Квітень 2013-го, селище міського типу Саврань на Одещині. СБУ обшукує квартиру судді Савранського районного суду Одеської області Трачової Оксани Дмитрівни. У скляній вазі на серванті – згорток стодоларових купюр. Поруч дві записки: «квартира 500 дол.» і «мої 3000 дол.». Почеркознавча експертиза №6077/6078/13-32 встановить: писала сама суддя Трачова.
За два дні до обшуку, 3 квітня 2013 року, о 12:22 дружина підсудного з наркосправи, яку розглядала ця суддя, у червоній «Хонді Аккорд» біля бару «Акваріум» передала водієві три тисячі доларів – тридцять купюр по сто, серії яких оперативники СБУ зранку переписали в протокол. Водій перерахував гроші, сховав у торпеду, зателефонував: «Всьо, порядок». Увечері гроші – за версією обвинувачення – доїхали через секретарку до квартири судді. Тієї самої, з вазою.
Із тридцяти мічених купюр слідство відстежило двадцять три: сімнадцять – у вазі, шість – у третіх осіб. 2 300 доларів державних грошей із переписаними номерами. Запам’ятайте цифру – вона головна героїня циклу.
Одинадцять років, три вироки, нуль результату
2015 рік. Вирок Ульяновського райсуду, що на Кіровоградщини: судді – п’ять років, секретарці – п’ять, конфіскація. Апеляція скасовує: головуючий проголосив у залі не той текст, що підшив у справу. Не помилився в праві – просто не дочитав власний вирок. Буває.
2017 рік. Той самий суд, новий склад: тепер вже сім років позбавлення волі, знову конфіскація. Апеляція знову скасовує: прокуратура не відкрила захисту ухвали про дозвіл на негласні слідчі дії – і прямим текстом пояснює обвинуваченню, що зробити. Прокуратура киває. І не робить цього ще сім років.
2019 рік. Після зміни підсудності справа приземляється в Первомайському міськрайонному суді Миколаївщини. Автоматизована система 9 січня 2019 року за 0,09 секунди обирає колегію: головуюча Тетяна Маржина, судді Денис Паньков та Олександр Мельничук. Машина впоралася за частки секунди; колегія розглядатиме справу майже шість років. У першій інстанції. У справі, де всі докази зібрано ще 2013-го, а свідків жменька.
Вирок під ялинку
26 грудня 2024 року, під самі новорічні свята, колегія суддів, нарешті, ухвалює вирок у справі № 402/906/13-к (кримінальне провадження №42013000000000121). Виправдати. Обох. Бо «не доведено, що вчинено кримінальне правопорушення». Під вироком першим стоїть підпис головуючої Тетяни Маржиної. За статтею 321 КПК України саме головуючий керує ходом засідання і спрямовує розгляд; ця справа шість років рухалася так, як вела її суддя Маржина.
Механіка навіть елегантна: прокуратура так і не відкрила захисту документи-підстави негласних слідчих дій, отже, всі записи недопустимі. Обшук шукав гроші, зафіксовані цими записами, отже, і він «плід отруйного дерева». Підозру вручив слідчий, а не заступник генпрокурора особисто, отже, суддя «не набула статусу підозрюваної». Лишилися показання заявниці, а їх самих мало. Одинадцять років – у смітник.
Але справжня перлина вироку – не виправдання.
Мічені як хабар гроші повертаються… але не державі
Резолютивною частиною колегія вирішила долю речових доказів. Ті самі 2 300 доларів – мічені купюри, що з 2013 року зберігалися у фінансово-економічному управлінні СБУ, суд постановив… повернути виправданій судді Трачовій. Так, вам не почулося і не здалося – так написано у вироку. Чорним по білому. Формулювання варте бронзи: «незаконність їх походження не доведена».
Вдумаймося. Суд у тому ж вироку сам цитує заявницю: гроші їй видало СБУ, їй вони не належать. Сам пише, що належність грошей судді «не доведена і судом не встановлена». Жоден із трьох вироків не спростував збігу серійних номерів купюр із вази з протоколом СБУ. І при всьому цьому – «повернути»: раз злочин не доведено – гроші ваші.
Це не юриспруденція, це фокус із капелюхом, тільки замість кролика – державні долари. У 2015 році суд повертав ці ж 2 300 доларів заявниці. У 2024-му – судді. Купюри не змінилися. Змінився склад суду. На додачу скасовано арешт іще 2 500 доларів на депозиті Генпрокуратури та арешт квартири. Комплект.
Рука руку миє, мантія мантію криє
Суддю, спійману на хабарі, одинадцять років судять судді. Судді скасовують вироки суддів щодо судді. Врешті судді виправдовують суддю і повертають їй мічені гроші, видані державою для її ж викриття хабарника. Увесь цей час вона – суддя Савранського райсуду, з усіма гарантіями.
Покараних немає. Суддя, що «не так прочитав» вирок 2015 року, – без наслідків. Прокурори, що поклали справу неправильною підсудністю і семирічним ігноруванням вказівки апеляції, – без наслідків. Головуюча суддя Маржина, під керівництвом якої справа шість років ішла до виправдання з поверненням фігурантці державних доларів, засідає далі.
Вирок оскаржено, апеляційне провадження відкрито 10 лютого 2025 року. А годинник тихо повзе до квітня 2028-го, коли спливуть п’ятнадцять років давності. Тоді буде вже байдуже, хто чого не відкрив і не розсекретив: справу закриють, усі розійдуться по домівках. Дехто – з доларами.
0,09 секунди і 2 179 днів
Є в цій справі два числа, які варто поставити поруч.
Перше – 0,09355367 секунди. Рівно стільки, за офіційним протоколом, працювала автоматизована система Первомайського міськрайонного суду 9 січня 2019 року, обираючи колегію для справи судді, спійманої, за версією слідства, на хабарі. Головуюча – Тетяна Маржина, судді – Денис Паньков та Олександр Мельничук.
Друге – 2 179 днів. Стільки минуло від розподілу до вироку 26 грудня 2024 року. Майже шість років. Машина впоралася за частку секунди – люди в мантіях витратили на свою частину роботи у двадцять мільйонів разів більше.
Детективного завдання перед колегією не стояло: всі докази зібрані ще навесні 2013-го, обвинувачених двоє, ключових свідків – одиниці. Дві попередні інстанції в Ульяновську впоралися з повним розглядом приблизно за два роки кожна. Щоправда, з обвинувальним результатом – можливо, саме в цьому й проблема.
А судді хто? А судді – ті самі
Первомайський суд знайомий зі справою давно. Ще 26 квітня 2018 року колегія цього суду спробувала витончений хід – повернути обвинувальний акт прокурору. Не розглядати по суті, а відправити назад. Апеляційний суд Миколаївської області 24 липня 2018-го ухвалу скасував і зобов’язав розглядати.
Не вийшло повернути – довелося тягнути. Протокол авторозподілу фіксує: доповідача і головуючого «обрано з поєднаної справи ЄУН 402/906/13-к» –Маржина фігурувала у провадженні ще з 2018 року. Далі – шість років процесу, підсумком якого стало: злочину не було, всім дякуємо, гроші поверніть підсудній.
Що каже закон про «розумні строки»
Стаття 28 КПК України вимагає розумних строків і називає критерії: складність провадження, поведінка учасників, спосіб здійснення суддею повноважень. Стаття 6 Конвенції гарантує розгляд «упродовж розумного строку – ЄСПЛ десятиліттями штампує рішення проти України саме за тяганину.
Прикладемо критерії.
Складність? Один епізод, двоє обвинувачених – не «Енрон».
Поведінка учасників? Обвинувачені не переховувалися, суд у Первомайську всі ці роки працював.
Спосіб здійснення повноважень? Ось тут і зарита собака. Стаття 321 КПК України покладає керівництво судовим засіданням персонально на головуючого: він спрямовує розгляд на забезпечення з’ясування всіх обставин та усуває все, що не стосується справи. Головуючою всі шість років була Тетяна Маржина — вона ж доповідач у справі. Призначення засідань, їхня частота, реакція на кожне клопотання про відкладення – це її процесуальне господарство. Шість років на справу з готовою десятилітньою доказовою базою – це не форс-мажор. Це стиль керування чи … ціль.
І нюанс, про який не люблять згадувати: весь цей час обвинувачена лишалася суддею Савранського районного суду. Держава одночасно судила суддю за хабар – і платила їй суддівське утримання. Що довше тривав процес, то довше тривала ідилія. Поспішати не було куди.
Кому це вигідно
У кримінальному процесі час завжди працює на захист. Свідки забувають – почитайте показання заявниці у вироку 2024 року: «не пам’ятаю» через слово, і це щира правда, спробуйте пам’ятати деталі через одинадцять років. Практика Верховного Суду змінюється – те, що у 2015-му було доказом, у 2024-му стає «недопустимим». А головне – тихо цокає годинник давності: для особливо тяжкого злочину це п’ятнадцять років, орієнтовно квітень 2028-го.
Кожен рік зволікання наближав фініш, де вирок узагалі не потрібен. Колегія Маржиної встигла – виправдала раніше. Але якщо апеляція вирок скасує, наступному складу суду лишиться зовсім трохи почекати – і справу можна закрити взагалі без незручних висновків.
Що може зробити ВРП
Вища рада правосуддя не має права оцінювати правову позицію суду – це територія суддівської незалежності, і це правильно. Але строки – не правова позиція. Пункти 1 і 2 частини 1 статті 106 Закону «Про судоустрій і статус суддів» прямо називають дисциплінарним проступком безпідставне затягування розгляду. Скарга щодо організації розгляду справи у 2019–2024 роках – не тиск на суд, а нормальна гігієна судової системи.
Питання до ВРП звучить просто: чим займалася колегія під головуванням Маржиної 2179 днів? Журнали засідань, ухвали про перенесення, причини кожного відкладення – все це легко перевірити, і відповідальність за організацію процесу дисциплінарний закон адресує насамперед головуючому. Якщо виявиться, що засідання призначалися раз на пів року і переносилися з формальних причин, – це й буде відповідь, чому «правосуддя по-первомайськи» стало синонімом слова «ніколи».
І це не єдиний приклад багаторічного застосування розгляду справ суддею Маржиною.
Замість висновку
У статистиці ця справа виглядатиме як одна «розглянута справа», галочка у звіті. У житті – інакше: держава одинадцять років возила теку з міченими доларами між чотирма судами трьох областей, сплатила зарплатами, конвоями та експертизами – і отримала результат, який, схоже, влаштовує всіх учасників процесу. Крім держави.
Справа, яку вбивали свої
Буде нечесно повісити все на суддів. У цієї справи два могильники, і перший копав не менш старанніше. Знайомтеся: сторона обвинувачення.
У 2013 році Генпрокуратура отримала подарунок, про який слідчі мріють: задокументовану від першого дзвінка до обшуку комбінацію. Постанова про мічені кошти, протокол вручення купюр із переписаними серіями, аудіо- і відеозапис передачі, обшук зі знахідкою тих самих купюр, записки рукою фігурантки, експертиза. Бери і неси до суду.
Донесли. Тричі. І тричі впустили – щоразу на рівному місці, об власні ноги.
Помилка перша: справу відправили не туди
У 2013 році старший прокурор Генеральної прокуратури України направив обвинувальний акт до Ульяновського районного суду Кіровоградської області. Звучить безневинно, але за законом він не мав права: справа судді з Одещини мала йти через Апеляційний суд Одеської області, а зміна підсудності між апеляційними округами – виключна прерогатива (на той час) Вищого спеціалізованого суду. Прокурор вирішив питання «з власної ініціативи», як делікатно сформулює апеляційний суд, «фактично у незаконний спосіб».
Чотири роки процесу, два повні розгляди, вироки 2015-го і 2017-го, відбулися в суді, куди справа потрапила з порушенням підсудності. У листопаді 2017-го апеляція констатувала: істотне порушення, безумовне скасування. Сім років позбавлення волі з конфіскацією перетворилися на дим через один супровідний лист.
Помилка друга: секрет, який ховали від самих себе
Ця помилка ще красивіша, бо її можна було виправити будь-коли протягом одинадцяти років – і не виправили.
Негласні слідчі дії у 2013 році проводилися на підставі ухвал Апеляційного суду м. Києва від 25, 29 березня та 1 квітня 2013 року і постанови про контроль за вчиненням злочину. Ці документи – правова підстава всіх негласних записів. За статтею 290 КПК України їх треба було розсекретити і відкрити стороні захисту. Не відкрили. Ні у 2013-му, ні в першому суді, ні вдруге, ні втретє.
У листопаді 2017 року апеляційний суд розжував прокуратурі проблему з посиланнями на Верховний Суд і ЄСПЛ: без відкриття цих документів усі записи – недопустимі. Прокурор у відповідь попросив відкласти засідання, бо щойно надіслав запит про розсекречення. Суд резонно зауважив: у вас були роки. І скасував вирок.
