Людолови

Print Friendly, PDF & Email

З початком російської агресії на Донбасі тисячі громадян – як військовослужбовців чи співробітників правоохоронних органів, так і цивільних осіб – були затримані бойовиками й утримувались на окупованій території. Їх називають «полоненими», але цей термін спотворює реальну картину, оскільки Україна досі не визнала наявність збройного конфлікту на своїй території, а, відтак, не може бути й мови про якихось військовополонених.

Війна – це поняття, перш за все, юридичне. Більшість країн давно домовились про закони та звичаї війни. Зокрема Україна ще в 1954 році приєдналась до Женевських конвенцій про захист жертв війни, а пізніше ратифікувала й додаткові Протоколи до них.

Для того, щоби через міжнародно-правові інститути примусити Російську Федерацію та контрольованих нею бойовиків виконувати настанови Женевської Конвенції, Україна, по-перше, повинна сама неухильно дотримуватись цих настанов. А, по-друге, домогтись міжнародного визнання наявності на своїй території збройного конфлікту міжнародного характеру. Для цього потрібно було, передусім, ввести спеціальних правовий режим на окупованих територіях і прифронтовій зоні та в триденний строк повідомити генерального секретаря ООН та Європейський суд з прав людини про неможливість забезпечення на цій території дотримання прав людини.

Але замість визнання на міжнародному рівні факту збройної агресії з боку Росії, запровадження воєнного стану та проведення загальновійськової операції, керівництво України в квітні 2014 року оголосило, що на Сході мають місце якісь «терористичні акти», невідомо ким скоєні. А замість загальновійськової операції була проголошена АТО, тобто правоохоронний захід.

Правова невизначеність подій на Сході України призвела до такої ж невизначеності і з правовим статусом людей, яких захоплювали бойовики, у тому числі військовослужбовців Збройних Сил України та Національної гвардії.

Але попервах окупаційна влада намагалась захоплених українських військовослужбовців утримувати як військовополонених, для чого пристосувала колишнє Управлінні Служби безпеки України в Донецькій області. Цю будівлю правнуки Дзержинського в травні 2014 року здали бойовикам разом зі спецбібліотекою, особовими справами співробітників і агентурною картотекою.

26 квітня 2014 року російські бойовики захопили в Горлівці трьох офіцерів Центру спеціальних операцій «А» Служби безпеки України: майора Сергія Потемського, капітана Євгена Веринського й підполковника Ростислава Кияшка, які виконували завдання із затримання вбивці депутата міської ради Володимира Рибака. 

Ці співробітники СБУ й стали першими людьми, яких вдалось виміняти в бойовиків. Одначе для подібних обмінів потрібно, щоби було на кого міняти. Вже влітку 2014 року Служба безпеки України стала формувати такий «обмінний фонд». А в тих випадках коли охоронцям державної безпеки не вдавалось затримати якогось терориста, вони хапали мирних мешканців і передавали їх бойовикам під виглядом сепаратистів.

Карат Мухамедов (фотографія зроблена в ув’язненні в Донецьку)

Або інший приклад: восени 2014 року співробітники Служби безпеки України затримали в Чернігові громадянина Узбекистану Карата Мухамедова, який законно проживав в Україні і, до того ж, був учасником акцій протесту проти режиму Януковича. Співробітники СБУ привезли Мухамедова в ДНР і передали бойовикам. Але окупаційна влада моментально встановила, що Карат Мухамедов був учасником акцій протесту на Майдані і його відправили «на підвал». У в’язниці ДНР Карат Мухамедов провів 13 місяців, доки СБУ не здійснила зворотній обмін і не повернула його назад на підконтрольну територію. При цьому жодний співробітник СБУ не був покараний за цей кричущий злочин, а Мухамедову не виплачена жодна копійка за ті знущання, які він зазнав.

Волонтери та родичі ув’язнених стверджують, що найефективнішим перемовником, якому вдалось звільнити найбільше бранців, ув’язнених на окупованих територіях, був Володимир Рубан. Але поступово Рубан і волонтери, що гуртувались навколо нього, були відсунуті від обміну, а всю діяльність з визволення осіб, яких окупаційна влада позбавила волі, перебрав на себе начальник штабу Антитерористичного центру при СБУ Геннадій Кузнецов.

