5 серпня 2021 року під час традиційного «круглого столу» в Комітетах Верховної Ради України кандидат юридичних наук, заступник генерального прокурора в 2000-2002, 2005-2006 та 2014-2015 роках Олексій Васильович Баганець представив свій аналіз стану дотримання конституційних прав громадян під час досудового розслідування у 2020 році. Пропонуємо увазі читачів другу частину виступу знаного юриста, яка присвячена стану дотримання конституційних прав громадян у ході проведення негласних слідчих (розшукових) дій, обрання запобіжного заходу та арешту майна. З першою частиною можна ознайомитись за посиланням.
* * *
У додаток до загального стану дотримання конституційних прав і свобод громадян під час досудового розслідування необхідно звернути увагу й на практику застосування до підозрюваних виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, яка однозначно підтверджує масове ігнорування слідчими і прокурорами основних засад кримінального провадження.
Так, за статистичними даними, підкреслюю, Судової адміністрації України впродовж 2020 року до судів першої інстанції слідчими і прокурорами було подано 37 552 клопотань про обрання до підозрюваних запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, що дещо менше ніж в 2019 році – 44 384, 2018 році – 46 689 та 2017 році – 40 251, але, більше, ніж у 2016 році – 36 812, у 2015 році – 34 083 та у 2014 році – 22 849, а в порівнянні з 2013 роком – 21 612 – майже в два рази. Тобто щорічно зусилля слідчих і прокурорів по застосуванню ще до невизнаних судом винними у вчиненні злочину осіб саме виняткового запобіжного заходу тільки зростають.
З цієї кількості внесених клопотань судами розглянуто 32 267, що менше, ніж у 2019 році – 36 201, у2018 році – 38 171 та у 2016 році – 33 372, на рівні із 2015 роком – 32 274, у 2017 році – 37 925, з яких задоволено 14 185, тобто, менше половини, що менше, ніж в попередні роки: у 2019 – 15 774,2018 – 18 794, у 2017 – 18 846, у 2016 – 17 369, у 2015 – 18 643, у 2014 – 17 194 та в 2013 – 17 806, у задоволенні 5 502 клопотань відмовлено, що, наприклад, у майже два рази більше, ніж у 2014-2015 роках, відповідно, 3 120 і 4 540, приблизно на рівні 2019 року – 5 713, але менше, ніж у 2018 році – 7 866. Тобто, не дивлячись на щорічне зростання кількості поданих до судів клопотань слідчих і прокурорів про взяття під варту підозрюваних, слідчими суддями задовольняється приблизно 40% таких клопотань, а відмовляється лише, у середньому, у 17% випадках. До цього треба додати, що 1 533 клопотання повернуто слідчим і прокурорам, а у 2 630 клопотаннях застосовано інший запобіжний захід, ніж тримання під вартою.
Саме про загрозливу тенденцію до поширення необґрунтованого застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою свідчить і достатньо великий залишок на кінець звітного періоду в судах нерозглянутих таких клопотань слідчих і прокурорів в кількості 5 285, що значно більше, ніж у 2015 році – 2 945, а в порівнянні з 2014 роком у 5 разів – 1 167 та 2013 роком – навіть у 14 разів (395).
Усе це, на жаль, відбувається з тієї причини, що слідчі судді поверхово вивчають достатність підстав для позбавлення підозрюваних свободи, не дотримуються вимог ст. ст. 177 і 178 КПК України, де чітко зазначено, що вони повинні враховувати не тільки тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється така особа, а й перевіряти наявність одного чи кількох ризиків/підстав, що дають можливість застосувати той чи інший із встановлених КПК України запобіжних заходів. Більше того, при цьому ними ігноруються й вимоги закону про обов’язок прокурора довести неможливість застосування інших, більш м’яких видів запобіжних заходів. Немаловажливим є й той факт, що слідчі судді зобов’язані при цьому оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі й вагомість наданих прокурором доказів про вчинення підозрюваним кримінального правопорушення. Але, на жаль, як показав цей аналіз, слідчі та прокурори, а також і слідчі судді ці вимоги закону просто ігнорують.
Саме про це може свідчити і практика застосування слідчими і прокурорами застави у вигляді запобіжного заходу. Так, протягом 2020 року ними було подано до судів першої інстанції всього 513 клопотань про застосування такого запобіжного заходу, що трішки більше в порівнянні з попередніми роками (у 2019 році – 438,у 2018 році – 439, у 2017 році – 447, у 2015 році – 494, але, суттєво менше ніж у 2014 році – 883, а якщо взяти 2013 рік, то майже втричі – 1 404).
При цьому, зверніть увагу, що щорічно, починаючи з дореволюційного року, кількість таких клопотань тільки зменшувалась, окрім 2016 року, коли їх було 390. З цієї кількості поданих клопотань у минулому році судами розглянуто 505, що більше ніж в попередніх кілька років (у 2019 році – 426,у 2018 році – 427, у 2017 році – 437, у 2016 році – 396, у 2015 році – 494), але менше ніж у 2014 році – 883, та у 2013 році – 1 404). Тобто, відсоток розглянутих судами клопотань про застосування цього, дійсно, європейського демократичного запобіжного заходу достатньо високий, на відміну від результатів розгляду клопотань про взяття під варту. Але, із числа розглянутих таких клопотань судами було задоволено ще менше – лише 295 і ця цифра теж майже щорічно зменшувалась протягом минулих років (в 2019 – 229, 2018 – 262, 2017 – 252, 2016 – 249, у 2015 – 349, 2014 – 634 та 2013 роках – 1 052).
Таким чином, на фоні суттєвого збільшення внесених до суду клопотань про обрання виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою слідчі та прокурори стали значно рідше звертатися з проханням застосувати до підозрюваних заставу, що також підтверджує вищевказані висновки про свідоме ігнорування ними вимог Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод та ставить під сумніви щирість керівників нашої держави саме про євроінтеграцію. І це не дивно, бо неодноразово протягом останніх 4-5 років лунали цілком відверті заклики не тільки так званих «грантоїдів» і «міжнародних експертів», а навіть і перших керівників нашої держави, взагалі скасувати таку міру запобіжного заходу, як застава або заборонити її застосування до окремих кримінальних правопорушень, зокрема, до осіб, які лише підозрюються у вчиненні корупційних дій, що є взагалі неприпустимо.
Треба, урешті-решт, усім в суспільстві зрозуміти, що міра запобіжного заходу не є й не повинна бути видом покарання, це – лише процесуальний спосіб примусити підозрюваного виконувати покладені на нього процесуальні обов’язки. А для того, щоб підозрюваного позбавити волі шляхом застосування такого покарання за вчинений злочин, треба спочатку довести його вину у вчиненні злочину у встановленому КПК України порядку та довести це в судовому засіданні, на що наші слідчі і прокурори та їх керівники не тільки взагалі не здатні, а навіть не налаштовані.
Ще одним із показових видів грубих порушень прав і свобод людини є стабільна в останні роки слідча і прокурорська практика проведення масових необґрунтованих обшуків, або, так званих, «маски-шоу». Під приводом боротьби із цим негативним явищем наші законодавці впродовж останніх 3- х років прийняли, як мінімум два закони під багатообіцяючими назвами «Маски-шоу стоп» і «Маски-шоу стоп 2». Більше того, 15.01.2020 року зареєстрований Проект Закону №2740 «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України та Кримінального кодексу України (щодо вдосконалення порядку застосування окремих заходів забезпечення кримінального провадження)», тобто, якого теж можна назвати «Маски-шоу стоп 3», який після вивчення 08.04.2020 року Головним науково-експертним управлінням ВР, було рекомендовано його доопрацювати.
Більше того, як «величезне досягнення» законодавців у попередньому скликанні Верховної Ради в ЗМІ неодноразово подавали новину про те, що тодішній Президент України підписав закон про додаткові заходи по захисту інтересів бізнесу від таких «наїздів» з боку силовиків. Але, насправді, це ніякого позитивного результату в протидії порушенню прав і свобод громадян не принесло: кількість клопотань слідчих і прокурорів про надання дозволів суду на проведення обшуків продовжує щорічно тільки зростати.
Так, протягом 2020 року до судів надійшло 97 367 клопотань про проведення обшуку, що більше, ніж у всі попередні роки (2019 році – 95 441, в 2018 році – 96 122, у 2016 році – 94 746, у 2015 році – 75 162 , у 2014 році – 67 013, у 2013 році – 64 227), окрім хіба що 2017 року, коли їх було аж 118 884. При цьому, судами задоволено 71 200 клопотань, тобто 73%, що теж значно більше, ніж у 2019, 2015, 2014 і 2013 роках, відповідно: 69 712, 61 186, 54 340 і 53 246, але, дещо менше ніж у 2016 – 76 922, у 2017 – 96 331 та 2018 роках – 72 764.
Таким чином, можна зробити однозначний і невтішний висновок про те, що майже 3/4 поданих клопотань слідчих і прокурорів про проведення обшуків слідчі судді задовольняють і лише відносно приблизно 16% клопотань відмовляють. Тобто, знову ж таки, рівень судового контролю за додержанням прав і свобод громадян і при застосуванні даної слідчої дії є явно недостатнім.
Варто визнати, що, дійсно, обшук – це ефективний засіб збирання та перевірки доказів у кримінальному провадженні. Разом з тим, для забезпечення допустимості отриманих у результаті його проведення фактичних даних необхідним є чітке дотримання вимог КПК України – як при обґрунтуванні слідчим і прокурором таких клопотань, так і при розгляді їх судом та перевірці достатності підстав для проведення такої процесуальної дії. Тому, слідчим, прокурорам і слідчим суддям завжди необхідно пам’ятати, що обшук одночасно з виправданістю мети його проведення для цілей досудового розслідування завжди перетинається із необхідністю втручання в особисте життя людини, що є абсолютною та крайньою мірою по відношенню до будь-якої особи, на що слідчі, прокурори і слідчі судді, на жаль, будь-якої уваги не звертають.
Дотичною до цієї проблеми є і практика отримання слідчими і прокурорами дозволів суду на тимчасовий доступ до речей і документів. Так, у 2020 році до судів першої інстанції надійшло 223 979 клопотань про надання дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів, що є майже стабільним показником в останні роки (у 2019 році – 227 132,у 2018 році – 232 246, у 2017 році – 257 744, у 2016 році – 231 469, у 2015 році – 252 793, у 2014 році – 245 052, у 2013 році – 233 628). Із цієї кількості судом задоволено 191 296 клопотань, що складає 85,4%. Це красномовно свідчить про ще більшу поверховість (навіть у порівнянні з тими ж клопотаннями про обшуки) перевірки слідчими суддями наведених слідчими й прокурорами підстав для проведення таких процесуальних дій. А тому можна зробити однозначний висновок про те, що фактично судовий контроль за дотриманням закону при проведенні такої процесуальної дії є формальним, в зв’язку з чим, давно пора внести зміни в КПК України і дозволити слідчим проводити такі процесуальні дії лише з дозволу прокурора.
Досить показовою є і практика накладення арештів на майно, кількість клопотань слідчих і прокурорів про що також з року в рік тільки зростає.
Так, у 2020 році до судів першої інстанції слідчими та прокурорами було направлено 88 519 клопотань про надання дозволів на арешт майна, що також значно більше ніж у попередні роки (у 2019 році – 83 453, у 2018 році – 74 471, у 2017 році – 65 026, у 2016 році – 38 077, у 2015 році – 24 412 , у 2014 році – 16 310, у 2013 році – 15 511)! При цьому, кожний рік кількість таких клопотань слідчих і прокурорів тільки зростає! Тобто, по зрівнянню із 2013-2014 роками, Ви тільки вдумайтесь, кількість таких клопотань виросла в 4-5 разів. У свою чергу, судами більшість із таких клопотань (71 190 або 80,4%)було задоволено, що теж значно більше, ніж у минулі роки (у 2019 році – 66 857, у 2018 році – 59 988, у 2017 році – 52 108, у 2016 році – 29 556 , у 2015 році – 19 069, у 2014 році – 12 588, у 2013 році – 12 347).
Таким чином, із зазначених статданих чітко вбачається, що слідчі за погодженням прокурорів і самі прокурори стали значно частіше зловживати своїми повноваженнями, ініціюючи арешти майна осіб, які лише підозрюються у вчиненні кримінальних правопорушень або навіть тих осіб, процесуальний статус яких на той час ще не було визначено, а суди майже в 90% випадків фактично йдуть «на поводу» у органів досудового розслідування і прокурорів, задовольняючи такі клопотання. Ці різко зростаючі щорічно показники дають підстави говорити про відвертий наступ з боку держави на конституційні права та свободи громадян, адже слідчі судді, наприклад, при розгляді клопотань про накладення арештів на майно громадян також не перевіряють достатньої обґрунтованості підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а тим більше – розумність і співвимірність обмеження права власності із завданням кримінального провадження. І це при тому, що кількість розкритих злочинів та направлених до суду обвинувальних актів в такій ситуації не зростають, а, навпаки, зменшуються.
Саме про грубе порушення права власності громадян органами досудового розслідування й повну відсутність впливу процесуальних керівників на забезпечення дотримання прав і свобод громадян, а тим більше – судового контролю за додержанням законів на цій стадії свідчить і той факт, що впродовж 2020 року до судів надійшли 22 925 клопотань про скасування вже накладеного слідчими суддями арешту майна, що також суттєво більше ніж у попередні роки (у 2018 році – 20 096, у 2017 році – 17 317, у 2016 році – 9 936, у 2015 році – 5 328, у 2014 році – 2 413, а у порівнянні з 2013 роком – аж у 15 разів – 1 636), окрім, хіба, 2019 року, коли їх було внесено 24 375, з яких, зверніть увагу, майже половину – 11 565 суди задовольнили, що теж значно більше ніж у попередні роки (у 2019 році – 11 553, у 2018 році – 9 451, у 2017 році – 8 147, у 2016 році – 4 377, у 2015 році – 2 662, у 2014 році -1 147, у 2013 році – 866). Із цього напрошується закономірне питання: про яке процесуальне керівництво з боку прокурорів і судовий контроль за дотриманням прав і свобод громадян можна вести мову, якщо фактично самі ж прокурори та суди в подальшому й погоджуються з незаконністю попередньо наданих ними ж дозволів на арешт цього майна?
Ще однією з надзвичайно важливих проблем, пов’язаних із дотриманням конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян, є практика нинішніх вже «реформованих» органів досудового розслідування і прокуратури по застосуванню негласних слідчих (розшукових) дій, так званих НСРД.
Так ось, кількість звернень слідчих і прокурорів до судів з приводу отримання дозволів на проведення таких заходів, а це, у першу чергу, прослуховування телефонів, візуальне спостереження, таємне обстеження житла, аудіо та відео контроль місця чи особи, з кожним роком також критично зростає й становила понад 150 тисяч таких клопотань за 2017 рік! На превеликий жаль, щоб приховати цю загрозливу тенденцію, судова адміністрація з того року скоротила свою статистичну звітність, приховавши від суспільства статдані про надання судами дозволів на застосування негласних слідчих (розшукових) дій. Так як таких даних не передбачено і в звітах нинішнього Офісу Генерального прокурора, мною був направлений відповідно запит до Генерального прокурора з проханням надати потрібну статистичну інформацію з цього приводу.
З відповіді Офісу Генерального прокурора вбачається, що за 2020 рік прокурорами погоджено 70 859, що значно більше ніж у 2019 році – 57 802 таких клопотань слідчих (поліції, ДФС, СБУ, ДБР, НАБУ), а відмовлено лише у погодженні 3 105 клопотань (тобто, абсолютно мізерної кількості). У свою чергу судами задоволено 73 933 таких клопотань слідчих і прокурорів, а відмовлено всього у 5 737 клопотаннях (скоріш всього, це із тими клопотаннями, що перебували в залишку на початок 2020 року), тобто, теж в зовсім невеликій кількості. І не дивно, бо той же ж так розпіарений Вищий антикорупційний суд задовольнив майже 90% таких клопотань!
Після проведення дозволених судами НСРД прокурорами прийнято рішень про розсекречення у встановленому законом порядку та долучено до матеріалів кримінальних проваджень в якості доказів винуватості підозрюваних і обвинувачених лише 24 339 (або всього 34,3%) матеріалів проведених негласних слідчих (розшукових) дій, що також в цілому свідчить про грубе порушення прав і свобод громадян, в приватне життя переважної більшості з яких правоохоронці фактично втручались безпідставно.
Найбільш не професійно та з грубим порушенням вимог Конституції України в цій частині діяли слідчі ДБР разом зі своїми прокурорами – процесуальними керівниками, з 8 680 (у 2019 році – 7 901) задоволених судами їх клопотань розсекречено й використано в кримінальному проваджені лише 2 008 матеріалів НСРД, що складає всього 23,1%, та слідчі поліції із своїми прокурорами: із 57 350 (у 2019 році – 48 589) задоволених судами клопотань розсекречено і використано як докази у провадженнях лише 18 123 матеріалів, що склало всього 31,6%. Навіть у НАБУ цей показник дещо вищий: 920 їх клопотань було задоволено судами і у 323 прийнято рішення про розсекречення, що склало 35,1%.
Запити з аналогічним змістом питань мною були направлені і до НАБУ, НПУ, СБУ, ДФС, звідкіля мені надійшли відверті відписки, де було необґрунтовано зазначено, що така інформація ними не узагальнюється, не систематизується та, більше того, начебто, належить до інформації з обмеженим доступом, що є відвертою неправдою.
Викладені вище тривожні для суспільства дані – це лише мінімум того, що відбувається в Україні в останні роки із неправомірним втручанням держави в особисте життя громадян, бо в дійсності такі негласні слідчі (розшукові) заходи тепер нерідко проводяться без будь-якого дозволу судів і без погодження прокурорів – процесуальних керівників, у т.ч. за вказівками тих чи інших високопоставлених осіб із влади, як минулої, так і нині діючої, або на замовлення конкурентів у бізнесі, чи політиків з метою приборкання їх опонентів або інших неугодних осіб і т.д. На жаль, на ці відверті та цинічні зловживання у вигляді наступу на права людини, без різниці ким би вона не була, ніхто не реагує (прокуратура таких повноважень в 2014 році умисно була позбавлена), що тим самим провокує, стимулює правопорушників, у т.ч. і злочинців із числа працівників органів правопорядку, на нові протиправні дії, які підривають основи нашої держави.
Візьміть події хоча б останніх кількох років, коли спочатку в службових приміщеннях новоствореної ДБР були виявлені підслуховуючі пристрої; далі все суспільство «смакувало» аудіозаписами із кабінету Директора ДБР Р.Трубита його телефонними розмовами, далі теж саме відбувалося із аудіозаписами із службового кабінету Прем’єр-Міністра України О.Гончарука; далі в ЗМІ до цього часу обговорюються такі ж відео і записані розмови з участю брата керівника Офісу Президента України і т.д. І все це сприймається як належне, навіть не дивлячись на неодноразові вказівки нинішнього Президента України встановити й притягти до кримінальної відповідальності винних осіб за незаконне втручання в діяльність державних діячів. Але в результаті руйнування системи правоохоронних органів з одночасним знищенням прокуратури як наглядового органу за додержанням законів органами правопорядку та ліквідацією притаманної всім цивілізованим країнам належної системи стримувань і противаг, викрити і притягти всіх винних у вчиненні незаконного втручання в діяльність державних діячів до відповідальності нікому, а тому ці особи до цих пір і не встановлені та не покарані.
Підтвердженням цих негативних висновків є також статистичні дані хоча б про кількість скарг громадян на бездіяльність прокурорів, слідчих та їх керівників по захисту прав і свобод громадян та визнання їх дій неправомірними. Зокрема, на бездіяльність слідчого і прокурора у 2020 році до судів подано 77 113 скарг, що значно більше, ніж у минулі роки, і цей показник невпинно щорічно тільки зростає (у 2018 році – 76 980, у 2017 році – 74 452, у 2016 році – 67 114, у 2015 році – 45 117, у 2014 році – 24 635, у 2013 році – 14 664), окрім хіба що, 2019 року – де, таких скарг було ще більше – 81 704. Далі зверніть увагу, що з цієї кількості судами задоволеномайже половину цих скарг, а саме 40 070, що теж більше, ніж у попередні роки (у 2019 році – 38 370,у 2018 році – 32 861, у 2017 році – 31 655, у 2016 році – 23 231, у 2015 році – 15 851, у 2014 році – 8 143, у 2013 році – 3 528), причому кількість задоволених судами скарг на бездіяльність слідчих і прокурорів теж щорічно тільки зростає.
Прикладом такого свавілля та бездіяльності слідчих тієї ж поліції може бути кримінальне провадження № 757/19840/19-к, де протягом двох років безпідставно утримувалось тимчасово вилучене майно свідка, яке належить йому на праві приватної власності та на яке арешт судом не накладався. Ніяких процесуальних дій з цим майном не вчинялось. Захисниками свідка протягом 2019 – 2021 років неодноразово подавались клопотання до Офісу Генерального прокурора України, Національної поліції України про повернення тимчасово вилученого майна, але вони залишились нерозглянутими. Лише 5 березня 2021 року Печерський районний суд м. Києва виніс ухвалу, якою задовільнив скаргу на бездіяльність уповноважених осіб Головного слідчого управління Національної поліції України, яка полягає в неповерненні тимчасово вилученого майна і зобов’язав негайно повернути майно власнику. І лише після цього майно було повернуто власнику. Хіба це не обмеження у праві вільно володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю?!
Про системне погіршення стану прав і свобод громадян в сфері кримінального судочинства свідчать і статистичні дані про залишок нерозглянутих обвинувальних актів у судах на кінець кожного звітного періоду, які, до речі, теж з року в рік лише зростають.
Так, на початок 2013 року залишок нерозглянутих судами обвинувальних актів становив 4 057, протягом того року до судів надійшло 156 878 обвинувальних актів, а на кінець звітного періоду нерозглянутими залишились вже 27 008 обвинувальних актів. Не дивлячись на те, що в 2014 році до судів надійшов 128 901 обвинувальний акт, тобто, менше, ніж у дореволюційний рік, все одно на кінець звітного періоду нерозглянутими в судах залишилась теж достатньо велика кількість – 25 747 обвинувальних актів.
У 2015 році до судів надійшло ще менше – 123 220 обвинувальних актів, у той час як на кінець року їх залишились нерозглянутими ще значно більше порівняно з попереднім роком – 32 033. У 2016 році до судів надійшло ще менше – 113 137 обвинувальних актів, а залишилось нерозглянутими судами навпаки ще більше – вже 44 420 обвинувальних актів. У свою чергу, у 2017 році до судів надійшла приблизно така ж кількість, як і в попередньому році – 128 385 обвинувальних актів, а ось залишок нерозглянутих обвинувальних актів ще більше зріс і вже складав 64 774, що в 2,5 рази більше ніж у дореволюційному 2013 році.
У 2018 році до суду надійшло 126 791 обвинувальних актів, а залишилось нерозглянутими судами ще більше – 81 613! У 2019 році до суду надійшло 120 514 обвинувальних актів, а на кінець звітного періоду залишилось нерозглянутими 94 566 обвинувальних актів. У 2020 році до судів надійшло 125 604 обвинувальних актів, а на кінець звітного періоду залишилось нерозглянутими більше чим у всі попередні роки – 96 021 обвинувальних актів, що в порівнянні із тим же 2013 роком – навіть більше, ніж у 3 рази.
Таким чином, спостерігається майже критична тенденція, коли до судів з кожним роком надходять усе менше й менше обвинувальних актів для розгляду, у той час як залишок нерозглянутих судами обвинувальних актів з року в рік постійно зростає, а отже обвинувачені змушені тривалий час чекати остаточного рішення суду щодо себе, що порушує їх права на справедливий суд та розгляд справ у розумні строки, а паралельно з цим страждають і потерпілі від злочинних посягань, бо не поновлюються їх права, в т.ч. на відшкодування заподіяних їм матеріальних і моральних збитків. А головне, що така ситуація в судах дала впевненість слідчим і прокурорам та їх найвищим керівникам відчувати себе в безпеці, доки в такому стані правосуддя в судах їм довгий час не потрібно буде нести відповідальності за незаконне притягнення громадян до кримінальної відповідальності.
Підводячи коротко підсумки даних аналітичних досліджень, можна констатувати, що:
- Кожного року в середньому на 15% більше до суду подається прокурорами та слідчими клопотань про обрання виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, у той час, коли застава судами стала обиратись майже втричі рідше.
- Майже 3/4поданих клопотаньслідчих і прокурорівпро проведення обшуків слідчі судді задовольняють і лише відносно приблизно 16% клопотань відмовляють.
- Щорічно слідчі судді погоджують майже 90% клопотань про надання дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів, що може свідчити про поверховий контроль з боку суду за дотриманням прав і свобод громадян.
- Кожного рокуна 10% збільшується кількість накладених судами арештів на майно на стадії досудового розслідування, що теж підриває довіру до якості судового контролю за дотриманням прав і свобод громадян.
- Більше половини клопотань про скасування вже накладеного арешту на майно, які надходять пізніше, слідчі судді задовольняють, тим самимпогоджуючись із незаконністю попередньо наданих ними ж дозволів на арешт цього майна.
- Замість створення необхідних умов-підстав для захисту конституційних прав і свобод громадян, Судова адміністрація України в 2017 році змінила свою статистичну звітність з метою повністю приховати статистику щодо наданих судами дозволів на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, що неминуче буде сприяти подальшим зловживанням слідчих і прокурорів, пов’язаним із неправомірним втручанням органів досудового розслідування та прокуратури в особисте життя громадян, вину яких ще не доведено в судовому порядку і не підтверджено обвинувальним вироком суду.
- З кожним роком збільшується кількість поданих до судів клопотань та кількість задоволених судами клопотань про проведення НСРД.
- Після проведення дозволених судами НСРД прокурорами прийнято рішення про долучення до матеріалів кримінального провадження в якості доказів вини підозрюваного чи обвинуваченого в цілому лише 34,4% матеріалів НСРД (наприклад: у ДБР цей показник – 23,1%, у НПУ – 31,6%, НАБУ – 35,1%).
- На бездіяльність слідчого і прокурора громадяни стали скаржитись у 6 разів більше, ніж у 2013 році, і ця статистика кожного року зростає, але, належних висновків ніхто в державі не робить, а тому беззаконня, безвідповідальність та безкарність в органах правопорядку і прокуратури тільки «процвітають».
- З кожним роком все менше і менше обвинувальних актів по кримінальних провадженнях направляється слідчими й прокурорами до суду.
- Натомість залишки нерозглянутих обвинувальних актів в судах збільшуються кожного року в середньому на 20%.
І насамкінець. Я категорично впевнений і тому продовжую стверджувати, що наведені мною критичні показники в частині дотримання конституційних прав і свобод громадян є наслідком непродуманих і безграмотних «реформ» органів правопорядку та прокуратури, які проводяться в нашій країні вже протягом майже 6 років, але принесли лише шкоду як правам та інтересам громадян, так і іміджу України. Цим аналізом мені хотілося достукатись до нової влади і звернути її увагу на те, що діючий вектор продовження так званого «реформування», а фактично – руйнування органів досудового розслідування, а особливо – прокуратури, потребує повної зміни пріоритетів та підходів.
Нагадаю, що я щорічно пропоную конкретні законодавчі і практичні заходи по покращенню діяльності правоохоронних органів і прокуратури, в т.ч. з метою забезпечення прав і свобода громадян під час досудового розслідування, але на це ніхто не звертає уваги. На жаль.
