Справа Віталія Марківа: як фальшували алібі

Print Friendly, PDF & Email

Справа засудженого  італійським судом  старшого сержанта батальйону оперативного призначення імені генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України Віталія Марківа продовжує обростати скандальними подробицями. Мало того, що Марківа захищає адвокат з російським паспортом Олександр Чебаненко, який донедавна був офіційним помічником Антона Геращенка — заступника міністра внутрішніх справ України. Але нещодавно президент Володимир Зеленський у супроводженні міністра внутрішніх справ Арсена Авакова здійснив державний візит до Італії та Ватикану й попрохав президента й прем’єр-міністра Італійської Республіки, а також Папу Римського посприяти в задоволенні судом апеляції на вирок Марківа.

12 липня 2019 року італійський суд м.Павія визнав Марківа – громадянина Італії та України – винним у загибелі італійського фотокореспондента Андреа Роккеллі та його російського колеги Андрія Миронова, які загинули внаслідок мінометного обстрілу у травні 2014 року поблизу Слов’янська, коли вони перебували в таборі російських терористів, що вдерлись на територію України. Але сторона обвинувачення так і не надала прямих доказів вини саме сержанта Марківа. Натомість докази прокуратури ґрунтувалися на встановленні точного місцерозтошування Марківа (завдяки вилученим у самого Марківа флеш-носіїв з фото-відео даними, що мали географічні метадані) і потерпілого, наявності озброєння, яке завдало потерпілому відповідних фактичних ушкоджень, що призвели до його загибелі, участь  Марківа в корегуванні мінометного обстрілу по позиціях бойовиків, у районі яких знаходився потерпілий, показаннях свідків обвинувачення, що мали з Марківим телефоні розмови про стрілянину, яку здійснював підрозділ Марківа у день загибелі Роккелі. Попереднім рішенням суду від 14 жовтня 2014 року була встановлена обтяжуюча обставини, яка свідчила про вбивство з особливою жорстокістю: «тип зброї, що застосовується для ураження беззахисної особи, кількість пострілів та обставини прогресивного калібрування пострілу».

Лист Віталія Марківа, переданий з італійської в’язниці. Фото: МВС України

Судом встановлено, що з позиції Марківа забезпечувалася «ефективність дальності польоту зброї, навмисність події, яку видно зі способу агресії, розділеної на кілька етапів, несумісних з єдиною метою попередження, з поступовою пристрілкою, з одягу та з поведінки жертв, які не могли ввести в оману щодо їх рухів, з відсутності атаки в той момент зі сторони проросійських сил». Свідки зі сторони обвинувачення також підтвердили відповідні обставини: «щодо способу атаки, що мала місце, свідок вважає, що мова йде про цілеспрямоване вбивство, тому що не було попереджуючих пострілів і вони були взяті на мішень разом з автомобілем – щоб не дати їм можливості втекти».

При цьому в матеріалах кримінальної справи Марків фігурує як комбатант парамілітарних структур, хоча насправді Віталій був військовослужбовцем Національної гвардії України. Втім, нічого дивного в такому ставленні італійської Феміди до українських нацгвардійців немає – з юридичної точки зору Нацгвардія діє на Сході України саме як парамілітарна структура, оскільки Україна ніколи не визнавала факт збройної агресії, не запроваджувала в районі бойових дій спеціальний правовий режим воєнного стану й не надавала своїм військовослужбовцям повноваження застосовувати зброю на своїй території.

Замість того, щоби оголосити воєнний стан у місцях вторгнення російських найманців і направити в триденний строк до генерального секретаря ООН та Європейського суду з прав людини повідомлення про спалах збройного конфлікту міжнародного характеру та неможливість забезпечити дотримання повною мірою прав людини, Україна розпочала антитерористичну операцію, яка по своїй природі є не військовою, а правоохоронною. Це означає, що Нацгвардія могла на законних підставах залучатись тільки для охорони громадського порядку, а Марків міг застосовувати зброю лише у відповідності до чинного на той час Закону України «Про міліцію» – тобто з метою самозахисту. Відтак, в італійської прокуратури були всі підстави вважати, що при захисті Слов’янська від банди Гіркіна Нацгвардія діяла як парамілітарне угруповання за межами правового поля. А італійський журналіст Роккеллі, який загинув на місці розташування російського збройного угруповання, перебував в умовах правового режиму мирного часу, не повинен був отримувати дозвіл української влади на потрапляння в зону бойових дій та й ніяких бойових дій з юридичної точки зору не було (інакше Україна запровадила б воєнний стан).

Керівництво України навіть під час боїв за Іловайськ відмовлялось визнати наявність збройного конфлікту міжнародного характеру та запровадити воєнний стан

Але навіть за умови повного ігнорування політичних і військових реалій збройного конфлікту міжнародного характеру (для цього в італійського правосуддя були всі підстави – якщо Україна не визнає факт збройної агресії, то чому це мають робити прокурори Італійської Республіки?), одних тільки даних про місцеперебування Марківа в день загибелі Роккеллі явно недостатньо, щоби засудити людину за умисне вбивство. Чому, маючи лише припущенні та непрямі докази вини суд присяжних визнав сержанта Марківа винним? І не просто винним, а засудив його до 24 років позбавлення волі при тому, що прокурор прохав 17. Для відповіді на це запитання треба розуміти, що, на відміну від України, в Італії кримінальний процес має змагальних характер не на папері, а в дійсності.

Тож коли підійшла черга сторони захисту надавати докази невинуватості сержанта Марківа, керівництво МВС України, яке вирішило максимально розпіаритися на важкому судовому випробуванні українського бійця, забезпечило явку дюжини свідків-нацгвардійців, які в трагічний день загибелі Роккеллі знаходилися на своїх позиціях разом з Марківим. Свідки захисту стали давати показання про те, що позиція Марківа не дозволяла вести вогонь по Роккеллі, про те, що він не міг коригувати мінометний вогонь і в такому дусі.

Натомість сторона обвинувачення заздалегідь була готова до таких дружніх і не дуже правдивих свідчень, а головним доказом вини Марківа стали результати негласних слідчих дій, що проводились на території Італії. Зокрема, італійські правоохоронці 22 липня 2017 року записали розмову в автомобілі «Opel Meriva», у ході якої мати Віталія Марківа Оксана Максимчук говорила про свідків захисту наступне: «Чим вони можуть бути корисні? Їх же було тридцять, але його цікавлять тільки три години. Якщо все свідки скажуть одне і те ж про те, де він був протягом цих трьох годин, що у нього було в руках, що він робив, якщо кожен скаже те ж саме, це буде дуже добре для нас».

Більш того, сторона обвинувачення надала суду копію інформаційного листа від 7 липня 2017 року, направленого командувачу Нацгвардії Аллєрову т.в.o. командира військової частини 3066 Рихтіком, у якому відносно свідків сторони захисту зазначалося: «з вищезгаданими людьми був проведений інструктаж про важливість підтвердження версії Захисту, крім цього були взяті письмові зобов’язання, що забороняють розкривати будь-які інші відомості, що суперечать офіційній версії Захисту (оборони), перш за все, мається на увазі інформація про позиції і про обстріл з артилерійської зброї або мінометів в районі гори Карачун у зазначений період». І хоча щодо справжності цього документа в суді відбулася певна дискусія, оскільки українська сторона відмовилася його визнавати, до вироку він потрапив.

Під час надання показань свідками захисту прокурор з легкістю вивів їх на суперечності, а разом із зазначеними вище матеріалами перехоплених розмов і листа НГУ — суд не взяв до уваги такі, по-суті, сфабриковані й сфальшовані показання свідків, що призвело до краху позиції захисту в цій справі. Більш того, під час здійснення негласних слідчих дій 4 липня 2017 року була перехоплена розмова між Марківим, який перебував у в’язниці Павії, консулом і заступником консула в Українському консульстві в Мілані. Марків: «Можливо, наказ віддав командувач, він міг помітити якийсь рух у тій частині й він міг віддати наказ». У розмові зі своїм товаришем від 1 липня 2017 року, перехопленій у в’язниці, Марків сказав, що «хтось зверху повинен був віддати цей траханий наказ: навіть якщо вони дали мені наказ стріляти, навіть якщо я дійсно вбив його, блядь, у солдата немає цієї відповідальності, у командира є … тут кажуть, що я був командиром, у мене є документи, які свідчать про те, що на той момент часу я був простим солдатом». І ось тут Марків явно помиляється – він був не солдатом, який лише виконує наказ, а правоохоронцем, який міг стріляти виключно з метою самозахисту – тому, що в Україні не був запроваджений воєнний стан.

Як результат у своєму висновку суд Павії зазначив: «Марків, виконуючи обов’язки керівника позиції, незважаючи на відсутність вогневої атаки з боку супротивника, вважаючи підозрілими рухи журналістів, що наближалися до поїзда, почав «стріляти в усе, що рухалося, на відстані два кілометри» відповідно до того, що виявилося звичним режимом спільних воєнних дій Національної гвардії та армії. Коли не вдалося вцілити у журналістів з «калашникова», він продовжив свої дії, слідкуючи за рухами завдяки виданому йому оптичному прицілу, спілкуючись через свого Командира з армією («ми заряджаємо важку артилерію»), щоб вдарити по таксі, аби запобігти втечі і знерухомити та усунути людей у лісі, де вони знайшли притулок. Він передав по радіо ті координати, які тільки зі своєї позиції міг вказати з такою точністю, використовуючи видошукач, який дозволяв йому прицілитися в жертв, поступово направляючи постріли в ціль, дозволяючи калібрувати ті постріли, які Рогелон описав як точні, з поступовим наближенням та коригуванням, кожні шість секунд, і які, послідовно, поранили його в ноги, потім впали поруч з Роккеллі та Мироновим, ближчим ударом, із смертельними наслідками».

Чи можна вважати такий вирок справедливим з точки зору європейського судочинства? Безумовно можна, оскільки сторона захисту вирішила змагатися з італійською прокуратурою (яка по крихтах збирала, систематизувала й опрацьовувала свої докази) неприйнятними методами фабрикації показань свідків із застосуванням адміністративно-політичного ресурсу МВС України та  Нацгвардії. І ті адміністративно-політичні, «папуаські», методи впливу, які завжди працюють в українському суді, в італійському себе не виправдали.

Шкода лише самого бійця-добровольця Марківа, який для керівництва держави й МВС України став пішаком на політичній шахівниці, що ось-ось буде остаточно відіграний в апеляції, оскільки сторона захисту, як показує практика в суді Павії, просто не хоче по-справжньому захищати клієнта, а влаштовує політичний піар тому хто платить. Президент і прем’єр-міністр Італії, на відміну від українських колег, розумні люди й, певно, добре обізнані з принципом розподілу влад, щоби не мати думки впливати на італійський суд. Але навіть якщо вони поцікавляться обставинами справи у Прокурора Республіки — впевнений йому буде, що їм показати не на користь України в цій справі.

Тому Віталію в апеляції з таким захистом і такими захисниками, як Аваков і Геращенко, можна розраховувати хіба на магію Гаррі Поттера. Принаймні, ані президент Італії, ані Папа Римській, не кажучи вже про Авакова, йому не допоможуть.

Андрій Пасічник

Крок за кроком до світла...

Leave a Reply

Наступна публікація

Здобутки нової чесної поліції – вбивства, зґвалтування, розбої, тортури, шантаж. Що далі?

Ср Лют 26 , 2020
«Мусора – не люди», – з таких слів почав кар’єрний зліт на сцену Євромайдану народний депутат Арсен Аваков, який негайно по втечі Януковича очолив Міністерство внутрішніх справ України. Втім, шлях Арсена Борисовича до політичних висот був устелений не тільки трояндами, але й шипами, особливо після того, як посольство США в […]

RedTram Network

%d bloggers like this: