Ледь не головною проблемою в перші 3 місяці повномасштабної війни був брак зброї, якої не вистачало на всіх добровольців, що стали на захист Батьківщини. Наприклад, у стрілецькій роті, де на той час служив я, при штатній численності 89 осіб в березні 2022 року було 235 солдатів і сержантів, які, минаючи паралізовані ТЦК та СП, самі прийшли у військову частину. Тож зі складів доставались кулемети Дегтярьова ДП-27 часів Другої Світової та законсервовані «Максими» випуску 30-х років минулого століття, а батьки-командири сушили голову над тим, як розмістити в штатному розписі таку кількість військовослужбовців.
А ось розповідь військовослужбовця другого батальйону 15 бригади Нацгвардії, оприлюднена наприкінці серпня 2024 року:
«Наприкінці серпня наш другий батальйон перекинули під Покровськ – зразу з колес ми зайняли позиції. Але біда в тому, що під Покровськ ми вже приїхали з величезним кадровим голодом. Після тижня боїв нас стало ще менше – по 10-13 чоловік у роті, включно з командирами. Зайнявши позиції під Покровськом, ми зіткнулись з некомпетентністю командування – немає комунікацій з сусідніми підрозділами, зв’язок вкрай поганий, немає чіткого розуміння про позиції, чиї вони. Доходило до того, що нам наказують висуватись на позиції, Але хто на них, ніхто не знає, інколи ці позиції вже зайняті росіянами. Ми просто фізично не можемо тримати оборону на позиціях з такою нестачеою особового складу – на одного нашого приходиться по 30 росіян. Росіяни безперервно атакують, виходять на штурми батальйонами при підтримці важкої техніки. А у нас за тиждень боїв лише один раз БТР виїжджав підтримати нас вогнем. Про вкрай погану злагодженість і відсутність комунікацій свідчить те, що з флангу нас прикривав один з підрозділів, але вони відійшли під напором росіян, не поставивши нас до відома. У підсумку одна з наших груп так і не змогла вийти з бою – тепер ми не знаємо, де вони: загинули чи потрапили в полон. Тому наших три роти з числа перекинутих під Покровськ відмовились виконувати бойові розпорядження. При цьому, усі відмовники воюють з початку війни, усі обстріляні, бойові. Але нас просто залишилось занадто мало».
Куди ж поділись ті, хто стояв у чергах біля військкоматів у перші дні широкомасштабного вторгнення? Невже всі загинули чи були звільнені з військової служби після поранення? Але ж у лютому 2024 року Один з Найвеличніших Лідерів Світу (с) оголосив українські незворотні втрати – з його слів, за два роки воєнних дій загинула лише 31 тисяча військовослужбовців. Тоді чому, мобілізувавши понад 1 млн. військовозобов’язаних, Збройні Сили України не можуть укомплектувати бойові підрозділи навіть наполовину?
По-перше, кількість загиблих, названа Самопроголошеним, не відповідає дійсності. 31 тисяча – це ті, хто формально обліковуються як загиблі, тобто саме стільки тіл військовослужбовців за два роки вдалось евакуювати та передати на освідування судово-медичним експертам. У більшості випадків тіла залишаються на позиціях, які штурмує противник. З огляду на відсутність лікарського свідоцтва про смерть такий загиблий обліковується як зниклий безвісти та зараховується в розпорядження командира військової частини, доки рідні бійця на підставі матеріалів службового розслідування, проведеного у військовій частині, не отримають судове рішення про встановлення факту його загибелі (зазначу, що до суду рідні воліють не звертатись, бо доки боєць має статус зниклого безвісти, йому нараховується грошове забезпечення з усіма бойовими виплатами, яке надходить на рахунок родичів – порядку 125 тис. грн на місяць). Відтак, з урахуванням безвісти зниклих станом на серпень 2024 року кількість українських військовослужбовців, загиблих під час широкомасштабного вторгнення, можна оцінити в 90 тисяч.
Виходячи із загальноприйнятої пропорції, кількість поранених за цей час можна оцінити в 300 тисяч. Але все однаково виникає запитання – де решта? Чому у фронтових частинах, які повинні бути найкраще укомплектованими, у ротах при штатній численності 90 – 100 осіб подеколи залишилось 10 – 13 військовослужбовців разом з командирами?
Відповідь на це запитання очевидна.
Причиною кадрової катастрофи в Збройних Силах України є масове дезертирство, тобто самовільне – без дозволу командира – залишення військової частини з метою ухилитись від військової служби, та масовий шабунінг – тобто залишення військової частини з дозволу командира з тією самою метою.
Також треба пам’ятати, що всі добровольці, які мали законні підстави звільнитись з військової служби (наявність трьох і більше неповнолітніх дітей, догляд за хворими членами родини тощо) давно це зробили. Бо вже наприкінці 2022 року стало зрозумілим, що військово-політична верхівка країни тримає українського солдата за бидло, яке має захищати не Батьківщину (для пожильців Урядового кварталу Києва це слово є порожнім звуком), а корупційні схеми колишніх коміків ТОВ «Квартал 95» та їхньої обслуги з числа професійних «громадських активістів».
На сьогодні кількість дезертирів перевищила 150 тисяч і до кінця 2024 року, напевно, сягне 200 тисяч (зараз щомісяця в ЄРДР вноситься близько 5 тисяч повідомлень про кримінальні правопорушення за статтями 407, 408 КК України, при цьому більшість випадків самовільного залишення військових частин ДБР приховує і в ЄРДР не реєструє). Причина цього явища також таємниці не становить: з одного боку – кричуща несправедливість військової служби, породжена феодально-становими відносинами в Україні, коли суспільство поділено на «білих людей», яких не стосуються тяготи війни, та бидло, на кшталт автора цих рядків, яке має помирати в окопах заради того, щоби «білим людям» весело жилось, з іншого – відсутність будь-яких перешкод для самовільного залишення місця служби.
Заради якого світлого майбутнього має гинути в донецьких посадках недавній вчитель, хлібороб чи дрібний підприємець, примусово мобілізований «білими людьми» та відправлений на фронт? Що бачить солдат у телефоні, повернувшись на дводенний відпочинок у район зосередження після кількох днів, проведених на «нулі»? – Виступи в нічних клубах Києва найвідомішого залізничника Лещенка та безтурботне життя владної верхівки, яке продовжуває розкрадати злиденний українських бюджет?
А, головне, у кожній роті фіктивно рахується на службі, як мінімум, один шабулянт – брат, сват чи коханець якогось заможного пана чи професійний «громадський активіст», які зрозуміли, що треба ухилятись не від призову на військову службу (стаття 336 КК України), як нещасні підкорювачі річки Тиса, а від військової служби (стаття 409 КК України), як це робить професійний громадський активіст Шабунін, тричі засуджений за квартирні крадіжки «борець з корупцією» Шерембей, артист Молодого театру Тритенко, радник міністра з питань стратегічних галузей промисловості Олійник і десятки тисяч подібних «військовослужбовців».
Це явище вже отримало назву «шабунінг»: навіщо ховатись від ТЦК та СП і платити дурні гроші за фальшиву довідку про непридатність до військової служби, якщо завжди можна за значно меншу суму, а то й просто за сексуальні послуги якомусь міністру, фіктивно оформитись на військову службу, проживати вдома та проводити час у київських ресторанах у той час як усяке бидло штурмує посадки? Та ще й отримувати за це грошове забезпечення від військової частини. А найбільш аморальні, як артист Тритенко чи «активіст» Шабунін, примудрились навіть отримувати «бойові» виплати в розмірі 100 тис. грн на місяць за, начебто, «безпосередню участь у бойових діях».
Ця історія сколихнула всю країну: у 207 окремому батальйоні ТрО 241 окремої бригади ТрО колишній командир військової частини підполковник Віктор Юшко оформив фіктивно на військову службу понад 20 «мертвих душ», які проживали вдома, у своїх підрозділах жодного разу не з’явились, натомість щомісяця отримували на банківську картку грошове забезпечення та додаткову винагороду в розмірі 30 тис. грн за виконання завдань в умовах воєнного стану (як стверджують бійці батальйону, «тридцятку» шабулянти повертали командиру на подяку за допомогу в ухиленні від військової служби). З тим, щоби якось пояснити відсутність військовослужбовців у військовій частині, підполковник Юшко видавав накази, якими фіктивно «прикомандировував» ухилянтів до столичних установ, що не мали жодного відношення до військової служби. Наприклад, стрілець 1 стрілецької роти (у наступному – водій-електрик 5 стрілецької роти) солдат Шабунін був «прикомандирований» до Національного агентства з питань запобігання корупції.
Щоправда, у самому НАЗК нічого не знали про те, що в них проходить службу солдат, призваний за мобілізацією, і це не дивно – насправді ухилянт проживав вдома та регулярно пиячив у київських генделиках, отримуючи за це гроші від ЗСУ як за облаштування окопів у Вишгородському районі.
Цей кричущий факт був виявлений командуванням Сил ТрО ЗСУ в грудні 2023 року в результаті перевірки, проведеної спільно з Військовою службою правопорядку. За результатами службової перевірки командувач Сил ТрО ЗСУ генерал-майор Анатолій Баргилевич (на даний час – начальник Генерального штабу ЗСУ) звернувся до Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві, з повідомленням про кримінальне правопорушення, вчинене підполковником Юшком за ознаками ч. 4 статті 191 КК України (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, вчинені в умовах воєнного стану) та ч.5 ст. 426-1 (перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень в умовах воєнного стану).
Але в ДБР повідомлення командувача Сил ТрО ЗСУ відмовились навіть розглядати, а не те, що вносити в ЄРДР і проводити досудове розслідування. Бо, як виявилось, у ДБР розслідують кримінальні провадження тільки в двох випадках – або якщо заплатить потерпілий, або якщо справу можна вигідно продати підозрюваному.
Після цього особовий склад 241 окремої бригад ТрО остаточно прозрів: виявляється, ухилення від військової служби не є злочином і за це ніякого покарання не буде – складай, солдат, зброю та їдь додому, бо якщо навіть командир військової частини й направить у ДБР повідомлення про кримінальне правопорушення, начальник Третього слідчого відділу Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві, Ярослав Льошенко повісить це повідомлення на цвяшок у туалеті точно так, як він це зробив з повідомленням генерал-майора Баргилевича.
У нашому батальйоні відкриттям, після якого, власне, і розпочалось дезертирство, стала історія з мобілізованим солдатом, який після двох тижнів служби (це було на херсонському напрямку) у серпні 2022 року примудрився в розташуванні взводу заквасити брагу, напитись до безтями й відкрити вогонь по товаришах з АК-74, поранивши одного з них. «Ворошиловського стрілка» скрутили, доставили в лікарню з алкогольним отруєнням (по дорозі він ледь не помер), потім кілька днів тримали в підвалі школи, не знаючи, що з ним робити, бо, як виявилось військової прокуратури немає, а Миколаївське Територіальне управління ДБР на звернення командира військової частини не реагує, бо треба «позолотити ручку». Урешті-решт, за три дні після інциденту прибули два товстомордих представники Військової служби правопорядку, провели опитування й зникли. На всі запитання, що робити з винуватцем свята, відповідали, що це наші проблеми.
Ясна річ, що зброю у любителя браги забрали, одначе й на позиції його не відправляти немає підстав. Але як відправляти без зброї? А якщо повернути йому автомат, то хто відповідатиме, якщо інцидент повториться? Коротше кажучи, народ став прозрівати і потихеньку повертатись додому з огляду на те, що військова прокуратура ліквідована, ДБР розслідує справи тільки за гроші, тож «бога нєт і всьо позволєно».
Через ліквідацію військової прокуратури й корумпованість Державного бюро розслідувань потік дезертирів неупинно наростав. Вже в середині 2023 року дезертирів налічувалось біля 30 тисяч. І це не дивно – ДБР, маючи власні оперативні підрозділи, досі не завело жодної (!) оперативно-розшукової справи категорії «Розшук» і за час війни не розшукало жодного (!) дезертира, обмежуючись дорученнями, які інколи направлялись у поліцію. Бо вигоди від таких справ для директора ДБР Олексія Сухачова, його першого заступника Олександра Удовиченка, який проживає у квартирі елітному столичному ЖК Regent Hill вартістю $1 млн., заступника генпрокурора Антона Войтенка чи керівника Департаменту Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Офісу Генпрокурора Віталія Панченка, не кажучи вже про керівну та спрямовуючи силу цього товариства – заступника керівника Офісу Президента України Олега Татарова – аж ніякої.
Натомість зусилля слідчого апарату ДБР та Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони з початком повномасштабного вторгненні кинуті на «розслідування» кримінальних проваджень, які можна продати. Наприклад – кримінального провадження за фактом ухилення від військової служби колишнього народного депутата України Єгора Соболєва, який фіктивно рахувався кулеметником 251 окремого батальйону ТрО 241 окремої бригади ТрО. Або начальника групи планування штабу цього батальйону, колишнього міністра інфраструктури Володимира Омеляна.
Про справу Омеляна багато цікавого можуть розповісти військовослужбовці 206 і 251 окремих батальйоні ТрО та 241 і 104 окремих бригад ТрО, де 25 серпня 2023 року слідчі Третього слідчого відділу київського Теруправління ДБР проводили обшуки в кримінальному провадженні, зареєстрованому за фактом ухилення Омеляна від військової служби, незаконного отримання ним додаткової винагороди за безпосередню участь у бойових діях і незаконного отримання посвідчення учасника бойових дій. Обшуки були проведені одночасно у Вишгородському районі Київської області, за місцем тимчасової дислокації 206 об ТрО, де Омелян рахувався на службі з кінця лютого до середини жовтня 2022 року; у Каневі, за місцем тимчасової дислокації 251 об ТрО, у складі якого Омелян у березні 2023 року, начебто, захищав Бахмут; у Києві, де знаходилась 241 обр ТрО, до складу якої входять 206 і 251 батальйони; у Сарнах, де дислокувалась 104 обр ТрО, у який Омелян рахувався на час проведення обшуків, а також за місцем проживання командира 104 обр ТрО та самого Омеляна.
Фабула справи дуже проста: у березні 2023 року 251 об ТрО отримав наказ висунутись з Канева під Бахмут. Це – той самий батальйон, де заступником начальника штабу «служив» колишній генеральний, прости господи, прокурор Юрій Луценко, який знімав «відосики» про те, що він, начебто, є простим «стрілком ТрО» і воює під Бахмутом, у той час як його військова частина, насправді, перебувала в Каневі. Довідавшись про бойове розпорядження, Юрій Віталійович взагалі відмовився прибути у військову частину з відпустки, яку він проводив у Києві на телеканалах Порошенка, а начальник групи планування штабу капітан Омелян усе ж таки прибув. І навіть мужньо воював – щоправда, лінія його особистого фронту проходила не далі готелю в Краматорську, де Омелян проживав: як засвідчила інформація, отримана військовою контррозвідкою від оператора мобільного зв’язку, телефон Омеляна жодного разу не з’явився не тільки на основному командному пункті батальйону, але навіть на запасному, у глибокому тилу. Втім, це не завадило начальнику штабу 251 об ТрО нарахувати Омеляну додатково 100 тис. грн на місяць «за безпосередню участь у бойових діях» і видати Омеляну довідку ф.6 для отримання посвідчення УБД.
У ході обшуків були допитані військовослужбовці штабу 251 об ТрО, які здали Омеляна з потрухами й підтвердили, що під час перебування на Бахмутському напрямку вони його в очі не бачили. А під час обшуку вдома в пана капітана були знайдені дві гранати Ф-1, очевидно, вкрадені Омеляном у військовій частині, походження яких екс-міністр пояснити не зміг. Після чого в ЄРДР був внесений ще один епізод – за ст. 263 КК України.
Лише після того, як у Омеляна вдома були знайдені вкрадені гранати, екс-міністр зрозумів, що безплатно справу закрити не вдасться. І не помилився. З вересня 2023 року, після того, як він задовольнив апетити «правоохоронців», його більше слідчими діями не турбували. До речі, завдяки недавньому затриманню детективами НАБУ прокурора Офісу генерального прокурора Олега Гунька ми тепер знаємо, скільки коштує закрити справу в ДБР – 170 тис. доларів США, з яких частина грошей йде заступнику генпрокурора Войтенку, частина – директору ДБР Сухачову та першому заступникові директора ДБР Удовиченку, частина – начальнику відділу ДБР (у випадку з Омеляном йдеться про начальника Третього слідчого відділу ТУ ДБР, розташованого у місті Києві, Льошенка). Хоча, Омеляну, напевно, довелось заплатити більше, бо треба було ще й сподобатись правнукам Дзержинського, за матеріалами яких у ДБР було розпочато кримінальне провадження. Зараз Омелян вже майор і навіть наприкінці липня 2024 року брав участь у семінарі, який проводив Aspen Institute Kyiv за участю професійних громадських активістів, голови НАЗК, директора НАБУ та суддів Конституційного Суду України, де виступив на тему доброчесності.
Відсутність правопорядку в армії та повна безкарність для тих, хто вчинив злочини проти встановленого порядку несення служби, накладаються на управлінський хаос, бездарність батьків-командирів і неспроможність військового керівництва робити висновки з поразок, що слугує для бійців додатковим стимулом складати зброю та повертатись додому.
Соцмережі заповнені історіями про безумні накази, що надходять у військові частини від старших командирів, які до війни командували, хіба, сільгосппідприємствами – на кшталт знаменитого комбрига 41 окремої механізованої бригади Сергія Ромашка, який ні за цапову душу поклав багато солдатських життів під Торецьком влітку 2024-го.
Можу додати трохи від себе.
Пригадую, як у серпні 2022 року, коли ми ховались у «зеленці» під Правдиним Херсонської області, за 2 кілометри від російських позицій, надійшла команда з 28 окремої механізованої бригади, до якої на той час був приданий наш батальйон, – завезти на позиції кілька десятків автомобільних шин (які ще треба було десь знайти), розкласти їх у навколишніх полях і підпалити. Виконувати цей військово-польовий шедевр довелось мені. Уявляєте, що таке пригнати бортовий «течік» під мінометним обстрілом й вивантажити на відкритій місцині шини? І, головне, для чого? Відповідь інтелектуалів з 28 бригади була: це щоби ввести противника в оману – нехай думає, що в полі щось горить у той час, як, насправді, там нічого не горить. Після цього кацапи підтягнули ще кілька 82-гих мінометів і стали накривати нашу «зеленку» після щонайменшого руху, у результаті троє бійців мого взводу загинули й троє стали інвалідами після тяжкого поранення.
Як зараз пам’ятаю 28 січня 2023 року. Ми вдвох із заступником командира роти приїхали оглянути нові позиції під Бахмутом – у полях обабіч дороги «Слов’янськ-Бахмут» Е40, біля розвилки на Парасковіївку та Благодатне. Ще йшли бої за Соледар, який виднівся на горизонті. Справа були Берхівка, далі – Бахмут, зліва – Парасковіївка. І навкруги поля – без будь-якої фортифікації чи мінних загороджень. Тільки прорита трактором траншея завдовжки 300 м і щось, схоже чи то на бліндаж чи то на примітивну ДОТ. Під Херсоном чи Вовчанськом першу лінію оборони ми облаштовували самі, маючи таємну зброю – постійно п’яного глухого солдата на прізвисько «Німий» («Німий» недавно помер – тромб відірвався), який завозив трактором з причепом дошки та колоди для бліндажів практично в «сіру» зону, бо не чув, як його обстрілюють з міномета. Але взимку в полях під Бахмутом вручну багато не накопаєш. Не кажучи вже про те, що треба було терміново заганяти техніку й облаштовувати другу, третю, четверту лінію оборони між Бахмутом і Слов’янськом, хоча б до Міньківки.
Нам з Федоровичем, заступником командира роти, на місці було очевидним, те, що не розуміли генерали в Києві – кацапи братимуть Бахмут не в лоб, а будуть оточувати з флангів та йти через наші позиції. Федорович став мене умовляти написати в соцмережах, що треба негайно будувати лінії оборони в районі Парасковіївки-Берхівки. Я, звісно, відмовився – бо якби я написав правду про те, що коїться, високі інстанції негайно б перекинули наш батальйон в саме пекло, а я б виглядав винуватцем цього в очах товаришів по зброї. І я був правий. Принаймні, коли пізніше, у жовтні 2023 року, я опублікував на Фейсбуці безневинний допис про те, що Головнокомандувач Збройних Сил України, який ніколи в житті не вивчав правові науки, планує захищати дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата юридичних наук (то пак, доктора філософії в галузі права), Залужний наказав розшукати автора допису й поставив перед командиром бригади умову – або я видаляю це повідомлення, або батальйон, який на той час перебував під Сіверськом, буде перекинутий в Авдіївку зі страшними наслідками для особового складу. Виявилось, що Валерію Федоровичу цю дисертацію написали підлеглі, а щоби не ганьбитись на захисті, текст дисертації на тему підтримання дисципліни у військах був засекречений, бо Залужний сподівався, що про його вчені здобутки прогресивне людство довідається лише під час майбутніх президентських виборів. А тут якийсь сержант розповів про чи на найбільших секрет Генерального Штабу. Тож довелось мені допис про дисертацію Залужного видалити…
Втім, довго дивуватись бездарності командування ЗСУ нам з Федоровичем у той день не довелось – наші розміркування перервав прильот ракети ПТУРа в так званий бліндаж з трагічним наслідком: один загиблий, один тяжко поранений (повна ампутація однієї ноги).
А в наступному трапилось те, що ми й передбачали – «вагнерівці» поперли через наші позиції, п’ять днів йшов безперервний стрілецький бій, внаслідок якого десятки кацапів залишились у полях, але так і не змогли просунутись далі. Після чого надійшла команда негайно залишити всі боєприпаси в полі та повернутись у Оріхово-Василівку – мовляв, на наші позиції має заступити 30 омбр. Заперечення, що нехай спочатку «тридцятка» прийме в нас позиції, а потім вже будемо відходити, не діяли: наказано було відійти впродовж 2 годин. Після цього, власне, противник і взяв Бахмут у «лещата», пройшовшись по наших колишніх позиціях, а всі наступні спроби вибити «вагнерівців» силами скромного стрілецького батальйону призвели тільки та неймовірних втрат.
До речі, пам’ятаєте кремлівську пропагандистку Скабєєву? У ті дні вона опублікувала фотографії з-під Бахмута з підписом «Желєзний вєтер біл ім в ліцо».
Це – моя рота. У мішках – тіла командира 2 взводу Кирила Пушкіна (я згодом, коли нас вивели під Київ на доукомплектацію, готував подання на нагородження його Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня) та батька й сина Хомюків. Так ось, це трапилось 2 березня 2023 року, а наступного дня в батальйон надійшов наказ Головнокомандувача ЗСУ негайно організувати та запровадити в практичну діяльність щоденне виконання в складі підрозділів Промови переможця шляхом включення її в Розпорядок дня військової частини. До наказу додавався текст Промови, який ми, маршируючи на позиції, мали щоранку промовляти: «Я – воїн Збройних Сил України! Гідний нащадок українських героїв! Я ніколи не зраджу присязі і довірі Українського Народу! Ніколи не схилюся перед труднощами!» і т.д.
Коли я опублікував це марення на своїй Фейсбук-сторінці, професійні громадські активісти, що ухиляються від призову під машкарою «боротьби з дезінформацією», оголосили, що я оббрехав Збройні Сили України, оскільки, мовляв, ніякого розпорядження Залужного від 26.01.2023 № 4461/б про запровадження цієї Промови не могло бути, бо здорова на голову людина таке розпорядження просто не підпише. Після цього на вимогу професійних громадських активістів мій допис на Фейсбуці з публікацією цього розпорядження Головнокомандувача ЗСУ був накритий плашкою з написом «недостовірна інформація»…
Ось так, помалу-потроху, внаслідок ліквідації військової юстиції, тотальної корумпованості ДБР та відсутності в Україні генерального прокурора (назвати прокурором генерального туриста Костіна язик не повертається) кількість злочинів проти встановленого порядку несення військової служби давно вже перетнула критичну позначку, армія розвалюється, а розшукати й притягнути до відповідальності 150 тисяч військовослужбовців, що самовільно залишили місця служби, абсолютно нереально. Навіть 71,5 тисяч кримінальних проваджень за статтями 407, 408 КК України, внесених у ЄРДР з початку війни станом на 1 серпня 2024, неможливо довести до вироків, оскільки мінімальне покарання, передбачене цими статтями, – 5 років позбавлення волі, а пенітенціарна система України може прийняти ще, максимум, 38 тисяч в’язнів.
(далі буде)