Урок, здавалося б, засвоєно: розсекретьте три ухвали, відкрийте захисту – і доказова база жива. Часу було досхочу: з 2018 по 2024 рік. Шість років. Три ухвали. Один запит до архіву. Не зробили. І 26 грудня 2024-го колегія під головуванням Тетяни Маржиної слово в слово повторила логіку ухвали семирічної давнини: не відкрито – недопустимо – виправдати.
Тут варто зупинитися на ролі головуючої.
Маржина вела справу з 2019 року, і ухвала апеляції 2017-го лежала в матеріалах: колегія з першого дня знала, що доля провадження впирається у три нерозсекречені документи. Головуючий, який прагне вирішити справу по суті, має інструменти – хоча б з’ясувати долю цих матеріалів у підготовчому засіданні. Натомість шість років проблему не чіпали, а потім поклали в основу виправдання. Формально бездоганно. Змістовно – суд не встановив істину, а зафіксував наслідки помилки, яку всі знали і ніхто не спробував усунути.
Помилка третя: підозра з кур’єром
Закон вимагає, щоб про підозру професійному судді письмово повідомляв Генеральний прокурор або його заступник. Персонально. Це гарантія незалежності: не кожен слідчий може занести судді папірець.
У нашій справі підозру підписав заступник Генпрокурора, а вручив – слідчий «за дорученням». У 2015-му Ульяновський суд не побачив у цьому проблеми. У 2017-му апеляція назвала це порушенням права на захист. У 2024-му Первомайський суд пішов далі за всіх: суддя, якій підозру вручили неналежно, «не набула статусу підозрюваної» – а отже, і обвинуваченої. Одинадцять років процесу над людиною, яка, виявляється, юридично не була його учасницею. Дзен-коан, а не кримінальне провадження.
Можна сперечатися, чи не занадто радикальний висновок – практика Верховного Суду неоднозначна, апеляція ще скаже своє. Але ризик був очевидний з 2013 року. Приїхати й вручити підозру особисто – пів дня роботи заступника Генпрокурора. Пів дня, які могли врятувати одинадцять років.
Кумулятивний ефект
Складіть докупи. Прокуратура сама відправила справу в неправильний суд. Сама не відкрила захисту документи, які сама ж засекретила. Сама організувала вручення підозри так, що воно стало міною під усе провадження. Кожну помилку суди їй прямо називали – з датами, статтями і практикою ЄСПЛ. Жодна не була виправлена, поки залишався час.
Це важко списати на непрофесійність: ідеться про Генпрокуратуру. Відомство, здатне бездоганно задокументувати оперативну комбінацію, не спромоглося скласти супровідний лист за правильною адресою. Або це найдовша смуга невезіння в історії установи, або комусь дуже пощастило. Обидві версії заслуговують на перевірку – друга, можливо, не лише службову.
Апеляційну скаргу прокуратура подала, провадження відкрито 10 лютого 2025 року. В апеляції можна виправити багато що. Крім часу: його вбивали одинадцять років, і у квітні 2028-го він помре остаточно – разом зі строком давності.
Свідок, який не забуває
За одинадцять років людська пам’ять у цій справі здалася: заявниця у 2024-му вже не пам’ятала ні розмов, ні документів, які підписувала. Не змінилося лише одне – тридцять папірців із портретом Франкліна, у кожного з яких є ім’я: серія і номер.
Банкнота – ідеальний свідок. Її не можна залякати, підкупити чи заплутати на перехресному допиті. Її можна лише… повернути. Але про це наприкінці. Спершу – маршрут.
Маршрут: вісім зупинок.
25 березня 2013 року. Постанова прокурора про використання «заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів» на 4 000 доларів. Юридичне народження мічених грошей.
3 квітня 2013 року, ранок. Протокол огляду, копіювання та вручення: 30 купюр по 100 доларів, серія і номер кожної переписані, купюри вручені заявниці. З цього моменту кожен папірець – індивідуально визначена річ із документованою біографією.
3 квітня 2013 року, 12:22–12:24. Червона «Хонда Аккорд» біля бару «Акваріум» у Саврані. Заявниця передає 3 000 доларів посереднику; передачу пише аудіо- і відеоконтроль. Далі, за матеріалами справи, кошти їдуть до секретарки, 1 000 повертається заявниці як «надлишок», 2 000 увечері вирушають на квартиру судді.
5 квітня 2013 року. Обшук. У квартирі судді – 200 доларів у сумочці та згорток стодоларових купюр у скляній вазі на серванті. Поруч – записки «квартира 500 дол.» і «мої 3000 дол.», які, за висновком експертизи № 6077/6078/13-32, писала господиня.
6 квітня 2013 року. Треті особи, яким частина грошей розійшлася через обмін, добровільно видають слідству ще кілька стодоларових купюр.
22 травня 2013 року. Слідство зіставляє серії вилученого з протоколом вручення. За вироком 2024 року: 17 купюр із вази і 6 від третіх осіб – ті самі, мічені. Разом 23 із 30: 2 300 доларів, простежених від сейфа СБУ до вази в серванті. Поіменно.
Червень 2013-го. 2 300 доларів як речовий доказ лягають до фінансово-економічного управління СБУ (акт від 19.06.2013, квитанція №000183). Окремо 2 500 доларів, арештованих як «власні кошти підозрюваної» (25 банкнот, перелік серій наведено у вироку), на депозит Генпрокуратури.
26 грудня 2024 року. Кінцева. Про неї – окремо. Дрібниця, яка багато каже
Вироки 2015 і 2017 років двічі називають «16 купюр» – і для обшуку, і для добровільної видачі. Однакове число для двох різних протоколів – схоже на copy-paste з вироку у вирок. Вирок 2024 року за тими самими протоколами наводить різні числа: 17 і 6. За три цикли ніхто навіть не вичитав арифметику.
А тепер головне: у чому всі три вироки одностайні? Збіг серій був. Жоден суд не написав, що зіставлення сфальшоване чи купюри підмінені. Виправдання побудоване на недопустимості доказів – «папери про прослушку» не показали захисту.
Але факт, що у вазі лежали саме ті банкноти, які СБУ вранці переписала й вручила заявниці, не спростував ніхто. Його винесли за дужки.
Кінцева зупинка: каса видачі
Резолютивна частина вироку від 26.12.2024, винесеного під головуванням Маржиної: 2 300 доларів зі сховища СБУ «повернути» виправданій судді, «оскільки незаконність їх походження не доведена»; 2 500 з депозиту Генпрокуратури – арешт скасувати, повернути їй же; арешт квартири – скасувати.
Це рішення – не анонімний продукт «системи». Долю речових доказів за ч. 4 ст. 374 КПК України вирішує суд у вироку окремим пунктом, і ухвалила його колегія під головуванням Тетяни Маржиної. Саме головуюча відповідає за те, щоб вирок був вмотивованим у кожній частині – включно з тим, кому дістаються 4 800 доларів.
А в мотивувальній частині той самий суд записав: заявниця пояснила, що гроші їй надало СБУ і їй не належать, а належність коштів судді «не доведена і судом не встановлена». Суд визнав, що не знає жодної законної підстави, за якою ці банкноти могли стати власністю підсудної, і тим самим рішенням віддав їх їй.
Для порівняння: вирок 2015 року ті самі 2 300 доларів повертав заявниці. Теж сумнівно – гроші й тоді були державні. Але між «повернути тій, хто передавала за завданням СБУ» і «повернути тій, у чиїй вазі знайшли» – дистанція, яку не пояснити зміною судової практики.
Правильна адреса була очевидна всі роки: кошти видала держава – державі вони й мали повернутися. Стаття 100 КПК України вимагає віддати річ законному володільцю, а спір про майно вирішувати окремо. Натомість ідентифіковане державне майно вироком передано приватній особі, яка обґрунтовано підозрювалася в отриманні цих самих мічених грошей як хабаря . Тому доля цих доларів – окремий сюжет для апеляції, дисциплінарної скарги і, можливо, органів розслідування: якщо вирок у цій частині набере чинності й гроші видадуть, постане питання вже не помилки, а розтрати.
Епілог
Ми починали з абсурду: держава повернула мічені долари фігурантці справи про хабар. Тепер видно конструкцію. Прокуратура роками створювала підстави для розвалу справи. Колегія Маржиної роками її не розглядала, а розглянувши – виправдала за процедурою і зробила щедрий жест із речдоками. Давність доїдає залишки. Кожен діяв «у межах повноважень», разом вийшла система, що повертає спірне з опису.
Мічені купюри відпрацювали бездоганно. Питання лише в тому, чи знайдеться в державі інстанція, яка вміє слухати таких свідків.