У 2017 році через конкуренцію за доступ до «обмінного фонду» різко загострились взаємини між двома групами переговорників – групою СБУ на чолі з Геннадієм Кузнецовим з одного боку та групою Володимира Рубана – з іншого. З метою знешкодити конкурентів Департамент контррозвідки СБУ в березні 2018 року організував так звану справу «Савченко-Рубана» й Володимир Рубан опинився за ґратами, а Служба безпеки України повністю монополізувала так званий «обмін полоненими», а точніше – торгівлю людьми.

Працює цей кримінальний бізнес за наступною схемою. У ДНР утримується, припустимо, два десятки українських військовослужбовців і бойовики готові їх обміняти на своїх комбатантів. Але список тих, кого хоче забрати українська сторона, складається в штабі Антитерористичного центру при СБУ і в цей список начальник штабу генерал-майор СБУ Геннадій Кузнецов включає лише 2 або 3 українських солдат. А решта 15 – 20 осіб – це бізнесмени, які проживають на окупованій території і яких бойовики спеціально затримують для того, щоби вони заплатили за включення їх Україною в у список на обмін. Або навіть колишні бойовики чи їх посібники, які чимсь провинились перед окупаційною владою й потрапили до в’язниці.

Місце в списку коштує від 30 до 80 тисяч доларів. Платити треба представникам бойовиків, тоді Україна включає цього бізнесмена в список на обмін і, зі свого боку, звільняє осіб, які утримуються на підконтрольній території й становлять інтерес для окупаційної влади. З чого можна зробити висновок, що або начальник штабу Антитерористичного центру при СБУ Геннадій Кузнецов і так званий «омбудсмен» ДНР Дар’я Морозова загрібають гроші в чотири руки, або на чолі Служби безпеки України перебувають неосудні люди, які не усвідомлюють, що вони коять.

Буває й так, що Служба безпеки України не має, кого передавати в ДНР або ЛНР в обмін на комерсантів, які заплатили за своє звільнення. Тоді правнуки Дзержинського хапають на підконтрольній території перших-ліпших людей, оголошують їх сепаратистами та везуть окупантам.

Подібна торгівля людьми стала можливою через те, що Україна досі не врегулювала питання правового статусу осіб, які позбавлені волі на окупованій території. Процес звільнення цих осіб відбувається з кричущим порушенням законодавства, а списки так званих полонених без будь-якого контролю з боку громадськості складає одна людина. Це –  начальник штабу Антитерористичного центру при СБУ генерал-майор Геннадій Кузнецов, широко відомий у вузьких колах під прізвиськом «Собачник».

Генерал-майор СБУ Геннадій Кузнецов

Таке прізвисько Кузнецову дали сослуживці тому, що за фахом він кінолог, тобто доглядач за службовими собаками, і, як стверджують його колеги, ні до якої іншої роботи не придатний. Кузнецов – це довірена особа колишнього голови СБУ Олександра Турчинова, але зараз він користується повною довірою з боку керівника Офісу Президента Андрія Єрмака.

Кузнецова два рази виганяли зі Служби безпеки України за вчинення корупційних проступків, але кожного разу він поновлювався, як стверджують джерела в СБУ – на «комерційних засадах». І це при тому, що 24 лютого 2011 року за недбале ставлення до військової служби Геннадій Кузнецов був засуджений вироком Печерського районного суду Києва.

Тим не менш, Олександр Турчинов, ставши виконуючим обов’язків президента, повернув Кузнецова до СБУ й 7 березня 2014 року призначив Геннадія Івановича, попри судимість, начальником Центру спеціальних операцій. А в січні 2015 року Кузнецов очолив штаб Антитерористичного центру при СБУ.

Подальший кар’єрний шлях Кузнецова був всипаний не тільки трояндами, але й шипами.  На початку 2019 року Головне управління внутрішньої безпеки СБУ провело дві службових перевірки щодо Кузнецова. За підсумками першої службової перевірки було встановлено, що Кузнєцов протягом 2016 – 2018 років під виглядом антитерористичних навчань забезпечував охоронні заходи на концертах Святослава Вакарчука. Для охорони концертів Кузнецов незаконно залучав своїх підлеглих, яким оформлював відрядження в зону АТО й підробляв документи, на підставі яких цим офіцерам на час відрядження в два рази збільшувалась зарплатня та встановлювався перерахунок до вислуги років за коефіцієнтом 1 до 3. Але в дійсності в зону АТО ці офіцери не виїздили, ніякого бойового завдання не виконували, натомість обслуговували концерти Вакарчука, а за Вакарчук виплачував Кузнецову гроші «у конверті».

У ході другого службового розслідування  було встановлено, що Кузнєцов разом з сім’єю виїжджав під час відпустки на відпочинок до Європи на службовому автотранспорті.

А про те, як Кузнецов розкрадав зарплатню підлеглих, підробляв бухгалтерські документи, закупляв для потреб АТЦ при СБУ у свого товариша по пляшці безпілотні комплекси «Фурія» чи понад рік, чекаючи на відкати, оснащував засобами зв’язку придбаний для АТЦ при СБУ автомобіль «Renault Master», можна взагалі зняти багатосерійний детектив.

Нам невідомо, в який спосіб, точніше, за яку суму, Кузнецову вдалось домовитись з тодішнім головою СБУ Василем Грицаком, який приховав матеріали службового розслідування від Головної військової прокуратури. Але в підсумку  за розкрадання коштів державного бюджету, підробку документів та охорону концертів Вакарчука Кузнєцову лише було оголошено сувору догану з попередженням про неповну службову відповідність.

Про те, що коїться в Антитерористичному центрі при СБУ, який  понад три роки проводив АТО та наразі здійснює так званий «обмін полоненими», свідчить історія підполковника Ковтуна.

Олег Ковтун прийшов в СБУ в жовтні 1997 року й 20 років прослужив на офіцерських посадх. У травні 2013-го майора Ковтуна було призначено на посаду відповідального співробітника сектору господарського забезпечення Штабу Антитерористичного центри при СБУ. Після початку російської агресії Ковтун, як і всі офіцери АТЦ, брав участь у антитерористичній операції, отримав статус учасника бойових дій, у липні 2014 року йому було достроково присвоєне звання «підполковник».

Але наприкінці січня 2015 року начальником штабу Антитерористичного центру був призначений полковник Геннадій Кузнецов, який зразу вирішив взяти під контроль господарський сектор, щоби можна було державним коштом заправляти власний автомобіль та використовувати службове авто для поїздок дружини й тещі. Для цього треба було спочатку вигнати Ковтуна, який відмовився брати участь у корупційних оборудках нового начальника. Оскільки в СБУ давно встановлені рабовласницькі порядки, Кузнецов розпорядився зменшити Ковтуну грошове забезпечення в 4 рази, потім підписав у голови СБУ Наливайченка наказ про звільнення Ковтуна з посади та виведення «в розпорядження», а в серпні 2015 року взагалі припинив взагалі виплачувати грошове забезпечення.

Щоби продемонструвати особовому складу, що буває з тими офіцерами, які відмовляються обслуговувати корупційні забаганки начальства, Кузнецов домігся видання ще одного наказу за підписом Наливайченка – яким скасовувався наказ про присвоєння Ковтуну звання підполковник як помилково виданий.

Впродовж року Ковтун ходив на службу, вимагаючи дати йому якусь роботу й виплатити грошове забезпечення, оскільки єдиним джерелом існування для нього стала пенсія матері-інваліда. Урешті-решт Ковтун звернувся з позовом до суду.

Довідавшись про це, тодішній голова СБУ Василь Грицак вніс президент Порошенку подання про присвоєння Кузнецову генеральського звання – напевно, за проявлене Геннадієм Івановичем стратегічне мислення при розкраданні коштів державного бюджету.

Окружний адміністративний суд Києва задовольнив позов. Але Служба безпеки України відмовилась повертати Ковтуну звання підполковника та виплачувати гроші. Як виявилось – зарплатня Олега Ковтуна за два роки була вкрадена шляхом підробки документів.

Про те, що коїть Геннадій Іванович прекрасно відомо у Федеральній служби безпеки Російської Федерації, де Кузнецов давно перебуває «на гачку». Більш того, 25 березня 2019 року, у день професійного свята співробітників СБУ, колишній підлеглий Кузнецова – підполковник Василь Прозоров – провів прес-конференцію в Москві. Прозоров розповів, що з травня 2014 року він проходив службу в штабі АТЦ при СБУ, який очолює Кузнецов, і передавав спецслужбам Російської Федерації інформацію про діяльність українських силових структур, зокрема в районі проведення АТО.

Невдовзі після того, як підлеглий Кузнецова дав прес-конференцію в Москві, в Україні змінився Верховний головнокомандувач, а на чолі СБУ опинився керівник Товариства з обмеженою відповідальністю «Студія Квартал-95» Іван Баканов. Якою ж була реакція нового президента та лейтенанта Баканова на корупційні скандали в штабі Антитерористичного центру? Замість того, щоби вигнати з СБУ корупціонера, підлеглі якого працюють на російські спецслужби, Зеленський доручив Кузнецову одноосібно вирішувати всі питання так званого «обміну полонених», 11 лютого 2020 року своїм Указом ввів Кузнецова в Мінську тристоронню контактну групу замість Валерії Лутковської, а 24 березня 2020 року нагородив Кузнецова, засудженого за вчинення службового злочину, орденом Данила Галицького. При цьому ані Зеленському, ані Баканову навіть не спало на думку, що Кузнецов, який оповитий корупційними скандалами та має за плечима судимість, становить собою легку здобич для російських спецслужб.

Результат подібних кадрових рішень виявився цілком очікуваним. Під час так званого «обміну полоненими», влаштованого Кузнецовим в грудні 2019 року, половину тих, кого Україна забрала з непідконтрольної території, становили бізнесмени, які платили за місце в списку, складеному Кузнецовим.

Окрім того, генерал-майор СБУ Кузнецов, користуючись безконтрольністю та повною довірою з боку керівника Офісу Президента Андрія Єрмака, витягнув з в’язниці ДНР кількох бойовиків та їх посібників, яких окупанти відправили за ґрати за крадіжки, скоєні на непідконтрольній території. В їх числі – Євгеній Бражнкиков. Перебуваючи в тюрмі «Ізоляція», Бражников бив ув’язнених, відбирав у них їжу та одяг. Зокрема, він знущався з арештованого окупаційною владою донецького журналіста Станіслава Асєєва, разом з яким був звільнений 29 грудня 2019 року й доправлений в Україну.

Аналогічним чином раніше, у 2017 році, СБУ домоглась звільнення колишнього бойовика Олексія Кускова, якого за якісь гріхи окупаційна влада арештувала і який, перебуваючи в ув’язненні, разом з Бражниковим катував бранців. Зокрема в листопаді 2017 року Кусков відбив Асєєву нирку.

В обмін на подібних персонажів Служба безпеки України передала  в ДНР Черникову Галину Олександрівну, яка вбивала українців в окупованому Донбасі. Також були передані співробітники спецпідрозділу «Беркут», яких судили за обвинуваченням у розстрілах учасників акцій протесту в лютому 2014 року, і Володимир Цемах – людина, яка могла бути важливим свідком у справі про збитий  терористами в 2014 році малайзійський «Боїнг» і якого вдалось викрасти на непідконтрольній території та доставити в Київ у результаті спецоперації. До речі, під час виведення Цемаха на підконтрольну територію загинув розвідник 74 окремого розвідувального батальйону Олександр Колодяжний.

Але апетит, як відомо, приходить під час їжі. Переконавшись у власній безкарності, у ході наступного пасхального обміну в квітні 2020 року Кузнецов включив у список осіб, яких Україна хоче забрати з ОРДЛО, Олександра Садівського, якого окупанти засудили за вбивство вагітної жінки під час розбійного нападу на пункт обміну валюти. Це вбивство Садівський скоїв до окупації й був арештований ще українською владою й на момент захоплення Донецька бойовиками заходився в слідчому ізоляторі.

Більш того, перебуваю в ув’язненні на території ДНР, цей Садівський організував злочинну групу серед співкамерників, яка займалась шахрайськими операціями на підконтрольній території України шляхом розсилки через телефон повідомлень про блокування банківських карток чи, начебто, виграшу автомобілів. У зв’язку з цим Національна поліція України в березні 2018 року оголосила Садівського в розшук. І як тільки цей Садівський у результаті обміну був доставлений до Києва, 30 квітня 2020 року його заарештував Шевченківський районний суд.

Окрім Садівського 16 квітня 2020 року з ув’язнення в ДНР був тако звільнений Володимир Карась, який служив у поліції окупантів, але був за щось покараний. І, взагалі, з 20 осіб, яких СБУ визволила в ході так званого «пасхального обміну», лише стосовно трьох можна сказати, що це – люди, які обстоювали територіальну цілісність України. Йдеться про двох військовослужбовців, Миколу Гриненка та Віктора Шайдова й студента Сергія Русинова, засудженого окупаційною владою за коментарі в соціальних мережах. Решта 17 – це або посібники бойовиків, або люди з так званого «комерційного обміну».

Водночас генерал-майор СБУ Кузнецов передав у ДНР Дмитра Якоба, якого судили в Подільському районному суді Києва за замах на народного депутата України 8-го скликання Антона Геращенка, та Леоніда Харитонова, підозрюваного в спробі диверсії на військовому аеродромі в Черкасах (як запевняла СБУ, Харитонов, будучи хіміком за освітою, намагався виготовити саморобну бомбу). Оскільки обидві справи були предметом навіть не критики, а глузування в засобах масової інформації, і мали ду-уже сумну судову перспективу, можна припустити, що в такий спосіб, передаючи в ДНР Якоба та Харитонова, підлеглі лейтенанта Баканова просто намагались уникнути виправдувальних вироків.

На окупованих територіях у місцях позбавлення волі утримується значна кількість людей, яких можна розділити на чотири групи. Це – захоплені в ході бойових зіткнень українські військовослужбовці та комбатанти добровольчих загонів; по-друге, громадяни України, переслідувані окупаційною адміністрацією за проукраїнські погляди; третя група – це громадяни України, які на початок окупації відбували покарання у виправних установах на території Донецької та Луганської областей або перебували в слідчих ізоляторах; і, нарешті, четверту групу складають громадяни Українм та Росії, які скоїли загальнокримінальні злочини (наприклад, вбивства, розбої, крадіжки) вже під час окупації й були засуджені псевдо-судовими органами ДНР та ЛНР.

Якби Україна визнала наявність на своїй території збройного конфлікту й стала б дотримуватись положень Женевської Конвенції про поводження з військовополоненими, то термін «полонені» стосувався б лише першої категорії ув’язнених, тобто людей, які брали участь у бойових діях і були захоплені ворогом. Станом на кінець червня 2020 року в так звані «Донецькій народній республіці» утримується 7 військовослужбовців Збройних Сил України, ось їх перелік:

Бабенко Іван Юрійович, 31.10.1986 р.н., солдат;

Гордійчук Юрій Миколайович, 25.09.1982 р.н., солдат;

Качинський Андрій Іванович, 09.12.1983 р.н., солдат;

Корсун Павло Юрійович, 21.06.1986 р.н., старший солдат;

Мирончук Ігор Васильович, 15.03.1976 р.н., прапорщик;

Панченко Станіслав Мирославович, 03.01.1999 р.н., солдат;

Чміль Віталій Анатолійович, 06.11.1983 р.н., матрос.

Усі інші громадяни, яких ув’язнила окупаційна влада, ні за яких обставин не можуть вважатись полоненими навіть в умовах війни. Доля цих людей має вирішуватись відповідно до міжнародного гуманітарного права, насамперед, місіями «Червоного Хреста» та ОБСЄ. При цьому відповідальність за порушення прав людини на територіях невизнаних псевдо-державних утворень несе та країна, яка ефективно контролює ці утворення – у даному випадку Російська Федерація. До речі, саме з Росії Європейський Суд з прав людини стягує кошти за порушення гуманітарного права на території Придністров’я чи Абхазії.

Те, що окупанти знущаються з цивільного населення, перетворили на тюрму артцентр «Ізоляція» чи затримують грошовитих бізнесменів – це гуманітарна проблема, а не військова, і кардинально вирішити цю проблему можна лише в один спосіб: дати можливість населенню покинути окуповану територію та переїхати в Україну. Для цього треба на підконтрольній території створювати робочі місця, забезпечувати переселенців житлом і роботою, а не постачати на окуповану територію безкоштовно електроенергію та воду чи ремонтувати там залізницю. Окрім того, вирішувати проблеми цивільного населення, права якого порушують окупанти, треба виключно в рамках міжнародного права – Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни та двох Протоколів до неї. Україна має ставити перед ОБСЄ та ЄСПЛ питання існування тюрем на окупованій території, вимагати від Росії забезпечення моніторингу цих в’язниць та звільнення всіх незаконно утримуваних – без будь-яким обмінів чи інших умов. 

Бо інакше торгівля людьми під машкарою «обміну полонених» не припиниться ніколи.

Володимир Бойко

У цьому світі не буває трьох речей: секретів, випадковостей і співпадінь.

Leave a Reply

Наступна публікація

Баканов розплатився з Сівковичем

Чт Жов 22 , 2020
Начальником ГУ СБУ в АР Крим (у екзилі) Володимир Зеленський своїм Указом від 21 жовтня 2020 року №463/2020 призначив скандально відомого Олега Кулініча, який ще за часи президента Ющенка уславився корупційними скандалами на посадах віце-президента НАЕК «Енергоатом», заступника директора «Укратомпром» і голови Держкомзему. Телеграм-канал «Очки Баканова» пише, що Кулініч є […]

RedTram Network

%d bloggers like this: