Контррозвідка в Україні від УНР до сьогодення – 1

У Львівському видавництві «СПОЛОМ» побачила світ книжка Юрія Михальчишина «Контррозвідка в Україні від УНР до сьогодення», повз якої не могло пройти видання «Насправді.today», оскільки це – напевно, перша спроба осмислити з позицій історичної науки становлення в ХХ столітті контррозвідки на різних етапах української державності. У той же час ця книжка – не просто збірка фактів, дат і прізвищ. Автор намагається (і робить це успішно) перекинути місток між минулим і сьогоденням, шукає відповідь на непрості питання щодо місця контррозвідки серед державних інститутів. Вдалим є поєднання суто історичного підходу зі спеціальним, коли конкретними історичними прикладами ілюструються методи та форми як контррозвідувальної діяльності, так і роботи ворожих спецслужб.

Чимало думок Юрія, викладені в цій книжці, є дискусійними: на наш погляд, варто в окремих публікаціях обговорити, яку саме функцію має виконувати Служба безпеки України – функцію спецслужби чи правоохоронного органу – та яким має бути контроль за діяльністю СБУ з боку суспільства; проаналізувати діяльність на українських теренах не тільки ворожих спецслужб, але й розвідувальних органів наших міжнародних партнерів – наприклад, оцінити шкоду, завдану українській державі діяльністю в Україні американської та британської резидентур (НАБУ, НАЗК тощо), які оплачуються з бездонних кишень українських платників податків; узагальнити численні факти використання СБУ (передусім, агентурного апарату) для обслуговування окремих політиків та фінансових угруповань.

У зв’язку зі значним обсягом матеріалу книжка Юрія Михальчишина буде оприлюднена виданням «Насправді.today» у кількох частинах, які ми пропонуємо читацькій увазі до уважного ознайомлення й наступного обговорення.

Володимир Бойко

*     *     *

Контррозвідувальна діяльність – щит і меч держави

На плечі контррозвідників лягає організація роботи з протидії розвідувально-підривній діяльності спецслужб іноземних держав – починаючи від вербування наших громадян до диверсійно-терористичних актів.

Контррозвідувальна діяльність не має кримінально-правової основи, оскільки не пов’язана з виявленням, припиненням і розкриттям злочинів – це є предметом оперативно-розшукової діяльності та досудового слідства. Тобто, завданням оперативно-розшукової діяльності (ОРД) є боротьба зі злочинами, а завданням контррозвідувальної діяльності (КРД) є запобігання загрозам державній безпеці.

Контррозвідувальна діяльність – це система контррозвідувальних, пошукових, режимних, адміністративно-правових, інформаційно-аналітичних заходів, які здійснюються спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері контррозвідувальної діяльності, спрямованих на попередження, своєчасне виявлення і запобігання загрозам державній безпеці України, нейтралізацію або мінімізацію ризиків державної безпеки, протидію розвідувально-підривній діяльності, терористичним та іншим протиправним  посяганням  іноземних  держав та їх структур, а також організацій, окремих груп та осіб на державну безпеку України

Завданнями контррозвідувальної діяльності є:

1. добування, аналітична обробка та використання інформації, що містить ознаки або факти розвідувальної, терористичної та іншої діяльності спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на шкоду державній безпеці України;
2. протидія розвідувальній, терористичній та іншій діяльності спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на шкоду державній безпеці України;
3. розроблення і реалізація заходів щодо запобігання, усунення та нейтралізації загроз інтересам держави, суспільства та правам громадян.

До цієї сфери діяльності належать контррозвідувальний захист, контррозвідувальний пошук, контррозвідувальний супровід та контррозвідувальне забезпечення. Базове поняття контррозвідувальної діяльності – контррозвідувальний режим. Контррозвідувальний режим – це  система передбачених законодавством сукупних контррозвідувальних, розвідувальних, режимних та адміністративно-правових заходів, що спрямовані на забезпечення державної безпеки та захист національних інтересів України від зовнішніх і внутрішніх загроз, сприяють протидії розвідувальній, підривній, диверсійній, терористичній та іншій діяльності спеціальних служб іноземних держав, організацій, окремих груп та осіб на шкоду державній безпеці України, а також усуненню передумов до її здійснення та локалізації можливих негативних наслідків.

Окремо слід відзначити вагому роль, яку виконують та функціональні утворення, як підрозділи військової контррозвідки, що  створюються для контррозвідувального забезпечення Збройних Сил України, Національної гвардії, прикордонних підрозділів та інших військових формувань, дислокованих на території України.

Вищий пілотаж контррозвідувальної діяльності – це активні контррозвідувальні заходи, метою яких є дістатися до святая святих супротивника: агентурне проникнення до спецслужб іноземних держав і їх агентурних мереж, перевербування ворожої агентури та проведення за її допомогою агентурних ігор з супротивником для його дезінформування та дезорганізації.

Головний супротивник українського національно-визвольного руху – радянська, а тепер російська держбезпека – завжди приділяла колосальну увагу на додачу до сильної зовнішньої розвідки створенню та розбудові потужного контррозвідувального апарату – чи то у формі “особливих відділів” ВЧК–ОГПУ–НКВД, чи то лиховісної військової контррозвідки “СМЕРШ”, чи 2-го Главку КДБ. Нині це – 1-ша Служба контррозвідки ФСБ РФ.

В Україні контррозвідкою займаються Департамент контррозвідки (ДКР) СБ України та Департамент військової контррозвідки; їхні попередники – контррозвідувальні органи українських національних армій та державних формацій різних періодів боротьби за незалежність. Це і Освідомчий відділ департаменту Державної варти МВС часів Гетьманату Скоропадського (травень – листопад 1918), і Департамент політичної інформації МВС УНР, і контррозвідка Дієвої Армії УНР (грудень 1918 – листопад 1920), і Державна жандармерія Секретаріату внутрішніх справ ЗУНР, і Польова жандармерія УГА (листопад 1918 – листопад 1919), і Служба безпеки ОУН (1940 – 1951).

У нашої контррозвідки чимало за плечима. Та ще більше роботи попереду.

Ми знаємо легендарний дух української армії – непереможної і безсмертної… Ми знаємо про трагічні поразки і героїчні перемоги… Знаємо наших національних провідників, героїв війни та організаторів наших Збройних Сил у столітній боротьбі за державність. Але національні спецслужби в цьому контексті завжди перебувають не те що в певному інформаційному вакуумі чи своєрідному затінку – вони практично відсутні як фігури на шахівниці для масового читача та глядача. Це неправильно, незаслужено, не відповідає суті історичної правди, а, крім того нині це створює перешкоди в концепції побудови повноцінного державного іміджу, і іміджу наших силових структур, і фактично брендуванню нашої сьогоднішньої боротьби з  історичним головним супротивником – Російською Федерацією – як продовження нашої столітньої боротьби за існування. Адже наша національна спецслужба сьогодні бере за джерела та витоки своїх традицій фактично формальну дату перетворення КДБ УРСР в 1991/1992 роках через тимчасову структуру в таку собі Службу Національної Безпеки України, яка проіснувала фактично всього три місяці і перетворилася в СБУ.  А в той час у багатьох державах, які вийшли з колишнього комуністичного табору в ході націонал-демократичних революцій, ситуація була кардинально інакшою. Там правонаступництва між КДБ колишніх радянських республік і новоствореними органами безпеки не існувало. До прикладу, в Естонії просто ліквідували КДБ Естонської РСР як юридичну особу, взяли за основу кадри кримінальної розвідки з МВС і набрали студентів-юристів та істориків з Тартуського і Талліннського університетів, які пройшли піврічні контррозвідувальні курси в Швеції на базі навчальних матеріалів спецслужб Великої Британії і держав Скандинавського півострова. Тому у естонців національна спецслужба сформувалася в 1993 році на якісно новій кадровій та управлінській основі, зі збереженням національних традицій міжвоєнної незалежної Естонії 1919 –1940 років.  

У нас же у вересні 1991 року Службу Національної Безпеки України очолив генерал-полковник Микола Миколайович Голушко, колишній заступник начальника 5-го управління КДБ УРСР, яке спеціалізувалось на боротьбі з ідеологічною диверсією. В 1987–1991 роках – це голова КДБ УРСР і упродовж вересня, жовтня та листопада 1991 року він за рішенням “патріотичної” Верховної Ради України, яка щойно “перемогла” ГКЧП і потім нашу державність поставила на рейки самостійності та суверенітету, проголосувала за генерал-полковника Голушка як першого очільника національної спецслужби. Пан, чи, точніше, товариш  Голушко не даремно витратив ці три місяці. Вже з кінця 1991 року він перебував на території Російської Федерації, а з 1993 по 1994 рік очолював Федеральну службу контррозвідки Російської Федерації – це попередниця теперішньої ФСБ. Питання, думаю, тут є риторичні з приводу вірності народу України,  мотивації переходу, з приводу його діяльності на цій посаді і з приводу того, куди поділися всі справи оперативного обліку агентури КДБ УРСР, яка раптом зникла і 27 років наших розмов про люстрацію успішно пішли у відкритий космос. Документальної основи для всіх тих дій, які хотілося б вчинити для відновлення справедливості, на сьогодні не існує.

Отже, ми говоримо про проблему спадковості і пошук фактичних точок опори у побудові якісно нової історії наших спецслужб. Тому що у світі брендування сучасної спецслужби завжди має свою традицію. Скажіть, будь ласка, чи можна уявити Федеральне Бюро Розслідувань США без епохальної постаті Едгара Ґувера, який пережив успішно реформи Рузвельта, реформи Трумена, реформи Ейзенгавера, реформи Кеннеді, реформи Ліндона Джонсона і ще пережив би реформи Ніксона, якби його не випхали на пенсію через деякі запитання до його діяльності? Чи можна собі уявити імідж та репутацію Центрального Розвідувального Управління США без постаті Алена Даллеса? Абсолютно неможливо! Чи знову ж таки “за поребриком” у таборі нашого ворога – Російської Федерації – просто цвіте буйним квітом культ особи кривавого Фелікса Дзержинського. Саме так, і спадковість між ВЧК, ОГПУ, НКВД, КГБ і тепер ФСБ є беззаперечною та беззастережною.

Треба розуміти, що у нас також, в нашій спецслужбі, формально українській з 1992 року, до недавнього часу культ радянського ката-чекіста Дзержинського існував на рівні фактично повсякденної норми. Портрети Дзержинського часто любили вішати в кабінетах до революції, особливо працівники слідчих підрозділів, ну а найбільш монументально Дзержинського особисто мені, зокрема, довелось побачити в місті Лисичанськ у приміщенні територіального підрозділу Служби Безпеки України вже восени 2014 року. Це був дуже капітальний твір фундаментального мистецтва заввишки з мене ростом – гранітний бюст “залізного Фелікса”, що вже був, на щастя, знятий з постаменту, але ми чудово можемо уявити морально-психологічний клімат та атмосферу оперативного підрозділу, на місці дислокації якого перебував цей символ радянської держбезпеки. Отже, ми сьогодні говоримо про речі, які мають глибинно фундаментальний і водночас прикладний зміст.

Становленням органів контррозвідки Незалежної України ми завдячуємо постаті одного зі знакових генералів СБУ – це генерал Олександр Олександрович Скіпальський, який всю кар’єру в органах радянської держбезпеки присвятив роботі у військовій контррозвідці і який став фактичним творцем-ідейником військової контррозвідки України з 1992 року. На жаль, в подальшому він програв конкурентну апаратну боротьбу вихідцю з лиховісного 5-го Управління КДБ, генерал-майору Євгену Марчуку. Проблема нашої реальності полягає в тому, що керівництва національною спецслужбою в подальшому прийшли люди, які перед тим в радянські часи абсолютно не соромлячись працювали по лінії контррозвідувальної боротьби з “ідеологічною диверсією”, тобто боротьбою з “українським буржуазним націоналізмом”, з так званим “сектантством”, тобто боролися з Українською, підпільною на той час, Греко-Католицькою Церквою і церквами інших конфесій, боролися з проявами вільнодумства, так званого дисидентства і займалися фактично політичним розшуком.

Таким чином, в Україні було закладено системну помилку в архітектурі побудови національної спецслужби: починаючи одразу з 1992 року, люди, які робили кар’єру по лінії боротьби чи то з клерикальними центрами, тобто з церквою, чи боротьби з так званими “буржуазними націоналістами”, стали фактично при кермі СБУ і задали стратегічний вектор її розвитку. У той самий час треба розуміти й те, що подальше перебування української спецслужби в тіні монстра сусідньої російської ФСБ було не випадковим. Договори про співпрацю, укладені на початку 1990-их років і розірвані тільки у 2014–15 роках, фактичний постійний обмін кадрами, спільні антитерористичні навчання – це все була частина повсякденної дійсності. І в таких реаліях фактичні наші вороги на правах “старшого брата” намагалися дресирувати, вирощувати українську спецслужбу як не зовсім повноцінну, меншу, меншовартісну копію дорослого старшого аналога і використовувати її як опосередкований інструмент руйнації української держави зсередини. Абсолютно таким самим чином ставилися, до речі, і окупаційні війська австро-угорські та німецькі наприклад до спецслужб Української держави гетьмана Скоропадського: не заперечували проти їхнього створення влітку 1918 року, але активно використовували їхній агентурний апарат та оперативний склад для вирішення власних оперативних завдань на території України і таким чином фактично перетворили нашу спецслужбу у придаток власних.

Якщо вести мову про те, чим відрізняється контррозвідка від боротьби зі злочинністю, треба розуміти кілька базових моментів. Контррозвідувальна діяльність полягає в боротьбі із загрозами національній безпеці зовнішнього та внутрішнього походження. На відміну від досудового слідства та оперативно-розшукової діяльності, її предметом не є боротьба зі злочинами. Вона покликана унеможливлювати, виявляти звичайно ж, профілактувати і нейтралізовувати загрози. Тому контррозвідувальна робота не така драматична та яскрава, аніж оперативно-розшукова, але вона в ідеалі взагалі унеможливлює скоєння доконаних злочинів проти основ національної безпеки, якщо ведеться грамотно і правильно.

Спробуємо уявити наочно, як ведеться побудова контррозвідувальної діяльності за головним принципом роботи – це так званий об’єктовий принцип. Беремо об’єкт розвідувальних інтересів спецслужб іноземних держав. Що може, наприклад, бути таким об’єктом? Це може бути механізована бригада Збройних Сил України, це може бути медіахолдинг, який покриває всю територію України, це може бути університет, провідний навчальний заклад на зразок Львівського університету імені Івана Франка. Об’єктом може бути і сама українська спецслужба. Визначаємо розвідувально-підривні спрямування іноземних спецслужб. Власне кажучи, від об’єкта ми далі рухаємось за принципом визначення, які загрози створюються діяльністю іноземної спецслужби та її агентури для його функціонування. Фактично визначаючи вразливі ланки нашого внутрішнього стану, ми можемо спрогнозувати спрямування розвідки іноземних держав. Від з’ясування цих проблемних точок в аналізі ми йдемо вище, піднімаємося на рівень каналів зв’язку – якими каналами зв’язку можуть користуватися агенти іноземної спецслужби. Сьогодні ми чудово розуміємо, що живучи в двадцять першому столітті, ми маємо значно більшу кількість можливостей комунікації, аніж у двадцятому чи дев’ятнадцятому, коли формувалась класична методична база оперативної роботи. Сьогодні ніхто вже не закладає якісь там зашифровані послання у тайники, ніхто не влаштовує зустрічі в умовних місцях, не проводить збори на конспіративних квартирах, все часто відбувається у віртуальному просторі. Тому вкрай важливим моментом контррозвідувального забезпечення є контроль каналів, зокрема каналів зв’язку. Від каналів зв’язку ідемо вище – відзначаємо діяльність потенційних ворожих розвідників-агентуристів, які, власне, вербують агентуру серед громадян нашої країни. Коли ми визначаємо потенційне коло цих осіб, як легальних так і нелегальних, тоді фактично можемо вийти на больову точку – це ворожа резидентура. Резидентура – це група агентів, об’єднана спільним керівництвом і спільними оперативними задумами. І вже якщо вдається розробити резидентуру, з’ясувати її особовий склад, технічну оснащеність, тоді можна вже виходити на вищий рівень – це є розвідувальний іноземний центр.

Сьогодні ми протистоїмо цунамі розвідувально-підривної роботи з боку трьох іноземних спецслужб, які вважаються чи не найкращими в світі: Федеральна служба безпеки Російської Федерації, Головне розвідувальне управління Збройних сил Російської Федерації і Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації. ГРУ займається переважно профілем диверсійної роботи на території України і в прифронтовій смузі, ФСБ займається вербувальною діяльністю, створює тут розгалужену агентурну мережу, веде інформаційну війну і опікується логістикою терористичних формувань на сході України. А Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації займається інфовійною в масштабах зарубіжного інформаційного простору – це Європа та світ. Засоби, які є в розпорядженні нашого головного супротивника для ведення розвідувально-підривної діяльності  відверто кажучи, вражають масштабом  і змушують задуматися. Зокрема, в інформаційній царині, в розрізі інформаційно-психологічних спецоперацій. Всім нам відомий телеканал “Russia Today”. Його бюджет за рік до “російської весни” 2014 року та рік опісля неї перевищував сукупний бюджет трьох українських спецслужб: Служби Безпеки України, Головного управління розвідки Міністерства оборони України і Служби зовнішньої розвідки України. В різних джерелах називають суму  від 200 млн. доларів до 300 млн. доларів. Це, щоб ми розуміли масштаб діяльності лише одного підривного центру ворожої діяльності, як розвідувальної, так і підривної, і дестабілізаційної, в самому тільки інформаційному просторі.

Тому, з огляду на потребу системної роботи контррозвідки проти дійсних загроз, ми повинні якісно й докорінно переосмислювати сучасний стан безпекового сектора держави з опорою на висновки з існуючого історичного досвіду. Ворог той самий, що і 100 років тому – Росія ! А українська державність була трагічно програна в 1917 – 1920 роках у нерівній збройній боротьбі не в останню чергу через провал українських національних спецслужб. Цей аспект часто випадає з уваги дослідників, і то цілком даремно.

Контррозвідка Гетьманату (Української Держави) П. Скоропадського, травень – грудень 1918 року

Фактично в повноцінному вигляді сучасна українська національна спецслужба ХХ століття  з’являється вперше в Українській державі гетьмана Павла  Скоропадського (травень – грудень 1918), утвореній після Брест-Литовського миру, деокупації УНР військами Центральних держав і право-консервативного військового перевороту. Це так званий Освідомчий відділ Департаменту державної варти МВС, створений у травні 1918 року. Днем народження цієї спецслужби можна вважати 18 травня 1918 року, коли гетьман Скоропадський затвердив Тимчасову постанову про зміну чинних законів про міліцію та утворення Державної варти, підпорядкованої губернським та повітовим староствам (ото правдива децентралізація !) в структурі МВС. 13 серпня 1918 року рада міністрів Української держави ухвалила статут “Про організацію Департаменту Державної Варти”, згідно якого до її функцій належали:

1. Попередження і запобігання злочинств і охорона громадської безпеки та порядку;
2. Охорона і спостереження за прикордонною смугою;
3. Перевірка громадянства та видворення іноземців, паспортний режим;
4.  Реєстрація статутів громадських організацій, дозволи на публічні зібрання;
5. Політичний розшук;
6. Придушення заворушень і заколотів.

Поряд з оперативно-розшуковими, слідчими та контррозвідувальними підрозділами в структурі Департаменту Державної варти (ДДВ) існували підрозділи охорони громадського порядку та оперативного призначення – вартові сотні (піші в містах та кінні в селах) та підрозділи транспортної безпеки (Корпус залізничної варти, потужні лінійні підрозділи на вузлових станціях Бахмач, Гребінка, Фастів, Козятин, Жмеринка, Знам’янка). Всього ж чисельність ДДВ з врахуванням резервних частин оперативного призначення та адміністративно-господарського апарату сягала 60000 чоловік. Директором Департаменту Державної варти став статський радник, колишній прокурор Вільнюса П. Аккерман, а шефом Освідомчого відділу Л. Пономарьов – кадрові держслужбовці-правники. У структурі Освідомчого відділу Департаменту Державної арти (ОВ ДДВ) було створено губернські (Волинська, Київська, Катеринославська, Полтавська, Харківська, Херсонська, Подільська, Херсонська, Холмська, Чернігівська губернії) освідомчі відділи, міські освідомчі відділи, повітові освідомчі відділи, контррозвідувальні підрозділи на залізничному транспорті та контррозвідувальні підрозділи по роботі з військами. Контррозвідувальна діяльність ОВ ДДВ фокусувалася на попередженні та припиненні злочинів проти державного ладу та державної безпеки, моніторингу оперативної обстановки за лініями: діяльності політичних партій, утворення в регіонах повстансько-партизанських рухів, профспілкових страйків, масових настроїв і громадської думки. Пріоритети контррозвідувального пошуку визначалися протидією розвідувально-підривній діяльності з боку РСФСР (російські більшовики, ліві есери та анархісти), Збройних сил півдня Росії (монархісти, білогвардійці) та внутрішньої опозиції режиму гетьманату(українські соціалісти Центральної Ради). Також велася робота з протидії розвідувальній діяльності спецслужб країн Антанти і США, які вивчали Україну передовсім з точки зору присутності 450-тисячного угруповання німецьких та аастро-угорських військ.

Для отримання оперативної інформації вербувалася таємна агентура, яку засилали в політичні партії, профспілки, підпільні структури; до прикладу, в Києві (півмільйонне місто) працювало 100 агентів ОВ ДДВ.

До оперативних успіхів ОВ ДДВ можна зарахувати:

1. Превентивний арешт за підготовку державного перевороту 26/27 липня 1918 року лідерів соціалістичної опозиції (есдеки С. Петлюра та М. Порш, есери Мицюк та Одрина, військовики Ю.Капкан та М. Ковенко).
2. Успішну нейтралізацію лідера одеського ОЗУ М. Винницького (“Мішка-Япончик”) та тимчасова депортація його за межі кордонів Української Держави.
3. Масові арешти більшовицьких, есерівських та анархістських бойовиків-терористів у Києві та Одесі.
4. Ліквідація більшовицьких розвідувальних резидентур і агентурних мереж, що діяли під прикриттям консульських установі РСФСР в Одесі та Києві, проведення санкціонованих обшуків, вилучення грошових коштів, документування таємних переговорів Х. Раковського та В. Винниченка про координацію дій.
5. Агентурне проникнення в середовище антигетьманського заколоту серед офіцерів Чернігівського гарнізону.

До оперативних провалів ОВ ДДВ слід зарахувати:

1. Поява селянського повстансько-партизанського руху на Єлизаветградщині, Катеринославщині та Київщині весною–влітку 1918 року. Контроль над рухом взяли есери та більшовики.
2. Вибухи на складах боєприпасів у Києві (Звіринець) 6 червня 1918 року (знищено 2 млн. снарядів, 200 загиблих, 1000 поранених, 9000 знищених будівель), ймовірно організовані есерівськими чи  більшовицькими диверсантами або спецслужбами країн Антанти. Менші за масштабами вибухи на військових складах в Одесі та Керчі в серпні та вересні 1918.
3. Успішний замах бойової групи есерів з Росії на командувача угрупованням союзних німецьких військ фельдмаршала Г. фон Айхгорна в центрі Києва 30 липня 1918 року.
4. Втеча під прикриттям дипломатичного статусу окремим дипломатичним потягом з Києва більшовицьких “дипломатів” Х. Раковського та Д. Мануїльського з особовим складом резидентури у жовтні 1918 року, незважаючи на виписані МВС ордери на арешт. 

Для контррозвідувальних підрозділів ДДВ на транспорті гаряче літо 1918 року принесло головний біль у вигляді масштабного страйку залізничників, що розпочався на Здолбунівському, Сарненському та Коростенівському залізничних вузлах 14 липня 1918 року. Через декілька днів долучилися залізничники з Києва, Одеси, Катеринослава та Полтави, загалом до 200000 учасників. Цей страйк, фінансово підтриманий більшовицькими та есерівськими емісарами з РСФСР, тривав до середини серпня та загрожував повним транспортним колапсом Українській державі, його ліквідація потребувала превентивних арештів тільки в самому Києві 1800 залізничників з членами сімей, замість яких лінії обслуговували паровозні бригади з Німеччини та Австро-Угорщини.

У великому металургійному та портовому місті Маріуполі страйк залізничників переріс у повстання, коли 23 липня 1918 року 600 страйкарів роззброїли кінну сотню Державної варти та взяли частину міста під контроль. Підрозділи Варти відступили та перегрупувалися, відрізавши місто від заводів; тим часом прибули підкріплення у вигляді угорців та баварської кавалерійської дивізії, які й відтіснили маріупольських повстанців в порт. Німецькі бомбардувальники, що прилетіли з Горлівки, завдали бомбових ударів, повстання ліквідовано, захоплено 150 залізничників і заводських працівників. 

Було встановлено оперативним шляхом, що штаб по дестабілізації ситуації в Україні працює в м. Курськ, а вербування диверсійно-терористичних загонів для переправлення через кордон відбувається у т.зв. нейтральній зоні між Україною та РСФСР шириною 10–40 км від Брянщини до Харківщини. У серпні 1918 року розпочався масштабний більшовицький заколот на Чернігівщині, епіцентрами якого стали Остер, Козелець, Путивль та Чернігів; Ніжин червоні бандформування Боженка та Примакова практично взяли штурмом. На допомогу підрозділам ДДВ восени довелося перекидати Сірожупанну дивізію з Волині та 2-й Запорозький полк П. Болбочана з Донбасу, які розгромили червоних у жорстоких боях біля Новгород-Сіверського та Стародуба.

Гетьманська контррозвідка отримала чіткі агентурні відомості про організаторів повстанського руху в Таращанському та Звенигородському повітах, які знову стали центрами потужного антиурядового руху в листопаді–грудні 1918 року. За оперативною інформацією ОВ ДДВ, у вересні 1918 року в Москві було надруковано 18 млн. примірників листівок і прокламацій підривного характеру для ведення більшовицької агітації та пропаганди проти української влади. В Києві систематично велася оперативна розробка структури ВЧК під керівництвом Дзержинського в Москві як головного супротивника, встановлювалися адреси розташування органів, місця проживання співробітників, форми та методи роботи.

На практиці гетьманська контррозвідка за період літа й осені 1918 року зуміла розбудувати весь спектр своїх структурних підрозділів, які виконували оперативні завдання, що диктувалися вимогами перехідного постреволюційного часу, використовуючи методику та кадровий потенціал колишніх спецслужб царської Росії. Після Лютневої та Жовтневої революцій, хаотичного правління Тимчасового уряду та Центральної ради, окупації території України загонами Червоної гвардії, держбезпеку колишньої царської Росії воєнного часу було демонтовано. Довелося заново налагодити оперативний облік, розбудувати агентурний негласний апарат, значною мірою укомплектувати професійними кадрами оперативний склад, створити контррозвідувальні, аналітичні, розшукові, слідчі підрозділи і побудувати повний замкнутий контур контррозвідувальної діяльності. Інша річ – кадрами для комплектування Освідомчого відділу департаменту державної варти Української держави часів гетьмана Скоропадського виступали колишні кадрові співробітники Корпусу жандармів і Департаменту поліції Російської імперії, подекуди офіцери-фронтовики військової контррозвідки. Це були люди з великим оперативним і часто бойовим досвідом, з хорошими навичками вербування агентури, з добрими аналітичними здібностями, з високими  особистісно-психологічними характеристиками, які дозволяли їм якісно та ефективно працювати в умовах складної оперативної обстановки. Прибували вони з різних регіонів України, частково як біженці з Росії (українські консульства в РСФСР в 1918 році щомісячно оформляли близько 500 віз), за погодженням з австро-угорським і німецьким командуванням. Але це все-таки були люди, які все життя робили службову кар’єру в Російській імперії та ніколи не готувалися до роботи на самостійну та соборну Українську державу. Не завжди ці професіонали були патріотами України, багато зберігали проросійські, хоч і не чорносотенні погляди та працювали на основі матеріальної зацікавленості. Відповідно до того, як будувалася їхня оперативна, бойова робота та оперативно-розшукова діяльність влітку та восени 1918 року, вони спромоглися на чималі успіхів, в контексті співставлення з іншими українськими спецслужбами доби національно-визвольних змагань. Зокрема, вони виявили кадровий склад кількох резидентур більшовицьких спецслужб у Києві та Одесі, вони зуміли перехопити канали зв’язку між агентурою червоних в Києві та Одесі та їхніми центрами в Москві, спромоглися виявити та припинити потужні грошові вливання, які здійснювалися для дестабілізації ситуації в Українській державі, зуміли затримати і депортувати за межі України десятки кадрових співробітників більшовицьких спецслужб і завербованих ними агентів, але це не допомогло абсолютно нічим в плані поліпшення загальної оперативної обстановки. Чому? Тому що об’єктивні соціально-економічні і соціально-політичні умови, в яких діяв гетьманат Скоропадського 1918 року, помножені на геостратегічну ситуацію (поразка Центральних держав у світовій війні), створювали таку внутрішньополітичну та зовнішньополітичну матрицю, яка вела до революції всередині країни та інтервенції РСФСР і держав Антанти зовні.

Ця повчальна історія вкотре переконливо свідчить, що робота спеціальних служб, наскільки би якісною вона не була, сама по собі у відриві від соціальної реальності, політики вищих органів влади та управління та масових настроїв широких верств населення, не може захистити державний суверенітет. Відтак цей приклад демонструє, що навіть фахова, злагоджена й подекуди самовіддана  робота вузьких профільних спеціалістів спецслужби з належними повноваженнями, з технічним оснащенням, з фінансуванням, абсолютно нездатна протистояти тектонічним зсувам у вигляді соціальних революцій. Саме така революція охопила аграрно-індустріальну Україну з 1917 року, і не відпускала до завершення бойових дій армії УНР в 1920.  Риторичне питання: яка користь з того, що Освідомчий відділ Департаменту державної варти Скоропадського повністю з’ясував механізми фінансування і підготовки селянських повстань у Таращанському і Звенигородському повітах в червні 1918 року, якщо в листопаді 1918 року антигетьманське повстання успішно розпочалося знову з тих самих регіонів ? І ті самі “таращанці”, знову під червоними прапорами, громили і підрозділи гетьманських збройних сил, а пізніше громили й підрозділи армії Української Народної Республіки. Фактично, викривши механізм підривної діяльності проти державного ладу, передбачивши біду, не можна було абсолютно ніяким чином вплинути на те, щоб її якимось чином унеможливити чи відвернути. В цілому ж слід відзначити, що загалом контррозвідувальні структури гетьманської України (крім Освідомчого відділу Департаменту державної варти при Міністерстві внутрішніх справ, це ще Особливий відділ Штабу гетьмана П. Скоропадського) відзначались високоякісним кадровим потенціалом, хорошою оперативною підготовкою співробітників, ефективною оперативно-розшуковою роботою. Втім, навіть сукупно з оперативними  підрозділами Варти (всього до 60000 чоловік) ці спецслужби не могли протистояти натиску військових формувань лівої та національної опозиції (Директорія), повстанським загонам, отаманським формуванням напівкримінального спрямування та гібридним операціям Робітничо-селянської Червоної армії. На практиці це й підписало вирок Українській державі гетьмана Скоропадського в грудні 1918.

(далі буде)