День Проституції

Свято наближається! 28 червня уся країна святкуватиме День Проституції. Це буде непересічна подія – не якась там чергова річниця, а цілих 25 років – Ювілей Проституції! Саме так цей червоний день календаря іменують більшість пересічних громадян, не обтяжених знаннями у сфері теорії держави і права. Правосвідомість робітників і селян не дарма ставить в один ряд конституцію, реституцію і проституцію. Щось у цьому є.

Що ж ми в дійсності святкуємо 28 червня?

Конституція – це Основний закон країни, закон найвищої сили. З теорії конституційного права відомо, що конституції бувають писаними і не писаними. У свою чергу писані конституції за формою поділяються на кодифіковані (ухвалюються як єдиний законодавчий акт) та некодифіковані (сукупність кількох конституційних або «органічних» законів).

Історично так склалося з часів пізнього Середньовіччя, що конституція ставала результатом буржуазно-демократичних перетворень у феодальному суспільстві, наслідком боротьби «третього стану» – буржуазії – за свої права проти абсолютної влади короля. Вимога конституції – це вимога обмеження влади короля, вимога підпорядкування та підзвітності уряду представницькому парламенту, де засідають депутати панівних верств.

У Великій Британії немає папірця під назвою «Конституція», але низка писаних законодавчих актів у поєднанні з багатовіковими неписаними звичаями та традиціями роблять Сполучене Королівство конституційною монархією – тобто таким державним ладом, де влада короля (або королеви) є обмеженою. Монарх не може вчинити будь-що, діяти, як самодур.

У Російській Імперії, до складу якої входила Україна, ці перетворення затягнулися настільки, що навіть Маніфест 17 жовтня 1905 року, підписаний російським імператором Миколою II, який передбачав скликання першого вибірного парламенту – Державної Думи – так і не призвів ані до прийняття Конституції, ані до обмеження абсолютної влади царя. Цей негативний історичний досвід досі тяжіє над усіма колишніми радянськими республіками.

Сучасна Україна мала дуже короткий, за історичними мірками, «романтичний» період становлення держави, коли був шанс не потрапити у пастку олігархічного неофеодалізму. 1 липня 1992 року Постановою Верховної Ради України № 2525-XII «Про проект нової Конституції України» було дано початок багаторічному болісному конституційному процесу. Постановою було винесено проект Основного закону, що додавався, на всенародне обговорення, встановивши строк обговорення до 1 листопада 1992 року.

Дуже раджу усім юристам та просто зацікавленим особам уважно ознайомитись зі змістом проекту Конституції від 1 липня 1992 року та порівняти його з тим, що було нарешті схвалено 28 червня 1996 року. Ви будете приємно вражені якісною різницею!

На відміну від Конституції 1996 року, у проекті була дана чітка відповідь, до якої гілки влади належать президент та прокуратура. Згідно з проектом, президент – це глава держави та виконавчої влади (ст.175 проекту), а не суміш недоторканного монарха зі стороннім спостерігачем, який ні за що не відповідає, але усім керує. Прокуратура була віднесена до судової влади та мала нормальні наглядові повноваження (розділ Б глави 21 проекту).

Згідно з проектом, президент мав не абсолютну владу, а був обмежений парламентським контролем. Відповідно до ст.178 проекту президент, за погодженням з Радою Депутатів, призначає і звільняє Міністра фінансів України, Міністра закордонних справ України, Міністра юстиції України, Міністра внутрішніх справ України, Міністра оборони України, Голову Служби безпеки України, Глав дипломатичних представництв України в інших державах та Глав представництв України при міжнародних організаціях.

Взірцевим, по відношенню до чинних положень Конституції, можна вважати розділ «Охорона Конституції» та багато інших новел.

Проект містив деякі абсолютно революційні норми, недосяжні навіть зараз, такі як закріплення принципу «Громадяни здійснюють свої права за принципом «дозволене все, що не заборонене законом» (ст.5 проекту), а також закріплення так званого права на повстання: «Громадяни України мають право чинити опір будь-кому, хто намагатиметься протиправно ліквідувати демократичний конституційний лад України, встановлений цією Конституцією, якщо інші засоби не можуть бути використані» (ст.9 проекту).

