприкінці розмови Сурков знов повернувся до особистого питання: «Якщо можна, дай мені все-таки, якою б вона не була, реакцію, якщо ти там про мене щось…»    

Вгадайте з одного разу, чому для Суркова так важливо знати зворотну реакцію Армавіра на його персону та пом’якшити з ним відносини? Все дуже просто: Сивочолий напряму спілкується з Путіним і може, як людина винятково злопам’ятна, наговорити зле про Суркова, а той вже не впевнений, чиє слово в очах російського царя буде важити більше.     

Зверніть увагу: Сурков з Медведчуком мило спілкуються, сміються, як гарні старі друзі, згадують Петра Олексійовича, який ночами дзвонить Медведчуку, аби тільки передати Суркову якесь прохання – це все грудень 2014 року, усього три місяці по тому, як відбулись бої за Іловайськ і всього за два місяці до нових боїв за Дебальцеве.

Або пригадуєте нещодавнє інтерв’ю Миколи Азарова, про те, як Янукович умовив Миколу Яновича взяти Армавіра міністром в уряд? Зі змісту розмови чітко вбачалося: Янукович не хотів, але мусив виконати чиєсь прохання. Ні, це явно був не Рінат Ахметов: після історії з арештом у 2005 році Бориса Колеснікова, його близького друга, за вказівкою тодішнього секретаря РНБОУ Порошенка, той радше би удавав Петра Олексійовича своїми руками, ніж прохав за нього. То ж беріть вище. Здогадалися, ХТО міг просити за Сивочолого Гетьмана? КОМУ не міг відмовити Янукович? Отож!

Тут нічого дивного, просто існує два різних Петра Олексійовича. Один із них радикальний антиросійський яструб, який закриває російські телеканали, утискає Російську православну церкву, вводить сміховинні переліки заборонених російських акторів пізнього пенсійного віку, називає Путіна убивцею. І є другий Петро Олексійович, вірний член СДПУ(о), який таврував ганьбою агресивний блок НАТО за бомбардування Белграда у березні 1999 року, який напередодні обох Майданів у 2004 і у 2014 році спритно проліз до влади не без допомоги резидента нелегальної резидентури СВР РФ генерал-майора Володимира Сівковича. Маргінальний політик і цинічний інтриган, за якого просить ТОЙ, кому навіть Янукович не може відмовити…

Мабуть, коли він в черговий раз називає Путіна убивцею, то наспівує собі тихенько: «Killing me softly with his song…»

А скільки ще таких прикладів, коли досі не зрозуміло, хто під чиїм прапором. Є такі приклади, коли зовсім все складно і без півлітри не розібратись.

Є у нас журналіст один, його поза очі ласкаво називають штопаним г@рдоном. Ну, той, що стрясає повітря апокаліптичними прогнозами. Пригадали? Якось воно взяло інтерв’ю у такого собі відставного пенсіонера Ігоря Гіркіна. По великому рахунку, у цій розмові брали участь двоє штопаних г@рдонів, тільки один лисий, а інший з вусами, щоби не помилитись.

Загально відомо, що Гіркін (псевдонім Стрєлков), якого українські ЗМІ називають чи то полковником ФСБ, чи то полковником ГУ Генштабу Міноборони Росії –командир рейдової групи, яка захопила вранці 12 квітня 2014 року місто Слов’янськ Донецької області.   Іще він став відомим завдяки радіоперехопленням телефонних розмов зі Слов’янська, де він бадьоро рапортує командуванню «ГУ ГШ РФ», такому собі Костянтину Валерійовичу, про три розстріляні машини Антитерористичного центру при СБУ та про вбитого чи то пораненого керівника цього центру. Ну і як не згадати трьох офіцерів Центру спеціальних операцій СБУ «Альфа», захоплених у місті Горловка 26 квітня 2014 року, яких потім демонстрували роздягненими до спідньої білизни із зав’язаними очима, та захоплення днем раніше групи інспекторів ОБСЄ, з якими провели гучну прес-конференцію у Слов’янську. 

У ті дні Гіркін повністю вийшов із тіні та почав абсолютно відкрито і не ховаючись роздавати інтерв’ю та коментарі з усіх нагальних питань, від прогнозу погоди до проблем глобальної геополітики. Слід зауважити, що СБУ старанно підтримувала легенду «справжнього полковника», працювала на підвищення його авторитету та ваги, відверто підігравала. Але щось у всій цій грі на публіку було відверто фальшивим. Станіславський відмовлявся вірити відставному реконструктору. Гіркін трішки загрався в особу, наближену до імператора.

Перше доречне питання, яке виникло у багатьох: звідки відомо, що Гіркін справді є полковником, тим більше ГРУ чи ФСБ? Хіба ви десь бачили Гіркіна в однострої з погонами та іншими знаками відмінності збройних сил РФ? У дійсності, Гіркін ніде і ніколи не стверджував, що є полковником. Він не заперечував балачки на цю тему, кокетливо червоніючи як незаймана дівка, просто тому, що йому було приємно вважати себе полковником.

Ну, який з нього полковник? Він як базарна балакуча баба, постійно триндить, верещить та істерить. З того, що він трішки про себе розповідав, виникає ще більше питань.  Зокрема, з приводу його дійсної військово-облікової спеціальності: стрілок, командир стрілецького відділення, заступник командира взводу – командир гармати 2С3 «Акація», навідник і основний заряджаючий 2С3 «Акація», заряджаючий 82-мм міномета. Це рівень сержанта, максимум прапорщика, но аж ніяк не полковника, навіть не лейтенанта.

Насправді, військове звання «полковник» було присвоєно Гіркіну 28 квітня 2014 року прес-службою СБУ. На брифінгу речник СБУ Марина Остапенко безапеляційно заявила, що справжнє ім’я Стрєлкова – Ігор Всеволодович Гіркин. Він громадянин РФ, полковник. Народився 17 грудня 1970 року. Номер паспорта громадянина РФ: №4506460961, зареєстрований у Москві за адресою Шенкурський проїзд 8Б, кв. 136. То може він полковник СБУ ?!

Підступну спецоперацію Кремля ледь не зірвав неперевершений Геннадій Москаль, який в грубій і цинічній ментовській манері заявив 13 травня 2014 року, що навів довідки і дізнався шокуючу новину: Гіркін в дійсності ніякий не полковник, а старший прапорщик запасу. Німа сцена…

Далі тема не отримала розвитку в українських ЗМІ, оскільки хтось, можливо навіть з вулиці Володимирській, 33, присоромив Геннадія Геннадійовича, що, мовляв, так не можна ганьбити московських «полковників», ви ставите нас у незручне становище перед ворогами. Вам СБУ каже, що полковник, значить маєте вірити. Хто не вірить – той Москаль! Але питання окреслене і не полишало вже протилежну сторону – прихильників «Російської весни», які були шоковані москальскими викриттями.

Дуже обережно, аби не образити свого кумира, вірні послідовники «Стрєлкова» запитували: «Ігорю Всеволодовичу, чому ми вас не бачимо в однострії з погонами, хоча би по святах?». Це такий підступний хід, мовляв, як одягне свої погони, ми й побачимо, хто він такий. Але не так сталося, як гадалося. Оскільки Гіркін чудово розуміє, що не має права носити форму полковника на території РФ, бо відразу буде заарештований за привласнення військового звання, він дав дуже уклінну відповідь: його було звільнено у запас з лав збройних сил без права носіння військової форми. Отак! Це може свідчити про те, що його було звільнено з військової служби за компрометуючих обставин, передбачених пунктами 1 або 2 ст.51 Федерального Закону РФ від 28.03.1998р. «Про військовий обов’язок і військову службу».

По-друге, коли наше доблесне СБУ знімало «відосики» з радіоперехопленням урочистих рапортів «полковника Стрєлкова» російському командуванню в особі такого собі Костянтина Валерійовича, то трішки перестаралось. Гадаєте, що перехопили розмову з важливим російським генералом ГРУ? А дзуськи вам! Костянтин Валерійович – це Малофєєв, 03.06.1974 року народження, відомий російський олігарх монархічного та церковного спрямування. Власне, Гіркін – це його найманий працівник, займав певні посади в службі безпеки його холдинґу. Тому всі ці радіоперехоплення СБУ треба тлумачити дуже однозначно: це Гіркін розігрує цирк для радіоглядачів, виконує роль «визволителя України» перед своїм роботодавцем. Дешевий радіоспектакль.

До речі, Гіркін поставив Порошенка й Путіна в незручне становище: вони так не домовлялися! Якщо трішки споглядати з протилежного боку, то становище виглядало трагікомічно (наскільки це можливо обговорювати з огляду на реальні смерті та страждання реальних людей): Гіркін істерично, як баба, вимагав у Путіна надати важкі озброєння і невідкладно розпочати вторгнення ще у квітні-травні. «Путін – прийди!», – верещало зі штабу Гіркіна. «Путін – прийди!» – лунало в головах найбільшої після 22 лютого 2014 року парламентської фракції БЮТ та зіц-президента Турчинова, який до останнього сподівався на відкрите вторгнення регулярних збройних сил РФ на Сході, аби оголосити воєнний стан і не проводити жодних виборів, притримавшись таким чином у владі навічно. А Путін не міг прийти, не мав права, бо йому треба було забезпечити обрання Петра Олексійовича у першому турі 25 травня 2014 року. Хіба міг Путін зірвати своїми руками цю блискавичну операцію?

Ви запитаєте: в чому полягала гра Гіркіна і навіщо він взагалі взявся? Це питання має виключно російське внутрішньополітичне значення. В Україні на загал не дуже відомі деякі особливості темної сторони російської внутріполітичної боротьби. Насправді, там не так все монолітно. Окрім традиційних лівих в особі КПРФ, різних анти кремлівських лібералів типу Олексія Навального, є ще темний фланг правих і ультраправих сил. Це ті, що «Росія – для руських», «Боже, царя храни» і ходять з хоругвами.  Олігарх Малофєєв десь з того боку.

Ідея була проста і, здавалося б, надійна, як шмат господарського мила:  якщо Путін здається й пристає на істеричний вереск «полковника Стрєлкова», надає під його командування реальні бойові підрозділи, а не різне добровольче сміття, – той повертається тріумфатором в Росію, створює політичну партію (на гроші Малофєєва) і включається в активну гру з претензіями на лідерство всеросійського масштабу. Якщо Стрєлков героїчно гине від кулі ворогів, захищаючи останній рубіж оборони в Слов’янську – ще краще. Тоді його світлий образ буде надихати нову праву політичну партію (знову таки ж на гроші Малофєєва) ганьбити Путіна, називати його зрадником, «Путін злив» і все таке інше. В обох варіантах це не віщувало Путіну нічого гарного в перспективі. Бо не так страшні вороги з київської хунти, випускники Інституту Міжнародних відносин КДУ ім. Т.Г. Шевченка, як власні олігархи, які можуть і задушити в дружніх обіймах…

Хто не вірить – читайте статтю в російському виданні «Комерсант» за 28 жовтня 2015 року про круглий стіл, присвячений «партіям нового типу», де Гіркін офіційно заявляє про перехід в опозицію до… Путіна та не виключає створення власної «патріотичної» партії в майбутньому. До речі, військовий пенсіонер Гіркін, у якого тепер багато вільного часу, як і решта пенсіонерів, регулярно поливає помиями особисто Путіна, його уряд, різні державні органи, не добираючи слів. Точнісінько як у мультфільмі про Простоквашино: ми його на смітнику знайшли, від лушпиння очистили, а він нам «Фігвам» малює! Чорна невдячність!

Щоби ви зробили на місці російського царя? Як вийти з незручної ситуації? Елементарно! Де київська хунта? Чому не робить СБУ? Треба попросити друга Петра невідкладно розпочати наступ на Слов’янськ і дати п@зди цій монархічній срані, вигнати його нах@й з України!   Майже три місяці, з 12 квітня по 5 липня 2014 року, клоун Гіркін знущався з українських підрозділів АТО, займаючись своєю улюбленою справою – військовою реконструкцією, зображав «Брестську фортецю». І його доводилось терпіти. Все миттєво змінилося, коли Петро Олексійович міцно взяв усю владу в свої руки. Щойно Сивочолий обжився у своєму кабінеті, через лічені дні була дана команда розібратись з «терористом Стрєлковим». Наприкінці червня 2014 року Слов’янськ опинився в щільному оточені…

Баби на лавках розповідали багато цікавих пліток. Зокрема, таку: умовою надання військової допомоги ДНР та введенню російських військ Путін означив відставку Гіркіна з посади «міністра оборони ДНР» та повний вихід «Стрелкова» і його людей з Донбасу. Інакше Москва їх полишить напризволяще. Іще казали, що Слов’янськ насправді захопили реальні спецназівці ГУ ГШ РФ, до яких Гіркін мав дуже дотичне відношення, але незабаром отримали з Москви протилежний наказ: все полишити на клоуна Гіркіна і провести скритну ексфільтрацію в зворотному напрямку, повертатись на Батьківщину. До речі, днями, пліткують, відбулось урочисте нагородження в Криму дійсних членів рейдових груп спецназу, які захоплювали Слов’янськ та інші населенні пункті. Але про Гіркіна геть не чути. Забули, забули старих героїв!

Так от, повертаючись до подій початку липня 2014 року в Слов’янську.

Важкого озброєння Гіркіну, дійсно, не вистачало. Складно навіть уявити собі, як би він тримався далі, якби не 25-та окрема повітрянодесантна бригада Збройних Сил України, підрозділи якої 16 квітня 2014 року дбайливо передали Гіркіну 6 одиниць бронетехніки, в т.ч. БМД-2, БТР-Д, гаубицю САУ «Нона», чимало стрілецької зброї та набоїв. На публіку зіц-президент О. В. Турчинов щось там гримав про те, що бригаду буде розформовано за боягузтво та здачу зброї. Але на тому й скінчилось. Жодних наслідків для військових не було.

За сценарієм, Гіркін мав героїчно загинути. Але не зміг. Розумієте, молода секретарка, чималі фонди зібраних грошей, перспективи політичної кар’єри – куди гинути? Життя тільки починається! Не зміг, одним словом.

Як таких, боїв за Слов’янськ, на кшталт за Дебальцеве чи інші міста, не було. Не знаю, якими словами Петро Олексійович мотивував військове командування, але мені сподобалась одна фраза з оприлюдненої розмови Сивочолого Гетьмана з керівником Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Костянтином Ворушиліним (мовою оригіналу): «И скинь с себя «на» пробел «х@й» эту х@йню. Костя, ты слышишь меня или нет?»

Дали, як кажуть, Гіркіну три доби на збори. Стадіон, так стадіон. Н@хуй так н@хуй! Бо Петро Олексійович наказав скинути н@хуй з себе цю х@йню. Зробили чітко за наказом: у ніч на 5 липня Гіркін з автоколоною, по окресленому для нього коридору, вирушив у бік міста Горлівка на зустріч до тезки – дійсного підполковника збройних сил РФ в запасі Ігоря Бєзлєра.

Гіркін, який міцно увійшов в роль «міністра оборони ДНР полковника Стрєлкова», почав на підвищених тонах, з понтами, розмовляти з «колегою», не усвідомлюючи тієї різниці, що Бєзлєр – дійсний офіцер спецназу, ветеран війни в Афганістані на відміну від клоуна Гіркіна. Фінал цієї феєричної зустрічі описав сам Бєзлєр у неповторних міцних виразах: «Драпали Ви, пане біглокомандуючий, в Горлівку, але тут трапився у Вас облом. Довелося голим сидіти у мене в підвалі в лазні.Я хотів Вас, «генія військової думки», (…) просто розстріляти за проявлене боягузтво і легкодухість. І повірте, зробив це, якби не Бородай, якому Ви нині зобов’язані життям. Це саме він «обірвав» мені телефон і, де погрозами, а потім просто вмовити, просив цього не робити. Завдяки Бородаю Ви зараз живете, пишите пасквіль і займаєтеся «лайнометанням» у всіх, хто не згоден з Вашою думкою міського божевільного. Тому я Вас і не розстріляв. Правда, в Донецьк відправив у камуфляжі своєї дружини і в її футболці. Хоч так, але відігрався, Керенський ви наш».

Зрозумівши, що у Бєзлєра «гранати не тієї системи» (с), Гіркін з секретаркою та іншою свитою вирушив далі, «рятувати» Донецьк, де його місцеві ватажки не очікували побачити живим і здоровим від слова зовсім…