Є крилаті словосполучення з національним присмаком, що давно увійшли у вжиток та стали загальновідомими. Якщо пограбування, то по-італійські. Убивство має бути суто англійським. Поцілунок неодмінно французьким. Котлети по-київські, а цирульник – севільським. Якою ж має бути зрада? Не коханої, не Батьківщини, а військового союзника?
1 лютого 2022 року, з нагоди Нового року Тигра, до Києва завітав глибоко зневажений британськими виборцями, ганьба і сором Англійської корони, прем’єр-невдаха Сполученого королівства Борис Джонсон. Важко собі уявити, що величний Лондон, який пам’ятає таких мастодонтів світової політики, як Бенджамін Дізраелі, Девід Ллойд Джордж, Вінстон Черчилль, Клемент Еттлі, Ентоні Іден, Гарольд Вільсон, Маргарет Тетчер, – раптом опинився під керівництвом базіки й клоуна.
Борис Джонсон не стільки приїздив підтримати Україну, скільки тікав з Лондона в сподіваннях перевести увагу британської громадськості зі скандалу, який може коштувати йому посади.
Високопосадовець британського уряду Сью Грей нещодавно оприлюднила свою доповідь про святкові вечірки та застілля, що проходили в резиденції прем’єр-міністра на Даунінґ-стріт у розпал пандемії. Сью Грей дійшла висновку, що співробітники апарату прем’єр-міністра та уряду, дійсно, ігнорували ними ж запроваджені антиковідні обмеження. Це щось типу аналогу скандалу із нашим рестораном «Велюр», коли «Слуги Народу» випивали й закусювали в перервах між закликами до народу суворо дотримуватись соціальної дистанції.
До речі, дуже вдалий термін – соціальна дистанція. Не плутати із санітарною дистанцією півтора метри між фізичними особами. Соціальна дистанція – це та непереборна відстань, що відділяє бідні прошарки суспільства, які мусять скрізь носити «намордники» та їсти фаст-фуд на винос, від щасливих володарів «Гелендвагенів» та 600-х «Мерседесів», для яких двері усіх елітних ресторанів завжди відчинені.
Першою про відставку оголосила головна радниця британського прем’єра з політичних питань Муніра Мірза. У своєму листі вона звинуватила Джонсона в негідній поведінці. Ще троє головних помічників Бориса Джонсона заявили про відставку 3 лютого 2022 року – керівник апарату Ден Розенфілд, головний особистий секретар Мартін Рейнольдс та директор з комунікацій Джек Дойл.
Сам Борис Джонсон виявився справжнім побратимом партії «Слуга Народу», заявивши публічно, що не збирається у відставку й хоче залишитися на посаді прем’єр-міністра до 2029 року. Він пообіцяв боротися за переобрання ще на п’ять років у 2024-му попри зниження рейтингу.
Антирейтинг прем’єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсона, за даними соціологічної служби YouGov, сягнув 73% – передає «Суспільне».Тобто, у себе на Батьківщині містер Джонсон має ще гіршу репутацію, ніж його брат по розуму Зеленський в Україні.
Що привело цього онука турецькопідданого та єврейських родичів з Литви до Києва в цей скрутний час? Можливо, колишній бездарний журналіст, якого на початку трудової діяльності вигнали з газети «Times» за професійну непридатність, та колишній бездарний актор вирішили обговорити перспективи розвитку естрадно-циркового мистецтва в обох країнах? Або стратегію, як переобратись на виборах в умовах, коли три чверті співгромадян бачили тебе в труні у білих тапках? Ні, ці двоє народних артистів вирішили обговорити міжнародний військовий союз Британії, Польщі та України.
Історики не дадуть збрехати: будь-яке нагадування про міцний військовий союз Польщі та Британії неможливо сприймати без іронії та посмішок. Цього разу містера Джонсона потягнуло на пафос:
«Ми робимо все можливе, щоб посилити спроможність України чинити військовий опір. Але я думаю, найкраще, що ми можемо зробити – це все ж таки донести до російських громадян можливість того, що відбудеться. Реальність того факту, що українці будуть оборонятися, вони будуть битися за свою країну. Українці будуть опиратися до останньої краплі крові»
Ти диви який розумний! Просто хочеться взяти його за комір і запитати: скажіть, шановний добродію, коли востаннє британські солдати билися на смерть, до останньої краплі англійської крові? Може в 1938 році за Прагу? Чи в 1939 році за Варшаву? Або в 1940 році за Париж?! Невже за Сінгапур у 1942 році, коли британський головнокомандувач генерал-лейтенант Артур Персіваль особисто ніс білий прапор до штабу розгублених японців? Напевно, пан Борис таки мав на увазі героїчну оборону Кабулу в 2021 році…
Бо є ще другий бік медалі – суто англійська зрада. Назвіть мені, будь-ласка, хоч одного союзника Британії (крім США, яких вони просто бояться), кого б Британський Лев не зрадив?
Американська кінокомпанія Netflix вирішила трохи потролити британських побратимів, випустивши в мережу фільм «Мюнхен. На межі війні» про драматичні події осені 1938 року.
Жартівники вже почали глузувати: зрадили тоді, зрадять і тепер…
Широко поширене історичне твердження, що Англія начебто зрадила Чехословаччину в Мюнхені у 1938 році – є певним прикрашенням ситуації. Насправді, Англія ніколи не зраджувала Чехословаччину, тому що ніколи й не брала на себе жодних військових гарантій обороняти Прагу від зазіхань Гітлера. У дійсності, Лондон діяв цілковито як співучасник і посібник на боці Третього Рейху, тільки на словах роздаючи порожні обіцянки поважати територіальну цілісність цієї східноєвропейської країни. Не Гітлер і не Ріббентроп, а британський прем’єр Чемберлен та французький прем’єр Даладьє зробили все від них залежне, щоби зламати волю Чехословаччини до оборони, залякати й примусити до капітуляції. Ось як цю подію докладно описують в історичній літературі.
Ще 20 вересня 1938 року Чехословаччина пручалася з останніх сил. О 19:30 цього дня англійському посланцю Ньютону та французькому посланцю Делакруа було вручено офіційну відповідь чехословацького уряду з проханням переглянути рішення урядів Англії та Франції, які попередньо схвалили умови Мюнхенської угоди. Тоді Лондон і Париж вирішили вести розмову з Прагою іншою мовою.
21 вересня о 2-й годині ночі чехословацький президент Бенеш був піднятий з ліжка черговим приходом Ньютона й Делакруа. То був уже п’ятий їхній візит протягом однієї доби. Нічні гості пред’явили Бенешу ультиматум: «Якщо він не прийме англо-французького плану, то весь світ визнає Чехословаччину єдиним винуватцем неминучої війни». Гірше за те, посланці попередили: «Якщо ж чехи звернуться по допомогу до росіян, – війна може набути характеру хрестового походу проти більшовиків. Тоді урядам Англії та Франції буде дуже важко залишитися осторонь». Тобто, не просто залишать Чехословаччину напризволяще, а ще й долучаться до нападників! У цьому немає нічого дивного, адже Німеччина не діяла наодинці, одночасно територіальні претензії Чехословаччині висунули сусідні Польща та Угорщина:
1. Анексія Судет нацистської Німеччиною (1-10 жовтня 1938р.).
2. Окупація Заольз’я з Тешином Польщею (1-2 жовтня 1938р.).
3. Райони з угорською більшістю передані Угорщині відповідно до Першого Віденського арбітражу (2 листопада 1938р.).
4. Окупація Підкарпатської Русі Угорщиною (16-23 березня 1939р.).
5. Окупація залишків Чехії та оголошення її протекторатом Німеччини (15 березня 1939р.).
6. Словаччина оголошує про свою незалежність, стаючи військовим союзником Німеччини (14 березня 1939р.)
По суті, нічний англо-французький ультиматум Бенешу був актом морального зґвалтування чехословацького уряду західними партнерами. При цьому, між Лондоном і Прагою взагалі не було жодних юридично зобов’язуючих домовленостей про спільну оборону від німецької агресії. Тому немає підстав обвинувачувати англійців у зраді.
З французами було трішки складніше, бо вони, начебто, брали на себе якісь зобов’язання щодо Чехословаччини, які випливали із системного тлумачення Франко-Радянської та Радянсько-Чехословацької угод 1935 року. Водночас, вони були оформлені дуже нечітко й не конкретно, у дусі горезвісного «Будапештського меморандуму від 5 грудня 1994 року». Щось типу провести консультації, звернутись до Ліги Націй тощо. Згідно з цими угодами, СРСР мав право надати допомогу Чехословаччині виключно в разі надання Францією аналогічної допомоги, а не одноосібно. Тобто, всі ці домовленості були недієздатними від самого початку.
Помиляються й ті, хто вважає, начебто, Мюнхенською угодою були надані Чехословаччині на майбутнє гарантії безпеки в зменшених кордонах. Це неправда. Чотирьохстороння угода Великобританії, Франції, Німеччини та Італії від 29 вересня 1938 року (підписана після опівночі 30 вересня) передбачала лише одне – повну й безумовну капітуляцію Чехословаччини та задоволення всіх територіальних претензій Німеччини, Польщі та Угорщини, а також дорожню карту її виконання.
Тільки в Додатку №1 до Угоди «гаранти» згадали про інтереси Чехословаччини:
«Додаток І.
Уряд Його Величності у Сполученому Королівстві та французький уряд уклали цю угоду, пам’ятаючи, що вони підтримують пропозицію, що міститься в § 6 франко-британських пропозицій від 19 вересня 1938 р. про міжнародні гарантії нових кордонів Чехословацької держави проти будь-якої неспровокованої агресії.
Щойно буде врегульовано питання про польську та угорську меншини в Чехословаччині, Німеччина та Італія зі свого боку нададуть Чехословаччині гарантію».
Отже, навіть після Мюнхена чехам ніхто нічого не обіцяв. Тому даремно й безпідставно робити закиди на адресу Парижа та Лондона, чому вони ніяк не відреагували на повну окупацію залишків Чехословаччини 15 березня 1939 року. Чого б вони мали? Все ж ясно записано в Додатку №1 до Угоди – пам’ятати про франко-британську пропозицію від 19 вересня 1938 року. Вони й пам’ятали! І про Чехословаччину пам’ятали. Вічна їй пам’ять…
Справжніми тріумфаторами виступали поляки: рухаючись наввипередки з німцями, польські війська чи не найпершими увірвалися 1 жовтня 1938 року на територію Заолжя – Тешинської Сілезії.
Польська преса тріумфувала: «Заолжя — наше!»
Повну й безумовну поразку в ті дні зазнала радянська дипломатія. Польські політичні оглядачі все ретельно підрахували і прийшли до висновку, що в Мюнхені радянському Івану нарешті показали його місце. Польські газети демонстрували мистецтво злободенної політичної карикатури:
Іншим переможцем з Мюнхена вийшла Угорщина. Діючи без поспіху, диктатор Угорщини віце-адмірал Міклош Хорті спочатку в листопаді 1938 року відібрав південні райони Словаччини, а 16 березня 1939 року, на наступний день після окупації німцями Праги та ліквідації залишків чехословацької держави, наказав окупувати Підкарпатську Русь.
До речі, нашому МЗС на замітку: Підкарпатська Русь – це та сама територія, що об’єднує довоєнну Чехословаччину із сучасною Україною.
За іронією долі після 1945 року цю окуповану угорцями територію не повернули Чехословаччині, а включили до складу УРСР. Між тим, з тих пір угорці мало змінились, з огляду на їх поведінку на міжнародній арені. Напевно, у Будапешті все ще мріють повернутись у березень 1939 року…
Хто в цій ситуації поступив по-зрадницькі, так це простий чеський народ, рядові солдати й офіцери. Чехи підступно зрадили англійців та французів з їх сподіваннями на те, що вони будуть битися з німцями до останньої краплі чеської крові, до останнього живого чеха. Відтак, Гітлер ув’язне в цьому кривавому болоті, що надасть Парижу та Лондону безцінний передвоєнний виграш часу та покращить позиції на переговорах з Берліном. Водночас, чехи міркували цинічно, як останні егоїсти: чотири століття Прага була під Габсбургами і тільки маленьких двадцять років незалежною. Хіба повернення старих господарів є достатнім приводом розлучитися із життям? Ніколи не жили вільно, не варто й починати. І не прийшли на війну…
Поодинокі герої, звісно, були: кулеметна рота капітана Павліка, діючи грубо всупереч наказу свого командування, не роззброїлася, а дала ввечері 14 березня 1939 року бій у містечку Містек в Чеській Моравії, обороняючи власні казарми. Це був єдиний випадок збройного опору. Сам бій тривав щонайбільше 30-40 хвилин, всі атаки німців були відбиті. Водночас, о сьомій ранку наступного дня капітану Павліку та його бійцям довелося скласти зброю, тому що до нього не тільки ніхто не прийшов на допомогу, а навпаки – вище чеське командування нагримало по телефону, погрожуючи військовим трибуналом, якщо капітан Павлік негайно не припинить це «самоуправство».
