Кінець антикорупційної казки

1
Print Friendly, PDF & Email

Наприкінці 2019 року впродовж 4-х днів – з 13 по 16 грудня – українські суди поставили юридичну крапку в «боротьбі з корупцією», яку останні 5 років розгорнуло в Україні посольство Сполучених Штатів. Спочатку Рівненський апеляційний суд 13 грудня 2019 року остаточно визнав директора Національного антикорупційного бюро України Артема Ситника корупціонером, а 16 грудня 2019 року Конституційний Суд України підтвердив, що Ситник неправомірно обіймає посаду директора НАБУ.

Вже на момент створення в 2015 році Національного антикорупційного бюро України було очевидним, що нова установа жодною мірою не вплине на рівень корупції в державі. І не лише тому, що «громадські активісти», залучені до обрання директора НАБУ, зупинили свій вибір на колишньому начальникові слідчого відділу прокуратури Київської області Артемі Ситнику, за яким з 2009 року тягнеться шлейф корупційних скандалів. Моральні та професійні якості Ситника – то не головний чинник, що спричинив повну безпорадність нового правоохоронного органу. Урешті-решт директор НАБУ обіймає лише адміністративну посаду, не є процесуальною фігурою й не повинен мати жодного відношення до розслідування кримінальних проваджень, віднесених до підслідності НАБУ. Безперспективною є сама ідея зменшити рівень корупції в країні шляхом створення нових державних органів і нових чиновницьких посад.

На момент створення НАБУ в Україні вже діяли чотири органи, які були покликані боротись з корупцією – прокуратура, міліція, податкова міліція та Служба безпеки України. Очевидно, що створення ще одного правоохоронного органу потягнуло лише один наслідок: додаткове навантаження на державний бюджет.

Причиною тотальної корупції в Україні є феодальний державний лад, внаслідок чого суспільство має станову структуру, а влада не розподілена на окремі незалежні гілки. Українське суспільство поділене на горизонтальні прошарки, які відрізняються між собою не тільки доступом до матеріальних благ, але, передусім, об’ємом прав і свобод: нижні стани безправні, правосуддя в сучасному розумінні цього слова відсутнє, натомість «аристократія» (вище чиновництво, народні депутати, олігархи тощо) не обтяжена якимись правилами суспільної поведінки та вважає державу своє власністю, нещадно розкрадаючи залишки її колишнього багатства через різноманітні корупційні схеми.

Для ліквідації системної корупції потрібно спочатку провести конституційну реформу, скасувати непотрібну посаду президента, тим самим ліквідувавши в Україні монархію, перетворити панівний стан на звичайних чиновників,  розділити владу на окремі незалежні гілки та запровадити систему контролю за додержанням законності суб’єктами публічного права. Повноваження здійснювати нагляд за додержання законів у країні всіма суб’єктами публічного права – правоохоронцями й державними службовцями, керівниками міністерств і відомств, службовими особами контролюючих органів тощо – донедавна були покладені на прокуратуру України – формально незалежний (принаймні, прокуратурі був присвячений окремий розділ Конституції України) орган, що не належав до жодної гілки влади. Зрозуміло, що Генеральна прокуратура України в умовах феодальної держави мала статус лише одного з управлінь  Адміністрації Президента й діяла тільки в дозволених межах. Але сама по собі наявність наглядового органу становила смертельну загрозу для корумпованого чиновництва, оскільки в разі  виходу  генерального прокурора з-під монаршого контролю він за кілька місяців міг знищити всі корупційні схеми.

Натомість 14 жовтня 2014 року під скляним куполом Верховної Ради відбулась подія, яка значною мірою визначила подальші суспільно-політичні процеси в Україні. Того дня український парламент на пропозицію президента Порошенка й фінансованих посольством США професійних «громадських активістів» (передусім, функціонерів партії «Демократичний альянс») прийняв новий Закон «Про прокуратуру», який був розроблений в Адміністрації попереднього президента Віктора Януковича й внесений у Верховну Раду в листопаді 2013 року. Цим Законом в Україні ліквідовувався прокурорський нагляд за дотриманням законності в державі разом з правозахисною функцією прокуратури, а також заборонялось прокуратурі звертатись до суду з позовами до чиновників, органів державної влади чи місцевого самоврядування з метою захисту публічного інтересу – наприклад, в інтересах місцевої громади чи невизначеного кола осіб. Після цього зупинити розгул корупції в України вже стало неможливим, тим більше, що 2 червня 2016 року скасування прокурорського нагляду було закріплена в Конституції України – за повної підтримки так званих «єврооптимістів». Ба більш того, змінами до Конституції в Україні взагалі була ліквідована прокуратура України як незалежний наглядовий орган, натомість створена просто прокуратура (без слова «Україна») у структурі судової гілки влади, на яку наразі покладено лише підтримання публічного обвинувачення в суді, керівництво досудовим розслідуванням і нагляд за негласними слідчими й розшуковими діями (при цьому представництво інтересів держави в суді допускається лише у виключних випадках, представництво в суді з метою захисту публічного інтересу не допускається взагалі). У такий спосіб корумпована верхівка за допомогою галасливих «громадських активістів» убезпечила себе від переслідування, а свої статки – від конфіскації, на випадок зміни влади.

З тим, щоби ліквідація нагляду за дотриманням законності чиновниками та іншими суб’єктами публічного права не так кидалась в очі, одночасно з прийняттям нового закону «Про прокуратуру» Верховна Рада України 14 жовтня 2014 року ухвалила Закон «Про Національне антикорупційне бюро України», проголосивши створення ще одного правоохоронного органу та передавши йому від Генпрокуратури та Служби безпеки України повноваження здійснювати досудове розслідування в кримінальних провадженнях щодо корупційних злочинів, скоєних високопосадовцями.

Ідея створити НАБУ виникла навесні 2014 року під час переговорів Уряду з делегацією Міжнародного валютного фонду щодо надання чергового кредиту в грудні 2014 року. Попервах малося на увазі, що в структурі Генеральної прокуратури України буде створене нове управління для кримінального переслідування високопоставлених корупціонерів.

Але в Адміністрації Президента, яку на той час очолював Сергій Пашинський, незаконно суміщаючи цю посаду з мандатом народного депутата України, пригадали, що 26 лютого 2014 року, після втечі Януковича, найкращі представники народного режиму на сцені Майдану пообіцяли створити Антикорупційне бюро та призначити його керівником подружку Пашинського Тетяну Чорновол. Тому на виконання волі Майдану та відновлення історичної справедливості (на той час Тетяна Миколаївна обіймала посаду Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, що ніяк не відповідало ані її психологічному статусу, ані заслугам перед українським народом), було вирішено спеціально для Чорновол створити окремий правоохоронний орган, у назві б якого фігурувала антикорупційна діяльність.

Щоправда, транш у грудні 2014 року так і не надійшов, створення НАБУ втратило сенс, але оскільки процес розпочався, то він неквапно продовжився. З обранням президентом Петра Порошенка Пашинський позбувся влади й вже не міг лобіювати призначення пані Чорновол директором НАБУ, натомість прапор боротьби з корупцією, що випав з рук Тетяни Миколаївни, підхопили професійні «громадські активісти», які заробляли на лобіюванні інтересів фармацевтичних фірм і просували на український ринок певні медичні препарати – приватний підприємець (спеціалізація – торгівля з яток) Віталій Шабунін, тричі засуджений за квартирні крадіжки Дмитро Шерембей, ніде ніколи не працююча Олександра Устінова та інші безкорисливі любителі грошових знаків, що примудрились отримати ґранти фонду «Відродження» та посольства Сполучених Штатів в Україні на лобіювання проекту Закону «Про Національне антикорупційне бюро України». А сам законопроект взялись розробляти такі видатні юристи сучасності як колишній юрисконсульт Державної прикордонної служби Віктор Чумак, співробітник псевдо-громадської організації «Transparency International Україна» Руслан Рябошапка (до речі, ця, з дозволу сказати, громадська організація не має відношення до  міжнародної організації Transparency International і була створена шляхом перейменування чи то садового товариства, чи то клубу собаківництва з Кропивницького) і заступник глави Адміністрації Президента Олександр Данилюк під керівництвом Героя України, власника агрохолдингу «Миронівський хлібопродукт» і торговельної марки «Наша Ряба» Юрія Косюка.

Не дивно, що з такими батьками НАБУ виявилось п’ятим колесом у возі державного управління – Законом «Про Національне антикорупційне бюро України» воно не віднесене до жодної гілки влади. Власне, у цьому не було б проблеми (прокуратура до 30 вересня 2016 року також не належала до жодної гілки влади), якби повноваження НАБУ, процедура його створення та здійснення контролю за ним були прописані в окремому розділі Конституції України. Абсолютно неконституційним є й порядок призначення директора НАБУ – указом президента України за результатом розгляду кандидатур, обраних на відкритому конкурсі професійними «громадськими активістами». Вичерпний перелік повноважень президента міститься в Конституції України, де, звісно, не передбачено нічого подібного. Не менш абсурдною виглядає й сама ідея створення ще одного правоохоронного органу для розслідування окремої категорій злочинів. Не кажучи вже про такі перлини Закону «Про Національне антикорупційне бюро України», як наділення НАБУ повноваженням подавати позови в інтересах держави чи обрання негласних штатних співробітників на відкритих конкурсах.

Втім, професійних «громадських активістів» неконституційність і явна абсурдність законопроекту засмучувала не сильно. Оскільки ґрантом була передбачена солідна премія в разі прийняття Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України», фінансовані посольством США професійні «громадські активісти» на чолі з Шабуніним у день голосування прийшли під Верховну Раду з відром помідорів, пообіцявши закидати цим овочем тих депутатів, які проявлять зачатки здорового глузду й не проголосують за безграмотну писанину Рябошапки, Чумака та Данилюка.

А далі почалось галасливе видовище з обрання спочатку групи «громадських активістів», які були оголошені совістю української нації й наділені правом вибрати й подати на розгляд президенту двох кандидатів на посаду майбутнього директора НАБУ, а потім – обрання самих цих двох кандидатів. При цьому результат конкурсу був відомий заздалегідь – для призначення директором НАБУ Адміністрація Президента виписала з Грузії відомого своїм інтелектом депутата тамтешнього парламенту Давіда Сакварелідзе. Розрахунок тодішнього заступника глави АП Андрія Таранова, який курував правоохоронні органи, був очевидним – заробітчанин Сакварелідзе, не маючи жодної уяви про українське законодавство, зв’язків з місцевим бомондом та засобів до існування, стане слухняною іграшкою в президентських руках, повністю залежною від монарших подачок у конверті.

І так би сталося, якби не простодушність Петра Олексійовича – не вміючи тримати язик за зубами, президент у грудні 2014 року, у самий розпал конкурсу на посаду директора НАБУ, публічно ляпнув, що прізвище майбутнього керівника цієї установи вже відомо й що громадськість буде цим прізвищем приємно здивована. Миттєво вибухнув скандал, оскільки інші претенденти на посаду директора НАБУ зрозуміли, що їх примітивно використали для створення видимості конкурсного відбору. Тим більше, що Сакварелідзе не відповідав одній з кваліфікаційних вимог, записаних у Законі «Про Національне антикорупційне бюро України» – він не володів українською мовою. Але, урешті-решт, все вирішилось якнайкраще для Порошенка – замість Сакварелідзе члени конкурсної комісії зупинили свій вибір на колишньому начальникові слідчого відділу прокуратури Київської області Артему Ситнику та адвокатові Миколі Сірому. І вже з цих двох Порошенко вибрав Ситника, призначивши його директором НАБУ, всупереч Конституції України, своїм Указом від 16 квітня 2015 року №218/2015.

Порошенка не хвилювала явна неконституційність призначення директора НАБУ, хоча відсутність законного керівника цього правоохоронного органу може потягнути нікчемність усіх його наказів, зокрема – про прийом на роботу детективів НАБУ. Натомість Зеленський вирішив виправити цю ситуацію й бодай заднім числом надати видимість легітимності Ситнику та директору Державного бюро розслідувань, який також був призначений Порошенком з брутальним порушенням конституційних засад. Задля цього Зеленський 29 серпня 2019 року вніс у Верховну Раду України розроблений усе тим же ж Рябошапкою проект Закону про внесення змін до статті 106 Конституції України, які б дозволяли президенту призначати на посади й звільняти з посад директорів Національного антикорупційного бюро України та Державного бюро розслідувань.

3 вересня 2019 року Верховна Рада підтримала президентську ініціативу, але оскільки йшлося про внесення змін у Основний Закон держави, позитивний висновок ще мав дати Конституційний Суд України. 16 грудня 2019 року КСУ дійшов висновку, що надання президенту України повноважень призначати директорів НАБУ та ДБР не відповідає частині перший статті 157 Конституції України.

А раніше, 5 червня 2019 року, рішенням №4-р(ІІ)/2019 КСУ визнав неконституційним ще один інтелектуальний витвір Рябошапки та Чумака – положення пункту 13 частини першої статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України», відповідно до якого НАБУ надавалось право подавати до суду в порядку цивільного чи господарського судочинства позови про визнання недійсними угод цивільно-правового характеру.

Якби Володимир Зеленський своєю невдалою спробою внести зміни до Конституції України не привернув би увагу суспільства до антиконституційного способу призначення директора НАБУ, зараз лише юристи-конституціоналісти та невеликий загін журналістів, що спеціалізуються на правовій тематиці, знали б про те, що Артем Ситник не є легітимним керівником Національного антикорупційного бюро України. Але тепер ця проблема набула широкого розголосу й постає питання про шляхи усунення ситуації, що склалась з огляду на підтверджену Конституційним Судом колізію між статтею 106 Конституції України та частиною 9 статті 7 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України», яка, всупереч Конституції, покладає на президента призначення директора НАБУ.

Формально кажучи, ця норма Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» діятиме, допоки КСУ окремим рішенням не визнає її такою, що суперечить Конституції України. При цьому антиконституційне положення Закону втратить  чинність лише з дня проголошення відповідного рішення КСУ, а не з дня свого ухвалення. Відтак, кожний день перебування Ситника на посаді директора НАБУ лише посилює правовий хаос і десакралізацію державних інститутів у суспільній свідомості.

Окрім того, за понад чотири роки діяльності Національного антикорупційного бюро України (перші детективи склали присягу 16 вересня 2015 року) єдиним помітним наслідком існування цієї установи стало різке збільшення рівня корупції в країні через повну безконтрольність НАБУ, встановлення окремих категорій злочинів, які належать до виключної підслідності Національного антикорупційного бюро України та корупційні нахили його керівництва.

Виходом є негайна ліквідація Національного антикорупційного бюро України з передачею кримінальних проваджень, віднесених до його підслідності, до Державного бюро розслідувань. Це дозволить у найпростіший спосіб не тільки позбутись Ситника, який визнаний офіційним корупціонером, але, передусім, призвести правоохоронну систему України у відповідність з принципом розподілу влади на три незалежних гілки та усунути ті принципові вади, які були закладені в Закон України «Про Національне антикорупційне бюро України» в 2014 році його безграмотними розробниками на кшталт Рябошапки, Чумака та Данилюка. Що ж стосується боротьби з корупцією, то для цього треба не нові правоохоронні органи створювати, а відновити прокурорський нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів усіма суб’єктами владних повноважень, очистити прокуратуру від рябошапок і чумаків та, нарешті, відокремити прокуратуру від політики та іноземних посольств.

Володимир Бойко

У цьому світі не буває трьох речей: секретів, випадковостей і співпадінь.

One thought on “Кінець антикорупційної казки

Напишіть відгук

Наступна публікація

У ДБР позбулись формалізму

Ср Січ 1 , 2020
Виконувачка обов’язків директора Державного бюро розслідувань (за сумісництвом – народний депутат України) Ірина Венедіктова зразу ж після призначення на посаду оголосила рішучу боротьбу з формалізмом та сліпим виконанням законів у роботі ДБР. Пані Ірина була призначена в.о. директора Державного бюро розслідувань Указом президента Володимира Зеленського від 27 грудня 2019 року […]
%d блогерам подобається це: