«Дзеркало тижня» вчергове виконало функцію зливного бачка НАБУ. Флагман чесної та непідкупної української журналістики знову пропіарив цей злоякісний (не лише з правової точки зору) орган, не оминувши можливість нагадати про видатну роль у боротьбі з корупцією Артема Ситника. У даному разі – начебто в документуванні виплат у конвертах нардепУкам з владної фракції «Слуга народу».
Як нескладно здогадатись, облизувати НАБУ та персонально Ситника знову взялась Ірина Ведернікова – співробітниця «Дзеркала тижня», яка систематично оспівує ухилянтів від військової служби на кшталт військовослужбовця Шабуніна і яка недавно вляпалась у черговий скандал у зв’язку з тим, що її чоловік упродовж трьох років повномасштабної війни переховувався від мобілізації.
Якби у Ведернікової була не те, щоби совість (совість у цієї «журналістки» годі шукати), а бодай дві клепки в голові, то вона б не витягувала на світ божий колишнього директора НАБУ, а промовчала б. Бо в конституційно-правовому сенсі і НАБУ, як утворення, і Ситник, як його, типу, очільник функціонували за межами Конституції України. А це означає, що їхня діяльність з самого початку була протиправною.
У 2014 році був ухвалений Закон «Про Національне антикорупційне бюро України», яким усупереч Конституції президента України (тоді ним був Петро Порошенко) наділили правом утворювати НАБУ та призначати його директора. На підставі цього Закону президент Петро Порошенко 16 квітня 2015 року утворив НАБУ і в цей же день призначив його директором Артема Ситника, якого йому в кабінет завели Гепа (Геннадій Кернес) та його колишній тесть Юрій Гайсинський, у якого Артем Ситник працював директором, себто керуючим партнером, належної Гайсинському фірми «Юридичні гарантії».
У 2020 році, коли Порошенко відійшов з посади президента на заслужений відпочинок, а Конституційний суд України визнав неконституційними (такими, що не відповідають приписам Конституції) положення вказаного Закону щодо права президента утворювати НАБУ і призначати його директора. З тієї простої причини, що повноваження президента визначаються виключно Конституціє, а Конституція такими повноваженнями його не наділяє. Про це у своїх рішеннях упродовж усього періоду свого існування Конституційний Суд України вказував разів, мабуть, двадцять.
Якщо говорити простою мовою, то суть рішення Конституційного Суду зводилась до того, що НАБУ було утворене в неконституційний спосіб і в такий же неконституційний спосіб його директором став Ситник.
Отже, виходячи з доктрини «отруйного дерева», яку сповідує ЄСПЛ і яку активно проповідують прогресивні правники України, усе, що далі робив Ситник на посаді директора НАБУ, і все, що робило саме НАБУ, з точки зору Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод було отруйним. Себто, неконституційним і неправовим.
І це отруєння правової (і не лише правової) системи України продовжується. Бо отруйне дерево не викорене – воно продовжує приносити отруйні плоди. І чим далі – тим рясніше, загрожуючи отруїти усе в цій багатостраждальній країні.
Але це ще не весь правовий абсурд, який був породжений у 2014 році і продовжується до нині. У своєму правовому нігілізмі перший, з дозволу сказати, очільник НАБУ та його палкі прихильники в Україні та за океаном пішли набагато далі.
Річ у тім, що 28 серпня 2020 року той же Конституційний Суд України визнав неконституційним Указ Порошенка «Про призначення А.Ситника Директором Національного антикорупційного бюро України» від 16 квітня 2020 року. Це стало ще одним підтвердженням неконституційного перебування Ситника на посаді директора НАБУ і констатувало те, що з цього дня (20 серпня 2020 року) Ситник уже не директор НАБУ, адже акт про його призначення на цю посаду визнано не просто протиправним, а неконституційним.
Якби будь-який районний суд визнав протиправним (незаконним) акт (наказ, розпорядження тощо) про призначення будь-кого (скажімо, того ж сільського голови), то вже з наступного дня ця особа й близько не підійшла б до своєї колишньої роботи. Бо правовою аксіомою є те, що визнання протиправним акта про призначення однозначно означає втрату такою особою своєї посади. Але не у випадку із Ситником!
Попри скасування указу про його призначення на посаду директора НАБУ, Ситник продовжив перебувати на вказаній посаді та керувати НАБУ аж до 16 квітня 2022 року – до закінчення 7-річного строку. Запитаєте, на якій правовій основі? – На жодній!
Унікально, але факт: особа обіймала посаду керівника державного органу й здійснювала керівництво ним за відсутності будь-якого акту про її призначення на цю посаду. Адже єдиним актом, який дозволяв Ситнику обіймати посаду директора НАБУ, був указ Порошенка від 16 квітня 2015 року. Але він втратив чинність 28 серпня 2020 року – з моменту постановлення Конституційним судом рішення про визнання цього указку неконституційним.
Отже, де-юре і де-факто Ситник з 29 серпня 2020 року по 16 квітня 2022 року був нелегітимним керівником НАБУ. По суті – самозванцем на цій посаді. І усі його рішення (про призначення детективів та керівників підрозділів, звільнення, переведення, розпорядження державними фінансами, управлінські рішення, які стосувалися проведення відповідних заходів тощо), а відтак уся діяльність НАБУ під його керівництвом була НЕЛЕГІТИМНОЮ.
Чому це стало можливим? – У результаті банального договорняка між президентом Зеленським та адміністрацією тодішнього президента США Байдена. Західні партнери, на яких Ситник і працював, попросили/притиснули Зеленського залишити Ситника на посаді директора НАБУ. Їм же наша Конституція – не Конституція, а таке собі. Про наших керманичів не кажу – вони завжди виходили виключно із своїх примітивно-корисливих інтересів.
У такий спосіб спритний ділок, до того ж визнаний судом корупціонером, упродовж 1 року та 8 місяців протиправно перебував на посаді НАБУ, остаточно делегітимізуючи й так нелегітимний орган та його діяльність. По-суті йдеться про узурпацію державної влади, що потребує відповідної кримінально-правової оцінки.
І що в сухому залишку? НАБУ як орган утворений у неконституційний спосіб. Ситник директором НАБУ був призначений у неконституційний спосіб. Упродовж тривалого часу він взагалі самочинно обіймав цю посаду, будучи абсолютно нелегітимним керівником. Якщо сам орган утворений протиправно, його директор спочатку призначений протиправно, а потім взагалі нелегітимно перебував на цій посаді, якщо усі призначення та усі процесуальні дії цього органу є результатом «отруйного дерева», то чи могла в принципі бути легітимною діяльність цього органу бодай на якомусь етапі його існування? Вочевидь – ні. І наразі також вона є продовженням тієї протиправності, яку було закладено у законі і яку констатував Конституційний суд.
Правовий вихід один – ліквідація цього суцільно «отруйного» органу та утворення нового. Уже в повній відповідності Конституції України, як це має бути у правовій державі, якою, називається Україна. Але, на жаль, такою вона лише називається. І найближчим часом її отруєння буде лише масштабуватися.
Тому, «Дзеркалу тижня» не варто популяризувати це «отруйне дерево» та всує згадувати Ситника, який є відвертим правовим нігілістом, визнаним судом корупціонером, самозванцем-узурпатором та самозакоханим нарцисом. Втім, розповідати Ірині Ведерніковій, яка є трубадуром ухилянтів, про основи суспільної моралі та підвалини права – це не поважити себе.
