Зменшити кількість Зеленського до нуля

Пройшло більше місяця з тих пір, як у нас було проведено так званий плебісцит Зеленського або референдум на туалетному папері. Ще хтось пам’ятає? Шкода!

Який же ж був пафос! Який великий задум!

Все, що лишилося – коробки з макулатурою та хворобливе на всю голову роз’яснення на офіційному веб-сайті Офісу Президента від 13 жовтня 2020 року під заголовком «Щодо президентської ініціативи з опитування суспільства 25 жовтня».

Важко збагнути, що саме курив невідомий автор з Банкової, але це точно був не тютюн. Можливо, це куриво мало відношення до предмету опитування…

З надр ОПи нам повідомили, що в нас, виявляється, «держава окремо, суспільство окремо». І тому, його зелена Величність, вирішив дізнатись, «що насправді думає народ». Отак. Дослівно!

Якби ви знали, паничі…

Запевняю, що серед поширених тем для обговорення пересічних громадян питання легалізації наркотиків далеко не на першому місці. Хіба серед споживачів та постачальників. Та й Будапештський меморандум не настільки популярний: 99% взагалі вперше про нього чують… Кучмівська пропозиція 2000 року скоротити кількість депутатів до 300 відверто тхне нафталіном: вона вже 20 років як затверджена на референдумі. Ніхто не пам’ятає?

Насправді, народ обговорює зовсім інше: як скоротити кількість Зеленського до нуля. При цьому багато хто готовий це зробити своїми руками. Вже навіть черга шикується з бажаючих…

Невідомий голос з ОПи підкреслив: «Наголошуємо, що опитування, яке пропонується провести 25 жовтня, на відміну від референдуму, як це визначено для референдуму Конституцією, не матиме прямих юридичних наслідків». Нащо ж його тоді проводити? Та тому, що, виявляється: «Потреба у цій формі безпосередньої демократії зумовлена тим, що зміст політики у державі має визначати народ, а не виключно ті, хто має достатньо медійного впливу та грошей, щоб маніпулювати у своїх особистих інтересах враженням про суспільну думку».

Тобто, головне – не результат. Головне – враження від результату, на яке посягають невідомі сили зла. Плебісцит в очах чинного гаранта дотримання статті 5 Конституції – це така монарша забава, спроба перемогти нудоту. Марк Твен мав рацію: якби від виборів щось залежало, нам би ніколи не дозволили брати в них участь…

Але немає межі досконалості! Пропоную юристам з ОПи взяти на озброєння один неперевершений приклад з історії. Я упевнений, що їм би сподобався зразок бюлетеня для референдуму, призначеного федеральним канцлером Австрії Куртом Шушнігом на 13 березня 1938 року: він містив тільки один варіант відповіді «Так». Відповісти «Ні»було неможливо! – Не передбачено формою бюлетеня. Єрмак би оцінив! Петро Олексійович нервово кусає лікті: хіба так теж можна було?! А як же ж! Для захисту демократії від народу все можна.

Звісно, читачів вже цікавить: що ж було предметом того референдуму? Та нічого особливого! Питання було одне. Коротке. Просте, як шмат господарського мила: чи бажає народ зберегти вільну незалежну Австрію? Але провести його так і не судилося. Питання відпало за непотрібністю…

Є одна незручна тема, не те, щоби повністю табуйована в ЗМІ, але така, що рівною мірою може засмутити й навіть образити як прихильників «російського світу», так і професійних «патріотів» – це історія падіння першої австрійської республіки в 1938 році. Всі історичні паралелі та порівняння є недосконалими та кульгають. Різні часи, різні народи, технічний прогрес далеко пішов уперед… Але якщо хочете знайти найбільш точне порівняння відносин України та Росії, то це, безумовно, відносини Австрії та Німеччини в 30-ті роки ХХ століття.

Для німців Австрія рівно те саме, що для росіян Україна. Розпад німецької та австро-угорської імперій був не меншою катастрофою для мільйонів німців, ніж розпад СРСР для росіян. Навмання проведені кордони призвели до того, що 10 мільйонів німців опинилися в межах інших новоутворених країн як національні меншини. Зміна панівного статусу на другий сорт була дуже болісною…

На тлі всесвітньої економічної кризи 1929-1933р.р. набула неабиякої популярності ідея зміцнення зв’язків двох німецьких держав хоча б в економічній площині. Навіть 19 березня 1931 року був підписаний митний союз між поки що буржуазними республіками Австрією та Німеччиною. Але Франція та Англія, а згодом і Ліга Націй примусили розірвати його.

Одночасно з цим, або дуже «вчасно», збанкрутів найбільший банк Австрії – «Кредитанштальт» (це типу нашого «Приватбанку»), який належав Ротшильдам, після чого в Австрії, а згодом і в Німеччині, розпочався справжній «банкопад»…

Унаслідок цього Австрія опинилася в міцній залежності від міжнародних фінансових донорів, інтерес яких полягав виключно в тому, щоби підтримувати спроможність австрійців повертати борги та платити репарації.  І не більше. Як нам це добре відомо!

Неспроможність буржуазних партій знайти вихід з кризи призвела  в Німеччині до перемоги НСДАП на виборах до Рейхстагу та призначення 30 січня 1933 року Гітлера на посаду рейхсканцлера. У 1932 році на місцевих виборах в Австрії націонал-соціалісти в рази збільшили своє представництво. Федеральний канцлер Енгельберт Дольфус з острахом чекав, що Австрія стане наступною, де Гітлер візьме владу демократичним шляхом…

Що таке демократія? Це влада демократів! Тому задля збереження демократії та різних «цінностей» влада австрійського федерального канцлера Дольфуса вирішила навесні 1933 року унеможливити проведення будь-яких виборів (як федеральних, так і місцевих), заблокувати роботу парламенту, а згодом розігнати всі політичні партії, утворивши єдину правлячу організацію – Вітчизняний фронт. У вересні того ж року обачливо почали будувати концтабори для ворогів демократії: комуністів, нацистів, соціал-демократів, профспілкових діячів…

Цьому немало сприяли дві обставини. По-перше, в Австрії, як і в Німеччині, велику силу становили ультраправі націоналістичні озброєні загони (штурмовики), які впроваджували в народ думку, що західна парламентська демократія нежиттєздатна в австрійських умовах, що потрібно розігнати цей політичний цирк-шапіто, а владу передати “патріотам”, перейти до міцної президентської форми правління. І, по-друге, австрійські штурмовики та різні організації «ветеранів війни», як не дивно, зовсім не були друзями Берліну, а скоріше навпаки!

У такий спосіб в 1933 році в Австрії, з метою захисту від північної загрози, утворилась диктатура однопартійної монобільшості, що складалася з ультраправих ополченців, католицької церкви та урядової бюрократії. І все це під орудою та на гроші місцевих олігархів.

В перекладі на українські реалії: це якби до влади прийшли «патріоти» Авакова, освячені митрополитом Епіфанієм, до яких пристосувалися усі пристосуванці та опортуністи – від Кравчука і друзів Ющенка до різної соросятини. І вся ця підтанцьовка годувалася б з рук різних фірташів, пінчуків тощо.

Приваблива перспектива? – Не те слово!

Що ж трапилось далі? Зазирнемо в наше можливе недалеке майбутнє.

Усвідомлюючи, що Гітлер є популярним політиком серед німецькомовних народів (про причини його шаленої популярності влучно казав Карл Густав Юнг – бо Гітлер був дзеркалом німецької нації, він казав народу рівно те, що від нього бажали почути), – австрійський канцлер Дольфус висунув нове гасло – перегітлерити Гітлера! Це рівно те саме, чим займався Порошенко, а зараз продовжує Зеленський – перепутінити Путіна!

На початку протистояння між Берліном і Віднем у 1934 році фортуна була цілковито на боці австрійського канцлера Дольфуса. Спочатку його уряд продемонстрував рішучість у застосуванні артилерії та отруйних газів, розстрілявши з гармат у лютому 1934 року повстання лівих прорадянських ополченців «Шуцбунд». Потім, так само без зволікань, придушили в червні 1934 року виступ гітлерівських нацистів.

Фюрер ще вагався, чи не відправити Вермахт на допомогу заколотникам, аж поки італійський Лукашенко не став цьому остаточно на заваді, перекинувши свої війська ближче до австрійського кордону. До речі, білоруський Муссоліні в 2014 році так само став на захист українського суверенітету.

Тобто, Австрія 1934 року мала навіть кращі стартові позиції, ніж Україна в 2014 – жодних тимчасово окупованих територій, жодних непідконтрольних анклавів.

Що ж відбулось далі? Звідки взялась зрада?

Формула успіху, як і формула зради, простіша, ніж квадратне рівняння. Покажіть мені донорів та отримувачів перерозподілу суспільного добробуту – і ми легко намалюємо траєкторію злету або падіння цього утворення.

У Гітлера та Дольфуса в 1933 році на порядку денному стояло однакове питання: де брати гроші? Захід багато обіцяє, але не допомагає. Тому залишаються три шляхи: затягнути паски, увімкнути друкарський верстат, когось розкуркулити.

