За законами воєнного часу

Наші джерела повідомляють свіжі плітки: напередодні святкування Міжнародного жіночого дня 8 березня на вулицю Банкову завезли свіжу партію дурі.  Ми перевіряємо цю феноменальну новину, але вже наразі є перші непрямі підтвердження того, що був «прихід», та ще й такий, що увесь Амстердам від заздрощів готовий переїхати на Печерськ.

Йдеться не про секретаря РНБОУ Олексія Данилова, який запропонував зробити «другою мовою англійську». На таку пропозицію можна хіба що згадати відому поетичну пародію «Я їдиш би виучив тільки за те…». Це все дріб’язок. Беріть вище: 3 березня 2021 року офіційний веб-сайт ОПи широко відкрив нам очі на світ: «В Офісі Президента України пропонують створити механізм для аналізу рішень судів щодо ветеранів війни та громадських діячів».

Синтетичні аргументи спонукали ОПу шукати відповідь на запит суспільства на справедливість у судах. «Прихід» був настільки міцний, що в ОПі сформулювали всі протиріччя сучасності одним реченням: «В Офісі Глави держави не виключають, що сотні ветеранів та активістів не змогли належним чином захиститися від тиску, зазнали несправедливого застосування законів мирного часу до оцінки подій, які відбулися в умовах збройної агресії Росії».

Нарешті! Один з Найвеличніших Лідерів Світу (с) збирається надати захист жертвам Кримінального Кодексу України, по-суті – інакодумцям, уся вина яких полягає виключно в тому, що вони мають заперечення до окремих положень Особливої частини КК. Як правило, нарікання викликають диспозиції Розділів ІІ (злочини проти життя та здоров’я особи), ІІІ (злочини проти волі, честі та гідності особи), IV (злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи), VI (злочини проти власності) Кримінального Кодексу. Але ж інші частини Кримінального Кодексу України вони визнають!

Скажіть мені будь-ласка, хіба це нормально, коли людина вкрала чийсь мобільний телефон або просто гаманець і має за це сидіти, якщо він активіст і ветеран платних мітингів за кошти іноземних грантів? Десятки тисяч людей нудяться в тюрмах, уся вина яких полягала лише в тому, що вони щось вкрали, залізли в чужу кишеню, когось зарізали, вбили чи зґвалтували. Хіба це нормально? Всі ці люди є мучениками законів мирного часу!

Візьмемо відомого в’язнів сумління Сергія Стерненка та його раніше судимого за грабіж і угон авто товариша Руслана Демчука, яким 23 лютого 2021 року Приморський районний суд міста Одеси виписав «путівочку» відпочити по 7 років і 3 місяці кожному. Громадянське суспільство з обуренням зустріло вирок у кримінальній справі №523/8553/16-к двом сміливим борцям за свободу, уся провина яких полягала у тому, що вони 24 квітня 2015 року приблизно об 19год. 30хв. викрали депутата Комінтернівської райради Сергія Щербича, одягли йому на голову мішок, відвезли кудись та кинули до підвалу, де катували, заволоділи його банківською картою «ПриватБанку», грошовими коштами у розмірі 300 грн. і та дозволом на носіння пістолета «Форд 12», чим спричинили матеріальну шкоду потерпілому. Крім того, завдали йому закриту черепно-мозкову травму у формі струсу мозку, синці та садни обличчя, забиту рвану рану крила носа, множинних саден сідниць, передньої поверхні правої гомілки, синців нижніх кінцівок.

Скажіть нам чесно, з усією відвертістю: хіба за це можна живих і здорових людей відривати від громадянського суспільства, ізолювати від активного політичного життя на 7 років? Хлопці просто незгідні з вимогами статей 146, 187, 263 Кримінального кодексу. Вони просто мають свою точку зору!

Обвинувачений Стерненко щиро заявив суду, і це було відображено в тексті вироку: ніяких перешкод в роботі депутата Щербича він не спричиняв, а мав тільки особисте негативне ставлення до його політичних поглядів. Вважає, що дане кримінальне провадження є способом тиску на нього. Що стосується незаконного зберігання зброї, то Стерненко зазначив, що чинним законодавством України не визначено поняття вогнепальна зброя, і дане питання не врегульовано відповідно до Закону.