Проект навіть передбачав право народу на законодавчу ініціативу (ст.157 проекту).

Якби його відразу швидко затвердили, до обрання 10 липня 1994 року Леоніда Кучми Другим президентом України, то ми б дійсно мали всі підстави пишатись найкращим прикладом Основного закону серед усіх інших країн Європи. Проект 1992 року, звісно, не став би панацеєю від всіх проблем, але, принаймні, ми би не зустрічали 30 років Незалежності у стані, чи не найгіршому з усіх радянських республік.

Звісно, проект 1992 року мав і вади: згідно зі ст.67 проекту надра, води, узбережжя, повітряний простір, ліси, тваринний світ, природні ресурси континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України знаходяться лише у публічній власності, яка, у відповідності до ст.66 Проекту, могла бути лише державною або комунальною (муніципальною). Це, вочевидь, суперечить установчому акту – Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, згідно з якою земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси – є власністю її народу, а не держави чи тим більше «муніципальних» утворень. Але ці дрібні неузгодженості можна було поправити за кілька хвилин редагування.

Втім, з приходом до влади Кучми та бандитсько-олігархічних кіл Дніпропетровського і Донецького кланів, шанси на ухвалення збалансованої парламентсько-президентської моделі Конституції танули, як морозиво в липні. Ані перший проект Конституції 1992 року, ані чотирнадцять інших проектів Основного закону так і не були реалізовані внаслідок безперервної боротьби між Президентом та Верховною Радою за межі владних повноважень на фоні соціально-економічної прірви середині 90-х років.

Чвертьвіковий ювілей є гарною нагодою назвати деякі речі своїми іменами. Дніпропетровська мафія, яка висунула Леоніда Кучму на престол у 1994 році, не бажала ні з ким ділитись або домовлятись. Таке враження, що це характерна риса усіх Найвеличніших Лідерів Дніпропетровської області. П’янь, самодур і мурло – оце найпристойніші слова, які спадають у голову, якщо узагальнити спогади тих, хто безпосередньо стикався з діяльністю Другого президента та її наслідками. Кучма не бажав бути ані демократичним главою держави, ані першим секретарем ЦК Компартії України. Його мета – бути одноосібним правителем-самодуром, абсолютним монархом, сонцевеликим королем Людовіком XIV, і щоби не нести ні за що жодної відповідальності.

Та система, яку почав впроваджувати в Україні Леонід Кучма, дійсно, є французькою, але не має нічого спільного з державним устроєм сучасної Франції.

Кучма нас тягнув у французьке середньовіччя. У Франції між 1337 та 1789 роками діяли Генеральні штати — вища дорадча представницька рада держави. Генеральні штати вперше скликав король Філіпп IV Красивий у 1302 році. У перших Генеральних штатах були представлені духівництво, дворянство та буржуазія великих міст. Останні Генеральні штати скликав у 1789 році король Людовик XVI для розв’язання фінансової кризи, пов’язаної з великим державним боргом.

Генеральні штати не були парламентом, якій міг обмежити владу короля. Це була декоративна фікція, партгоспактив з представників панівних станів, призначений для створення видимості того, що король нібито радиться з народом, перед усім, з питань оподатковування. Усе це закономірно завершилось тим, що останні «декоративні» Генеральні штати, скликані 5 травня 1789 року, розкололися, депутати третього стану (буржуазії) оголосили себе 9 липня Установчими національними зборами з прийняття конституції. Через п’ять днів вибухнула Велика французька революція: була повалена Бастилія, згодом пішли рубати голови всім підряд, спочатку королю й королеві, потім полетіли голови самих «Друзів Народу» на чолі з Робесп’єром, весь цей революційний гармидер закінчився тільки через десять років – 18 Брюмера (9 листопада) 1799 року державним переворотом, розгоном парламенту та встановленням одноосібної влади Наполеона Бонапарта.

Проект конституції, який проштовхував Кучма, і переважно домігся свого – це de facto модель Генеральних штатів Франції часів середньовіччя, становий партгоспактив, мета якого – святкові урочисті засідання та освячення заздалегідь підготовлених у «королівському» палаці рішень, тобто виконання функції «кнопкодавства».

Навіщо ж тоді Кучмі була ота конституція? Чим йому завинила чинна і цілком адекватна Конституція УРСР 1978 року зі змінами та доповненнями? Відповідь дуже проста: Конституція 1978 року заважала Кучмі встановити одноосібну абсолютну, нічим необмежену неспадкову монархію. Він боровся з парламентом за прийняття вигідної йому конституції виключно з однією метою – цей папірець був для нього «ярликом на княжіння», гарантіями монарших повноважень і привілеїв. І все. Більше нічого. Так званий народ з його правами і законними інтересами йому був нах@й нецікавий.

Боротьба між Кучмою та Верховною Радою в особі Олександра Мороза – це боротьба за владу над народом, а не для народу, і цього ніколи не варто забувати.

Протистояння між ними загострилося за рік до прийняття нової конституції. 18 травня 1995 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», однак проект Закону України «Про застосування Закону України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» та зміни Конституції (Основного Закону) України у зв’язку з його прийняттям» не набрав необхідної двох третин голосів.

Тоді Кучма вдався до першого акту неприхованого шантажу – видав 31 травня 1995 року Указ №413/95 «Про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові України та Верховній Раді України», абсолютно хамський по формі і незаконний за змістом. Згідно з Указом 28 червня 1995 року, рівно за рік до прийняття Конституції, мали провести «опитування громадської думки» (щось таке ніби проводилось 25 жовтня 2020 року), де бюлетень  містив наступне питання: «Довіряєте Ви Президентові України чи Верховній Раді України?» При цьому обрати можна було тільки когось одного – або довіряю президенту, або довіряю Верховній Раді.

Указ був явною нахабною маніпуляцією, оскільки виборці були штучно поставлені перед вибором довіри між органами різної влади – між главою виконавчої влади та парламентом – органом законодавчої влади. Це все рівно, що запитати, кого ти більше любиш: тата чи маму?

Втім, піти на відкритий переворот Кучма тоді не наважився. Обмінявшись взаємними погрозами, президент Леонід Кучма та голова Верховної Ради Олександр Мороз уклали 8 червня 1995 року Конституційний Договір – одну з вершин правового дикунства української політики, до якої навіть Одному з Найвеличніших Лідерів Світу (с) ще рости й рости.

Тільки вдумайтесь: «Верховна Рада України, як єдиний законодавчий орган – з одного боку, та Президент України, як глава держави і глава виконавчої влади – з другого боку, тобто Сторони, що є суб’єктами конституційного права, які одержали свої повноваження безпосередньо від народу…» уклали Договір про поділ влади над народом! Тобто шляхом вчинення, по суті, цивільно-правової угоди, Кучма і Мороз поділили «спільне сумісне майно» – державу, народ, владу. Пакт Кучми-Мороза ані трохи не кращий пакту Молотова-Ріббентропа, тільки «Польщею» тут була Україна…

Почавши в ст.1 Договору за здравіє тим, що «В Україні діє принцип верховенства Права», завершили, цілком передбачувано, за упокій: «До прийняття нової Конституції України положення чинної Конституції України діють лише в частині, що узгоджується з цим Конституційним Договором».

Тобто, дія чинної та легітимної Конституції 1978 року була по суті скасована й поставлена в підпорядкування якомусь «Договору» по поняттях. Цим самим учасники цього «Договору» зухвало й відкрито вчинили конституційний заколот.

Ставши на цю слизьку стежину поділу влади з Кучмою, Мороз вже не міг зійти з цієї антиконституційної колії. Капітуляція Верховної Ради зі здачею всієї повноти влади президенту затрималась на цілий рік.

Далі було як у відомому анекдоті – Кучма повільно спустився з гори… У ніч на 28 червня 1996 року другий президент України, навіть не знявши повністю штанів, нарешті «оприбуткував» цілу отару овець ІІ скликання з мандатами народних депутатів. Барани на чолі з мавпою вирішили поборотися за владу з тигром радянської партійної номенклатури. Підсумок був цілком закономірним: повторно шантажуючи парламент, тепер вже Указом №467/1996 від 26 червня 1996 року «Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України», який мав би відбутися 25 вересня 1996 року, президент Кучма за дві доби, по команді «бігом», домігся прийняття Конституції переважно у тій редакції, на якій наполягав. Ці події увійшли в історію як «конституційна ніч».

До речі, цього разу захоплення державної влади відбулось вже з підготовкою до насильства – одночасно з Указом №467/1996 від 26 червня 1996 року Кучмою був підписаний таємний Указ №466/1996 від 26 червня 1996 року, що належав до актів Президента України з питань діяльності Національної гвардії України та не підлягав оприлюдненню. Не важко здогадатись, навіщо Кучма віддав письмовий наказ Національній гвардії…

Здобутки парламенту «в обороні» переважно зводилися до законодавчого шкідництва – не маючи змоги відстояти «сильний» парламент, депутатам вдалося своїми поправками попсувати чимало конституційних норм, зробивши їх незбалансованими, неузгодженими з іншими розділами Основного закону або просто малозрозумілими. Усього депутатами до проекту Конституції було внесено майже 6000 (шість тисяч!) поправок, з яких тільки впродовж «нічної зміни» з 27 на 28 червня було розглянуто не менше двох тисяч. Це було втіленням класичного українського принципу «що не з’їм – то понадкушую». Подібне шкідництво аж ніяк не підірвало одноосібний спосіб правління Леоніда Кучми, але створило чимало колізій та законодавчих тупиків на майбутнє. Якщо коротко порівняти, то Конституція 1996 року – це жертва редакційного аборту по відношенню до початкової точки конституційного процесу – проекту 1992 року.

Втім, чим далі від нас відходять ці події, тим менше лишається в спогадах негативу, і навпаки, свідки та учасники «конституційної ночі» намагаються пригадати щось приємне. Один із батьків Конституції – народний депутат та відомий юрист Віктор Мусіяка – запам’ятав день 28 червня двома речами. По-перше, він святкував свій день народження – 50 років. Письменник Володимир Яворівський з нагоди ювілею присвятив йому оригінальне привітання: «П’ять десятків Мусіяці, комуністів б’єм по…». І по-друге, Віктор Лаврентійович угледів позитив у тому гармидері, в якому приймався текст Основного закону: «Хочу нагадати, що процес ухвалення нашої Конституції стартував раніше 28 червня. Про це чомусь забули. Текст її проекту почали розглядати ще 21 червня, а через тиждень успішно завершили. Це сталось вперше і, на жаль, допоки востаннє в парламентській практиці: кожна стаття розглядалась окремо, автор поправки отримував право на її обґрунтування перед голосуванням».

Відтак, День Конституції, ознаменувався, з одного боку, народженням Основного закону, а з іншого, одночасно, став останнім днем парламентаризму, коли від народних депутатів дійсно щось залежало. Ретроспективно оцінюючи історичні події, маємо підстави констатувати: 28 червня 1996 року о 9 годині 18 хвилин помер український парламентаризм і народилось малоросійське кнопкодавство.

Віртуально застьобуючи ширінку біля трибуни, Леонід Данилович розчулився: «Я хочу перед вами вибачитися якоюсь мірою за те, що я, може, не зовсім коректно стимулював цей процес /Пожвавлення, сміх у залі/. Проте, шановні друзі, ви достойно показали і доказали не тільки собі, а й народу нашому і всьому світу, що організм  ваш здоровий /Оплески/ і що ви маєте право на те, щоб і в подальшій своїй праці носити це ім’я, про яке я щойно сказав. Я думаю, що з сьогоднішнього дня в жодної людини в Україні не виникне ніяких сумнівів щодо дієздатності українського парламенту /Оплески/».

І після цього, пустивши сльозу, пообіцяв нагородити учасників конституційної ночі найвищими державними нагородами! Спочатку жорстко ви@бав, а потім подякував за ніч кохання і пообіцяв орден. Дійсно, по-царськи!

Вищенаведені емоції дуже важливі для усвідомлення змісту свята – Дня Проституції, де перша найдавніша професія згадана невипадково. Зараз багато хто, починаючи з Одного з Найвеличніших Лідерів Світу (с), почне згадувати про Конституцію України – як загальновизнаний найкращий взірець серед інших конституцій. Чи є така оцінка об’єктивною? Хочу всім з усією відвертістю розповісти, як воно є насправді.

По-перше, ніколи не чув, щоби наша Конституція офіційно десь визнавалась кращою з найкращих, щоби їй надавали перевагу над іншими Основними законами. Так, багато ми чули суто дипломатичних схвалень та ввічливих оцінок, які не варто так далекосяжно тлумачити.

Але, якщо чесно, то ці плітки про найкращу конституцію мені нагадують сцену з кінокомедії «Міміно», де Фрунзік Мкртчан та Буба Кікабідзе ведуть приблизно такий діалог:

– У нас в Діліжані на кухні відкриваєш простий кран, вода тече… на другому місці в світі!

– А перше в Єревані, так?

– Ні, в Сан-Франциско!

Звісно, для домогосподарок та викладачів вона може й найкраща. Але, як постійний користувач, скажу відверто: за «асортиментом» окреслених конституційних прав і свобод – «четвірка» по п’ятибальній системі. За якістю законодавчої техніки – гівно з гівна…

Є безліч прикладів, коли конституційні норми є недолугими, нечіткими, допускають неоднозначне тлумачення, або не узгоджуються між собою. Ось вам найпростіший приклад: відповідно до частини 1 статті 58 Конституції закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. З цього речення Конституційний Суд у Рішенні № 1-рп/99 від 9 лютого 1999 року зробив ніби логічний висновок, що зазначене положення стосується лише людини та громадянина (фізичної особи), а не юридичних осіб. Після цього виконавча влада зробила для себе наступний висновок, що закони та інші нормативно-правові акти мають зворотну силу в часі для юридичних осіб, для яких можна запроваджувати податки і збори хоч заднім числом. Все згідно положень «найкращої» Конституції. Хіба ні?

Але є одна річ, за яку просто хочеться повбивати батьків «найкращого» Основного закону – це фактичне поховання принципу верховенства права. Хочу нагадати усім дуже важливе положення частини 2 статті 248 проекту Конституції 1992 року такого змісту:

«Рішення Конституційного Суду про невідповідність  законів  чи інших нормативних актів або їхніх окремих положень Конституції, законам чи належним чином укладеним і ратифікованим  міжнародним угодам України припиняє чинність цих актів з моменту введення їх в дію, якщо вони введені в дію після дня початку Конституційним Судом судочинства, а тих, що введені в дію до дня початку здійснення Конституційним Судом судочинства, – з дня прийняття Конституційним Судом цього рішення». Така редакція взірцево відповідає принципу верховенства права.

Тепер порівняйте з тим, що було схвалено 28 червня 1996 року: «Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними,  втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність» (частина 2 статті 152 Конституції, в редакції 28.06.1996р.) Як кажуть, відчуйте різницю!

Аби розвіяти останні сумніви, Конституційний Суд у Рішенні від 24 грудня 1997 року у справі №8-зп/1997 чітко наголосив:  «Частина друга статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю».

Вищевикладений висновок КСУ означає, що будь-яке беззаконня, яке чинитиме Президент, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України своїми неконституційними актами буде мати юридичну легітимність, поки цей абсурд не зупинить КСУ невідомо коли своїм рішенням.

Особливо яскраво ця колізія заграла усіма фарбами після відомих рішень КСУ стосовно неконституційності так званої «антикорупційної інфраструктури». Нагадаю, що 25 листопада 2020 року Один з Найвеличніших Лідерів Світу (с) написав скаргу на Україну до так званої «Венеційської комісії», яка ухвалила з цього приводу «Терміновий спільний висновок Венеціанської комісії та Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи щодо законодавчої ситуації навколо антикорупційних механізмів щодо рішення №13-р/2020 Конституційного суду України».

Пропоную усім прихильникам облудної «Венеційської комісії» ознайомитись з реальним станом верховенства права в цій поважній установі, оцінивши окремі тези п.41 Висновку:

«Дійсно, конституційному суду не передбачено загального обов’язку відкладати набрання чинності його рішенням, щоб дати законодавчому органу час на заповнення прогалини, створеної визнанням недійсною законодавчої норми. За певних обставин, негайне набрання чинності рішенням Конституційного Суду є не тільки можливим, а навіть бажаним. Однак, відстрочення неконституційності може розглядатися як гарна практика в ситуаціях, коли належне функціонування державних інститутів або правових механізмів, в іншому сумісних з Конституцією, може опинитись під загрозою через втрату чинності певними ізольованими положеннями закону».

Венеційська комісія не тільки ігнорує реальне верховенство права, але й втілює в практику жахливі рекомендації: «У Висновку по Тунісу Венеціанська комісія рекомендувала, щоб «Суд мав можливість відкласти набрання чинності його висновків щодо неконституційності, щоб уникнути юридичної прогалини після скасування закону або положень в рамках закону».

Скажу більше – після таких сигналів міжнародних юридичних інституцій наша Велика Палата Верховного Суду з упевненістю карбує в граніті отакі висновки (Постанова від 28 квітня 2021 року в справі №9901/123/20):

«Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що повноваження Конституційного Суду України відтерміновувати дату втрати чинності або відновлення чинності попередньої редакції нормативно-правового акта є одним зі способів запобігання негативним юридичним наслідкам в результаті визнання акта неконституційним, а також, як правильно зазначив суд першої інстанції, правовим способом усунення прогалин у законодавстві.

Зазначене не суперечить принципу розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, оскільки в межах процедури конституційного контролю Конституційний Суд України не може не враховувати юридичні наслідки своїх рішень, а має прогнозувати такі наслідки та за наявності підстав, запобігати їх негативному впливу на суспільні правовідносини».

Отже, негативні наслідки, в очах Великої Палати, полягають не в тривалому застосуванні неконституційного акту, а в його скасуванні Конституційним Судом! Велика Палата вбачає негативні наслідки в самому факті припиненні дії неконституційного акту. Якби в нас діяла редакція Основного закону від 1 липня 1992 року, то в нас ніколи б не виникла ситуація «легітимного беззаконня».

У таких випадках я наводжу показовий приклад.

Рішенням КСУ від 14 березня 2014 року в справі № 2-рп/2014 визнано неконституційною Постанову Верховної Ради Автономної Республіки Крим «Про проведення загальнокримського референдуму» від 6 березня 2014 року № 1702-6/14 з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Отже, у період з 6 по 13 березня 2014 року цей акт індивідуальної дії Верховної Ради Автономної Республіки Крим мав юридичну силу, в розумінні Рішення КСУ у справі №8-зп/1997 від 24 грудня 1997 року?!

Як ми знаємо з інших правових позицій Великої Палати Верховного Суду (Постанова №9901/284/19 від 18 вересня 2019 року), «…індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією».

У сукупності такі висновки та тлумачення означають, що Верховна Рада АРК на законних підставах, з точки зору Верховного та Конституційного Судів України, розпочала виборчий процес з проведення загальнокримського референдуму 16 березня 2014 року, після чого Постанова Верховної Ради АРК від 6 березня 2014 року в той же день вичерпала свою силу… Якщо прихильники Артема Ситника і він сам вважають, що визнання неконституційним Указу Президента від 16 квітня 2015 року №218/2015 «Про призначення А. Ситника Директором Національного антикорупційного бюро України» не перешкоджає перебувати йому і надалі на посаді (застосовуючи вищенаведені доводи «легітимності нелегітимного»), то чому б їм не подивитись крізь призму цих доводів на Постанову Верховної Ради АРК від 6 березня 2014 року? Або зніміть хрест, або вдягніть штани…

Отака софістика! Це все, що шановним читачам варто знати про День Проституції та про наш неперевершений, як вода у Діліжані, текст Основного закону. Зі святом, вас, товариши!

Анатолій Новосельцев

One thought on “День Проституції

  1. Сповіщення: Чий Крим? – Naspravdi.Today

Коментарі:

Наступна публікація

Член на Конституцію

Пн Чер 28 , 2021
З нагоди 25-х роковин прийняття Конституції України не можу не згадати унікальний випадок в історії українських «правоохоронних» органів – притягнення до кримінальної відповідальності правозахисника зі світовим іменем, координатора Вінницької правозахисної групи Дмитра Гройсмана за «паплюження Конституції». Кримінальна справа проти Дмитра була порушена в грудні 2010 року за те, що він […]