Коли німецькі танки о восьмій ранку 15 березня 1939 року, нарешті, увійшли в Прагу, вони зустріли абсолютно байдуже місто, без квіт, але й без жодного опору. Все своє обурення чехи, як справжні європейці, виплескували в пивних та кав’ярнях. І тільки мокрий сніг був єдиною реальною перешкодою на переможному шляху Вермахту…
Справжня зрада розгорнулась трохи пізніше зовсім з неочікуваного боку. Через три тижні після «успішного» поділу Чехословаччини, 24 жовтня 1938 року, міністр закордонних справ Третього Рейху Йоахим фон Ріббентроп під час обіду на честь посла Польщі в Німеччині Юзефа Липського заявив, що прийшла пора остаточно з’ясувати відносини між Польщею та Німеччиною. Насамперед, йдеться про Данциґ, який необхідно «повернути» Третьому Рейху.
Цього варто було очікувати, оскільки Адольф Гітлер не приховував своєї мети – повернутись, як мінімум, до кордонів 1914 року, які були несправедливо, на думку Німеччини, змінені Версальським мирним договором 1919 року.
Полякам варто було зрозуміти, що Данциґ – це німецьке місто і Рейху потрібен суходільний коридор між центральною частиною країни та Східною Пруссією, між якими несподівано «виник» так званий Польський коридор.
Німці розглядали різні варіанти. За словами Ріббентропа, Німеччина планувала побудувати шосе й прокласти двоколійну залізницю через «польський коридор» з правом екстериторіальності, щоби з’єднати Німеччину з Данциґом і Східною Пруссією. Від Польщі також вимагалось приєднання до Антикомінтернівського пакту, спрямованого проти СРСР. В обмін на це Німеччина була готова продовжити польсько-німецький договір на 10—20 років і гарантувати непорушність польських кордонів. Але Польща не квапилась приставати на німецькі пропозиції, намагаючись «пропетляти».
Наступного разу, на знак високого рівня німецько-польських відносин, 5 січня 1939 року в ставці Фюрера Оберзальцберг (Берхтесгаден, Баварія) було прийнято з усіма почестями міністра закордонних справ Польщі Юзефа Бека. Гітлер особисто намагався схилити Бека до певних компромісів, зокрема, пропонував формулу, згідно з якою Данциґ ставав політично німецьким, але економічно лишався з Польщею. Багато було натяків на можливість покращити територіальне становище Польщі в майбутньому за рахунок України тощо. Втім, схиляючись перед Фюрером у розмові по формі, Юзеф Бек лишався непохитним по суті. Тоді 21 березня 1939 року Гітлер направив уряду Польщі письмовий меморандум з «компромісними» пропозиціями.
Хтозна, скільки б ці умовляння тривали, якби в гру не включились британці та не почали активно зваблювати Польщу. 26 березня 1939 року уряд Польщі офіційно відкинув меморандум Гітлера. 31 березня 1939 року під час виступу в парламенті прем’єр-міністр Великобританії Невілл Чемберлен заявив, що у випадку, коли незалежність Польщі опиниться під загрозою, уряд Англії має намір усіма засобами, що знаходяться в його розпорядженні, гарантувати цю незалежність. Він також підтвердив, що уряд Франції тримається такої ж позиції. Тим самим Чемберлен в односторонньому порядку надав Польщі військові гарантії, про які Варшава офіційно навіть не просила.
6 квітня Юзеф Бек підписав у Лондоні угоду про взаємні гарантії між Великобританією та Польщею. Одночасно в квітні 1939 року в Москві розпочалася імітація Англо-Франко-Радянських переговорів щодо утворення майбутньої антигітлерівської коаліції. Звісно, що Чемберлен, який за півроку до того застерігав Прагу від військової співпраці з Москвою, не збирався укладати зі Сталіним жодних угод. Ці безплідні посиденьки дипломатів у Москві мали запевнити поляків, що весь світ з Польщею, всі тільки про поляків і дбають, і тому Варшава повинна бути сміливою і непохитною у відносинах з Берліном.
Гітлер лютував: це стало приводом для розриву німецько-польської Декларації про ненапад від 26 січня 1934 року та англо-німецького Договору про обмеження озброєнь на морі від 18 червня 1935 року. Також він чудово розмів, що це черговий англійський блеф. Він добре пам’ятав крилаті слова Невілла Чемберлена, сказані за дві доби до підписання Мюнхенської угоди:
«Наскільки жахливою, фантастичною і неправдоподібною видається сама думка про те, що ми повинні тут, у себе, рити траншеї і приміряти протигази лише тому, що в одній далекій країні посварилися між собою люди, про які нам нічого не відомо. Ще більш неможливим видається те, що вже принципово залагоджена сварка може стати предметом війни»
Цитата навмисно не містила назви країни, оскільки становить собою доповнення до універсальної імперської формули: у Англії немає одвічних союзників і ворогів, є тільки одвічні інтереси.
Повідомлення про укладання Радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 року спричинило ефект вибуху бомби. Це означало одне – війні бути, і тоді англійцям і французам доведеться не теоретично, а практично довести, які вони військові союзники.
Не маючи, у дійсності, найменшого бажання воювати проти німців, Лондон продовжував свій великий блеф: 25 серпня 1939 року, тобто через дві доби після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, свій Договір про взаємну допомогу уклали Польща та Велика Британія. Лондон нещиро підбадьорював Варшаву, мовляв, не все ще втрачено. Потрібно тільки битись до останнього поляка, поки Британський Лев у зручний для себе час розгорне свою потужну військову машину і прийде на допомогу. Обов’язково. Років через п’ять…
Не будемо повторювати перебіг початку Другої Світової війни – він є загальновідомим. Звернімо тільки увагу на те, що оголосивши 3 вересня 1939 року війну Рейху, маючи чисельну перевагу (бо всі боєздатні частини Вермахту були перекинуті на Східний фронт), Англо-Французька коаліція розпочала свою рішучу бездіяльність на Західному фронті. Після відчайдушних нагадувань з Варшави, англійські та французькі війська навіть просунулись вглиб німецької території на кілька десятків кілометрів, не зустрічаючи жодного спротиву.
Гітлер на цей рахунок анітрохи не хвилювався, бо він чудово знав: жодного стратегічного плану ані Лондон, ані Париж на випадок справжньої війни не мали. Вони отримали ініціативу, але не знали, що з нею робити. Увесь план оборони Польщі був розрахований на те, що треба протриматись кілька тижнів до початку наступу на Заході. Водночас, жодного плану, а головне – жодного бажання наступати ані Лондон, ані Париж не мали. У Варшаві тоді не знали, що західні союзники заздалегідь прийняли для себе рішення, що будуть переважно діяти шляхом нищівних економічних санкцій, зокрема, встановленням морської блокади. Коли дипломатичні демарші та погрози не вплинули на Берлін, розпочалася «Дивна» або «Сидяча» війна на Заході.
У підсумку, 12 вересня 1939 року західні союзники просто прийняли рішення припинити всі наступальні операції і почали приголомшено спостерігати за військовою агонією Польщі. Офіційно ж Лондон і Париж підтримували в поляків упевненість, що генеральний наступ ось-ось розпочнеться. З дня на день. Коли 14 вересня Вермахт повністю оточив і відрізав Варшаву, а 17 вересня зі сходу в Польщу увійшла Червона Армія – відбулась катастрофа польської державності. Президент разом з урядом «самоусунулись» і накивали п’ятами в Румунію. Головнокомандувач польською армією маршал Едвард Ридзь-Смігли віддав 17 вересня 1939 року наказ – в бій з радянськими військами не вступати, і відходити в бік Румунії. І також зник в невідомому напрямку. Відтак, розмови про наступ Англії та Франції на Західному фронті були зняті з порядку денного, як недоречні.
Що прикметно: не оголошувати війну Радянському Союзу та не вступати з ним у бій – це теж рішення, прийняті 17 вересня 1939 року за підказкою з Лондона. Мовляв, Польща пала, яка тепер різниця? А для Заходу це може перекреслити на майбутнє шлях для дипломатичних маневрів з Москвою…
Внаслідок цього рішення, всі члени польського уряду та військового керівництва були негайно арештовані та інтерновані по факту перетину Румунського кордону. Молотов мав усі підстави стверджувати, що Польща «самоусунулась»… Понад 454 700 солдатів та офіцерів збройних сил Польщі, поліцейських, жандармів та інших комбатантів, затриманих в радянській зоні окупації, також не мали жодного права розраховувати на статус військовополонених. Бо які полонені, як не оголошено війну?! Виключно затримані та заарештовані в кримінально-процесуальному порядку.
Після того, як Гітлер виконав свій план мінімум з відновлення кордонів 1914 року, в Парижі та Лондоні марно сподівались, що на цей раз Гітлер вгомониться, або, нарешті, піде на Схід. Хто ж знав, що Найвеличніший Фюрер німецької нації відчув солодкий присмак перемоги і гниль західних демократій, та вирішив завдати їм урок.
Якщо не наступаєш ти – наступають на тебе. 10 травня 1940 року розпочався класичний «бліцкриг» Вермахту проти морально недієздатних армій Англії та Франції. Поки приголомшені французи повторювали шлях розгромлених поляків, Лондон вже на восьмий день німецького наступу перейнявся зовсім іншим військовим питанням: як вчергове накивати п’ятами з фронту, вивести увесь англійський експедиційний корпус додому. 26 травня 1940 року, усього на 16 день активної кампанії, британські війська отримали наказ про евакуацію з Дюнкерка – портового міста на узбережжі Ла-Маншу, де в оточені опинились сотні тисяч союзних військ. Спостерігаючи осторонь цю ганебну суто англійську малодушність, Гітлер милостиво наказав не переслідувати ворога і дозволив утекти їм додому. Надав щось типу «зеленого коридору». Хоча міг би, напевно, просто скинути в море…
Звісно, якби британський експедиційний корпус особисто в бій повів Борис Джонсон, то Париж було б збережено, а Третій Рейх розгромлено протягом місяця. Нажаль, у британської армії не знайшлося таких блискучих полководців, як цей колишній журналіст газет «Times» та «Daily Telegraph». В Червоній Армії був один такий горезвісний приклад – Лев Захарович Мехліс, колишній головний редактор газети «Правда», не будучи військовим, узяв ініціативу на себе, та намагався командувати Кримським фронтом. Закінчилось все закономірно – Керченською катастрофою 1942 року…
Після того, як Гітлер проводив англійських гостей додому, він 14 червня 1940 року без жодного пострілу урочисто увійшов в Париж. Чому так? Тому, що воювати до останньої краплі крові мають менш значущі народи. Французькі солдати не писали: «Помираю, але не здаюся!» Культурні французи оголосили Париж відкритим містом, бо це культурна спадщина та надбання цілих поколінь. Нащо його псувати обстрілами і бомбардуваннями?
Не очікуючи німецьких пропозицій, вже на 15 день війни, 25 травня 1940 року, головнокомандувач французьких збройних сил генерал Вейган взяв ініціативу в свої руки і вимагав на засіданні уряду, що треба просити німців про прийняття капітуляції.
Звісно, якщо французи самі просять, то як їм відмовити? 22 червня 1940 року Франція урочисто капітулювала. Підписання організували в Комп’єнському лісі, у тому самому залізничному вагоні, де у 1918 році Кайзерівська Німеччина підписала капітуляцію в Першій Світовій війні…
Але на цьому історія героїчного англо-французького військового братерства в 1940 році не закінчилась. Після капітуляції новосформований уряд пораженців на чолі з маршалом Петеном і командувачем флоту адміралом Дарланом заявив, що жоден з кораблів не дістанеться Німеччині. Водночас, британський уряд побоювався, що в разі потрапляння французьких кораблів до складу німецького флоту це серйозно зміниться баланс сил. І тому в Лондоні вирішили провести зухвалу, нечувану військову операцію: захопити, а разі невдачі – знищити авіацією та артилерією увесь деморалізований французький флот.
Секретна операція «Катапульта» розпочалася вранці 3 липня 1940 року одночасно в різних куточках світу. Простіше за все було в англійських портах Портсмут і Плімут: британська морська піхота легко захопила французькі кораблі, застреливши при цьому тільки одного офіцера, одного мічмана і двох матросів. В єгипетському порту Александрія шляхом переговорів англійського адмірала Ендрю Каннінгема і французького командувача Рене Годфруа вдалося мирно роззброїти французькі кораблі без їх захоплення та знищення.
Найгіршою за виконанням видалась кривава операція в алжирському порту Мерс-ель-Кебір, де британці впритул розстріляли своїх французьких побратимів. У підсумку 1297 французів загинуло, 350 було поранено, 1 лінкор пішов під воду, 2 виведені з ладу. Втрати британців були непорівнянні: загинуло 2 пілоти, 6 літаків було збито. Оскільки пошкодження лінкору «Дюнкерк» могли бути усунені протягом короткого часу, 6 липня 1940 року була проведена повторна атака, яка вивела лінкор з ладу. На 3 липня 1940 року також планувався удар по французьких кораблях, які перебували в порту Пуент-а-Пітр (Гваделупа). На щастя, атаку було скасовано в останню мить втручанням президента США Франкліна Рузвельта.
Насправді, жодної військової необхідності в цій операції не було, як не було й жодних вагомих здобутків. Історія засвідчила, що коли, дійсно, виникла загроза захоплення кораблів німцями – французькі моряки виконали свій обов’язок і самі підірвали одночасно 77 військових кораблів в порту Тулон 27 листопада 1942 року. Все, чого домігся Черчіль своїм безумством, встромивши ніж у спину вчорашнього союзника – повністю зіпсовані на роки англо-французькі відносини як на офіційному рівні, так і на рівні народів. Генерал де Голль у своїх мемуарах згадував, що кривава бійня в Мерс-ель-Кебірі сильно вдарила по його планах продовжити боротьбу з Гітлером: кількість добровольців різко скоротилася.
Якщо ви думаєте, що все знаєте про наших англійських друзів, то запевняю – ви глибоко помиляєтесь!
Вище згадувалося, як на початку польської кампанії 1939 року британський уряд сподівався переважно обійтись вжиттям удушливих економічних санкцій проти Третього Рейху, обмеживши таким чином безпосередню участь британських солдат у війні. Санкції до ворога – це добре! Головне – вміти їх правильно застосовувати. Світлі голови в Лондоні вирішили всім показати майстер-клас економічної зброї, поспіхом прийнявши «Trading with the Enemy Act 1939», або Закон «Про торгівлю з ворогом» від 5 вересня 1939 року. Цим Законом встановлювалась кримінальна відповідальність до 7 років позбавлення волі за будь-які торгівельні відносини з ворожими країнами. Але, щонайважливіше, керуючись цим Законом, уряд Великобританії конфіскував власність та банківські вклади всіх без виключення громадян Німеччини, Італії та Японії.
Хто під ці санкції більше за всіх потрапив? Правильно, біженці з Німеччини та Італії, переважно євреї з паспортами Третього Рейху! І дійсно, що взяти з цих німців-голодранців? Хіба може порядний фольксдойч тримати свої заощадження в англійській ощадкасі? Та й скільки в нього отих заощаджень? Натомість, чимало багатих німецьких євреїв обачливо, як їм здавалося, перевели напередодні війни свої мільйони в англійські банки на зберігання. Вінстон Черчилль передав їм всім палкий привіт! Гроші ваші – стали наші…
Тому, коли сьогодні Лондон лякає конфіскацією активів російських багатіїв, можете не сумніватись: з усією англійською бюрократичною рішучістю в першу чергу вдарять рублем, чи краще сказати фунтом, різного роду пересічних вигнанців типу Чичваркіна або Дурова. Можуть і Каспарова не помилувати. Речниця МЗС Росії Марія Захарова у властивій їй манері вже заявила:
«Головне, ні кроку назад, місіс Трасс! Ми на вас дуже сподіваємось. Ніякі миттєві британські фінансові інтереси не можуть бути важливішими за демократію і свободу!»
Все вищевикладене є лише малою крихтою тієї інформації, що допоможе нам сповна оцінити усі переваги участі в Англо-польському військовому союзі. Мимоволі починаєш по-іншому розуміти старе мудре українське прислів’я: з такими друзями й ворогів не потрібно!