Отже, Стерненко засуджений, по суті, за інакодумство, за висловлювання своїх поглядів шляхом правомірного фізичного насильства до ворогів народу, за свою точку зору! Це був не злочин, а політична дискусія з потерпілим.

Стерненко є типовою жертвою несправедливого застосування законів мирного часу до оцінки подій, які відбулися в умовах збройної агресії Росії. Ми ж розуміємо, що Путін готувався напасти в квітні 2015 року на Комінтернівський район Одеської області. Путін і сам міг би вкрасти оті 300 гривень і банківську картку із гаманця депутата Щербича, але сміливий Стерненко випередив Путіна й не дозволив реалізуватися його підступним планам!

Я цілком погоджуюсь із несправедливістю вироку Стерненку, оскільки дії щодо насильницького викрадення депутата Комінтернівської районної ради Одеської області були кваліфіковані слідством лише за ч. 2 ст. 146 КК України, (незаконне позбавлення волі або викрадення людини, в т.ч. вчинене за попередньою змовою групою осіб, або способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або таке, що супроводжувалося заподіянням йому фізичних страждань, або із застосуванням зброї, або здійснюване протягом тривалого часу), тоді як поза увагою слідства залишилось питання кваліфікації цих дій за більш тяжкою статтею 127 КК України – катування, з кваліфікуючою ознакою – вчинене за попередньою змовою групою осіб. Згідно з диспозицією вказаної статті, катування – це умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи в скоєні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб. Отже, злочини за ст.146 та ст.127 КК України мають кваліфікуючі відмінності: головним об’єктом посягання за ст.146 КК є свобода потерпілого та його можливість вільно пересуватись на власний розсуд, мотив вчинення злочину значення не має. Тоді як за ст.127 КК значення має мета катування – примусити особу вчинити певні дії всупереч її волі.

Вироком суду (пункт 4) було встановлено наступне:

«Прибувши до Приморського району м. Одеси, більш точного місця не встановлено, Стерненко Сергій В’ячеславович разом з Демчуком Русланом Сергійовичем та іншими невстановленими особами, витягли із салону автомобіля потерпілого Щербича Сергія Сергійовича, та повели його до підвального приміщення, продовжуючи наносити тілесні ушкодження, висловлювати погрози вбивством, і виражались нецензурною лайкою, що принижувало честь та гідність потерпілого. Утримуючи потерпілого у підвальному приміщенні, понад п`ять годин, із застосуванням фізичного та психологічного насильства до нього, невстановлені особи разом зі Стерненком Сергієм В’ячеславовичем і Демчуком Русланом Сергійовичем вимагали від Щербича Сергія Сергійовича виконати їх умови і добровільно скласти з себе депутатські повноваження та припинити будь-яку службову діяльність. При цьому, з метою залякування Щербича Сергія Сергійовича, вказані особи здійснювали демонстрацію зброї шляхом прикладання її до голови потерпілого, та здійснили один постріл поряд з його головою. Також, з метою спричинення фізичних страждань потерпілому, Стерненко Сергій В’ячеславович разом з Демчуком Русланом Сергійовичем та невстановленими особами використовуючи плоскогубці здавили палець кисті правої руки, чим спричинили Щербичу Сергію Сергійовичу закрите пошкодження зв`язкового апарату першого міжфалангового суглоба другого пальця правої кисті, що є легким тілесним ушкодженням, що спричинило короткочасний розлад здоров`я».

Отже, мало місце не просто викрадення людини, а її катування з метою примусити скласти депутатські повноваження та припинити службову діяльність. Відтак, постає логічне запитання: де обвинувачення у вчиненні злочину за ч.2 ст.127 КК України – катування, вчинене за попередньою змовою групою осіб? Це тяжкий злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років позбавлення волі.

Оскільки ст.127 та ст.146 КК – це різні злочини, то ще не пізно висунути додаткову підозру Стерненку та Демчуку.

Крім того, деякі юристи згадали не надто поширену статтю 349 КК України – захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника. Згідно з диспозицією вказаної статті, захоплення або тримання як заручника представника влади, працівника правоохоронного органу чи їх близьких родичів з метою спонукання державної чи іншої установи, підприємства, організації або службової особи вчинити або утриматися від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника – караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.

З формальної точки зору Комінтернівська районна рада Одеської області в розумінні пункту 7 частини першої статті 4 КАСУ є суб’єктом владних повноважень, що здійснює свої владні повноваження на території Комінтернівського району як колективний орган у відповідності до статей 43, 44 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні». Сергій Щербич є також керівником Комунального Підприємства «Житлово-комунальне господарство Чорноморської селищної ради», тобто службовою особою в розумінні примітки до ст.364 КК України. Отже, депутата Комінтернівської районної ради Одеської області Щербича, як представника суб’єкта владних повноважень та службову особу захопили в заручники у зв’язку із його професійною діяльністю, утримували всупереч його волі, піддавали тортурам, шляхом погроз життю та здоров’ю потерпілого вимагали від нього скласти свої депутатські повноваження як умову звільнення.

Ви запитаєте: а де ж тут спонукання державної установи вчинити дію? Відповідаю: згідно пункту 10 частини першої статті 43 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради приймаються рішення щодо дострокового припинення повноважень депутата ради в порядку, встановленому законодавством. Оскільки умовою звільнення заручника Щербича було складання ним депутатських повноважень, то це, у свою чергу, формально потребувало прийняття відповідного рішення Комінтернівською районною радою Одеської області. Відтак, протиправне спонукання районної ради до прийняття такого рішення, як умови звільнення заручника, у цьому випадку підпадає під визначення складу злочину згідно ст.349 КК України.

Тому звідки 7 років? По совісті мало би бути всі десять, а можливо й п’ятнадцять! Натомість, у підсумковому заліку, суд взагалі звільнив підсудних від жодного покарання в частині дій щодо викрадення депутата Щербича, навіть за «пільговою» статтею 146 КК України. До Стерненка та його раніше засудженого друга просто застосували святкову знижку з нагоди 23 лютого. А могли б із усією суворістю підійти.

Перебуваючи в доброму гуморі, судді-одесити вирішили пожартувати прямо в тексті вироку: «…суд враховує, що згідно із наданих довідок Стерненко Сергій В’ячеславович до кримінальної відповідальності раніше не притягався, є активним учасником суспільного життя і характеризується позитивно, є особою молодого віку, і юристом по спеціальності. В той же час, вказані обставини не виправдовують вчинених дій і не можуть зменшити ступінь тяжкості таким чином, щоб особа була повністю звільнена від відповідальності».

Іншими відомими жертвами законів мирного часу є члени відомого бандугрупування патріотів «Торнадо» на чолі з Русланом Оніщенком (він же ж Руслан Абальмаз) та розлучений із ними примхами долі професійний вбивця Олександр Пугачов (прізвисько «Гаммі»). Останній став навіть подвійною жертвою кримінального кодексу та підступної оперативної комбінації спецслужб.

Олександр Андрійович Пугачов народився 6 січня 1983 року в місті Мічурінськ Тамбовської області Російської Федерації, громадянин України, до війни мешкав у місті Торез Донецької області. Тривалий час не міг знайти себе в мирному житті. Ким він тільки не був: працював у похоронному бюро, на харчовій фабриці, був приватним підприємцем. Але щастя не пізнав, оскільки мав різні погляди з Цивільним Кодексом на звичаї ведення бізнесу. Був засуджений у 2005 році за статтею 307 КК України (виробництво, виготовлення, придбання, зберігання і збут наркотичних речовин), що є прикметним, оскільки дещо пояснює його наступну долю.

Бойове хрещення пройшов влітку 2014 року в Маріуполі, коли «Гаммі» разом з «Абальмазом» (Русланом Оніщенком), «Товстим» (Віталієм Дяконом), «Деном» (Денисом Тукмачовим) і «Туристом» (Денисом Зеленківим) у під’їзді будинку вбили такого собі Ігоря Каліуша з Тореза з мотивів помсти за те, що в 2008 році Каліуш написав заяву до правоохоронних органів про розбійний напад на нього банди Онищенка. Після порушення кримінальної справи за заявою Каліуша за ч.3 ст. 187 КК України в 2008 році були затримані ватажок банди Руслан Онищенко, а також Олексій Воропаєв. Третьому учаснику розбійного нападу Володимиру Адимову вдалось утекти, він досі перебуває у розшуку.

Свою подальшу долю Пугачов пов’язав із благородними робінгудами з «Торнадо», разом з якими брав співучасть у різних лихих справах. Зокрема, згідно показів свідків і потерпілих, наприкінці березня 2015 року Пугачов разом з Оніщенком та іншими «торнадівцями» у підвалі школи №32 в смт Привілля катували незаконного затриманого ними Сергія Юрченка, якого Оніщенко й Пугачов убили, а тіло вивезли на автомобілі з території школи в невідомому напрямку. Перед смертю вони улаштували групове зґвалтування Юрченка усіма можливими для їх фантазії способами, у якому примусили взяти участь під страхом розстрілу як інших затриманих, так і власних «побратимів»…

Загалом, за словами колишнього головного військового прокурора Анатолія Матіоса, у слідства до Пугачова були претензії щодо його співучасті разом з іншими «торнадівцями» у скоєні злочинів, передбачених ч.3 ст.146 (незаконне позбавлення волі або викрадення людини), ч. 1 ст. 255 (творення злочинної організації), ч. 2 ст. 153 (насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом).

Ви ж зрозумієте, що задоволення статевої пристрасті природним способом ніяк не могло зупинити збройну агресію Росії. Пробували, але толку мало. І тільки з початком активної неприродної педерастії у підвалах «Торнадо» Путін злякався й передумав реалізовувати свої загарбницькі плани, мовляв, «Ну їх до біса, вони зовсім лихі та відморожені!».

Патріота Пугачова судять не просто за те, що він х@єм захищав Вітчизну, його піддають дискримінації за його статеві уподобання. Покажіть нам закон про способи задоволення статевої пристрасті, яким чітко регламентовано межі природних і неприродних способів? Це свавілля! Свободу ЛГБТ патріотам!

Влітку 2015 доля розлучила «Гаммі» з його зграєю. Брешуть, що він поцупив  «общак», де було 270 «косарів зелені», відтак його розшукували не тільки слідчі органи…

Незабаром більшість «торнадівців» затримали, а «Гаммі» загадково зник у невідомому напрямку… Ну, тобто, в якому сенсі невідомому: він формально перебував у розшуку з 2 вересня 2015 року по 25 вересня 2016 року, але мешкав увесь цей час в будинку 40А по вулиці Надії Алексєєнко, поруч з військовою частиною А1314 (Оперативне командування «Схід») та на відстані усього 300 метрів від слідчого ізолятора міста Дніпра. Дуже зручно: біля командування, і навіть якщо трішки «зачалитись», то сидіти поруч з домом. Квартиру йому уступив один крутелик, про якого казали, що він нібито мав відношення до СБУ та до боротьби з обігом наркотиків. Звісно, що хата оформлювалась не на себе: Пугачов на маму, попередник теж був зашифрований іншим прізвищем.

Як ви пригадуєте, «Гаммі» мав у минулому проблеми по частині ст.307 КК України за наркотики. Ця стаття є значним джерелом доходів для СБУшників, які й заробляють на цьому, і агентуру вербують. Тому цілком логічно, що спецслужба була зацікавлена в Пугачові, який мав відмінну фізичну форму, добре володів зброєю, та, за словами його «вчителя», Руслана Оніщенко, виконував  «спецзавдання» вищого командування. Не складно здогадатись, що він працював позаштатним ліквідатором. Тому й доля різна: «торнадівське» сміття й непотріб в СІЗО, а фахівця сховали біля штабу східного командування.

Є ще друге припущення. На роздуми наводить збіг обставин: плітки про крадіжку «общака» збігаються у часі із затриманням «торнадівців», тоді, як Пугачова виводять з-під удару, та дають йому нове життя в Дніпрі. Виглядає це так, ніби «Гаммі» купив у кураторів собі трішки свободи, а тих, хто міг би задати йому питання, – закрили в СІЗО.

Все змінилося 25 вересня 2016 року. Цим недільним ранком, приблизно о 10 годині, Пугачов заїхав на територію автовокзалу в Дніпрі. Він проїхав повз платформу прибуття і запаркувався подалі, напроти відстійнику для автобусів. Вчинок цей доволі нелогічний і навіть небезпечний з точки зору правил конспірації, бо кожен, хто перебуває у розшуку, має усвідомлювати: вокзали, аеропорти, автостанції – це все небезпечні пастки, де за звичай чергують наряди поліції, натреновані професійним оком виявляти у натовпі підозрілих осіб. Тим більше, їхати на власному авто зі своїм водійським посвідченням на справжнє прізвище, яке виставлене у базу даних розшуку. Міг би легко взяти таксі. Але щось примусило його, всупереч усім законам конспірації, приїхати на зустріч своїй долі.

Усе, що відбувалось далі, було обачливо знято камерою відео спостереження, розташованою у вікні на п’ятому поверсі будівлі автовокзалу, де мають бути кімнати відпочинку тутешнього привокзального готелю. З огляду на відмінну якість та стабільність зображення, знятого з великої відстані вузьким фокусом з великим коефіцієнтом збільшення, зйомку вели професіонали НСРД, які володіли точною інформацією, що має відбутися далі.

А далі було таке. Щойно він зупинився, ззаду під’їхала поліцейська патрульна машина і стала поруч. До Пугачова вийшли лейтенанти поліції Артем Кутушев та Ольга Макаренко.  Кутушев повідомив Пугачову, що той нібито порушив правила дорожнього руху – проїхав на червоне світло, і попросив документи. Пугачов щось почав бурмотіти на свій захист, але підкорився й віддав документи. Кутушев додав: «…на вулиці Горького, зараз подивитесь відео». Але нічого демонструвати не став, й скорше за все навіть не міг, бо це була тільки легенда поліції щодо підстав перевірки авто, натомість взяв водійське посвідчення й голосно повідомив, що зараз перевірить Пугачова по базі даних розшуку…

Власне, це й стало вирішальним у цій трагедії, бо Пугачов занервував, зрозумів, що його тупо підставили у пастку… Далі мовчки дістав «пушку», бах-бах, і двома поліцейськими на світі стало менше. Вмираючи, Кутушев встиг поцілити в Пугачова, завдяки чому його, пораненого, вдалося затримати цього ж дня в Дніпропетровській обласній клінічній лікарні імені Мечникова.

Руслан Оніщенко пізніше стверджував, що перед нами була розіграна дуже підступна спецоперація СБУ та військової прокуратури з метою остаточної компрометації «торнадівців», а всі відео були відредаговані, оскільки, на його думку, в машині Пугачова перебував оперативник СБУ. Поліцейських підставили, використали «в темну», а організатори спецоперації стали, по суті, співучасниками убивства своїх колег з МВС. Я не буду повністю спростовувати слова «Абальмаза», бо він мав підстави на такі припущення. Щодо мотивів спецоперації – то це не так вже й важливо.

Свій вирок – довічне позбавлення волі – «Гаммі» вислухав мовчки. Можливо, це той унікальний випадок, коли суд просто не міг ухвалити іншого вироку, і підстав для нарікань бути не може.

Тепер стосовно самого «Абальмаза» – Руслана Ілліча Оніщенко, 12.03.1972 року народження, неодноразово судимого лейтенанта міліції, вироком Оболонського районного суду міста Києва від 7 квітня 2017 року у справі  №756/16332/15-к визнаного винним у вчиненні злочинів (в редакції Кримінального кодексу того часу) за ч. 3 ст. 146 (незаконне позбавлення волі або викрадення людини), ч. 2 ст. 127 (катування), ч. 2 ст.153 (насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом), ч. 3 ст. 289 (незаконне заволодіння транспортним засобом), ч. 1 ст. 120 (доведення до самогубства), ч. 2 ст. 342 (опір працівникові правоохоронного органу), ч. 3 ст. 27 ч. 2 ст. 353 (організатор злочину щодо самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи) КК України, з призначенням йому остаточного покарання у виді 11 років позбавлення волі, з позбавленням спеціального звання – лейтенант міліції.

Підбиваючи підсумки, так би мовити за сукупністю інформації, оголошеної свідками та потерпілими, хочу висловити щиру подяку главі держави Андрію Єрмаку та адміністраторам сайту president.gov.ua за порушену проблему. Я повністю поділяю їх праведний гнів і обурення стосовно застосування законів мирного часу до згаданих «активістів» і «ветеранів». Це кричуща несправедливість. Безумовно, їх треба було судити за законами воєнного часу. Бажано – часів Другої світової війни.