Гітлер не міг розпочати із затягування пасків, бо він обіцяв німцям світле майбутнє. Друкарський верстат і без того малював нулі на купюрах. Тому тільки третій варіант. Лишилось обрати – кого розкуркулити? В оточені Гітлера були деякі радикально налаштовані елементи (брати Штрассери та інші), кого умовно називали націонал-більшовики, – вони вимагали розкуркулити всіх, все націоналізувати, провести колективізацію на селі. Такий варіант не надо подобався традиційній німецькій шляхті, яка володіла великими підприємствами військово-промислового комплексу й мала міцні зв’язкі в армії. Вони, до речі, вважали Гітлера поміркованим політиком, і тому запропонували «компромісний» варіант: розкуркулити треба лише олігархів неарійського походження, хоч під нуль, не чіпаючи титульну націю.

В Австрії все було геть навпаки: промисловий капітал мав незначну вагу, тоді як основу складав банківський капітал, часто спекулятивного ґатунку та неарійського походження. Тому в Австрії спочатку канцлер Дольфус, а після його вбивства – канцлер Шушніг – побудували протилежну схему: вдячний народ, професійні патріоти, ветерани війни та церква гуртуються навколо начальства і держави з метою захисту «улюблених» олігархів від втрат та зовнішніх посягань. Це рівно та модель, що впроваджена в Україні зараз.

Єдина проблема: якщо ви хочете перегітлерити Гітлера (або перепутінити Путіна), то вам доведеться пояснити – яке світле майбутнє ви пропонуєте за понесені жертви? Гітлер швидко й ефективно (питання права та моралі ми поки залишимо за дужками) дав німцям роботу, житло і ковбасу по 2.20. А що пропонуєте ви?

На жаль, як в Австрії 1934 року, так і в сучасній Україні, нам пропонують встати груддю на захист рідних фірташів та пінчуків від розорення, а за це Захід нам надасть похвальну грамоту й позичить грошей рівно настільки, щоби повернути попередні позики. Ну, і затягнути паски міцніше! Бо інакше Гітлер (або Путін) з півночі нападе…

Це не просто демотивує, це вбиває віру в перспективи власної країни. Люди стають відстороненими та байдужими до власної держави, бо не тільки не бачать жодних переваг над сусіднім режимом, але й з часом перестають помічати різницю… Нащо тоді боротись, віддавати своє життя? Щоби хтось міг плідно «розподіляти» фінансові потоки у власні кишені?

Скільки так може тривати залежить від нестійкої рівноваги різних факторів.

Цілком можливо, що й у Австрії аншлюс міг би відбутися не в березні 1938 року, а значно пізніше. Але стався випадок: Гітлер викликав до себе канцлера Шушніга й висунув йому ультиматум (як називають це історики), або коаліційну пропозицію (як воно виглядало насправді). Все, що просив Гітлер, це три речі: призначити на посаду тамтешнього «авакова» свою людину (тобто, усього один міністерський портфель), амністувати репресованих націонал-соціалістів, дозволити їм увійти до «монобільшості» (т.зв. Вітчизняний фронт).

В обмін за це Відню пообіцяли пролонгацію визнання незалежності та суверенітету. Натомість Шушніг не тільки відмовився, але й почав «петляти», призначив отой референдум, почав шукати союз із соціал-демократами, яких же сам і відправив за колючий дріт за чотири роки до того…

Уявляєте собі ситуацію: пронімецькі нацисти підняли ґвалт з приводу того, що канцлер Шушніг неконституційно призначив референдум з метою збереження незалежності Австрії! Наш КСУ ще не дійшов цієї стадії.

І хоча частини Вермахту були відправлені в бік Австрії, їх участь не знадобилася: там, де Гітлер злякався перетнути танками австрійський кордон у 1934 році, чотири роки потому він урочисто проїхав на парадному мерседесі з ротою почесної варти. Без жодного пострілу…

Все вищевикладене, у перекладі на українські реалії, ми читаємо й бачимо щодня: падіння авторитету органів управління держави, недієздатність правової системи, суцільний нігілізм та вкиди про передачу влади «патріотам», вимоги створення диктатури, розмови про міцну руку тощо…

Яка ж з цього мораль? Моралі тут немає, як немає її з рештою в політиці загалом. Просто не варто плутати «власну шерсть» з державною і робити суспільною метою захист олігархів за рахунок простого народу.

І ще одне. Пам’ятайте, що скільки б ви не намагалися перегітлерити Гітлера (чи перепутінити Путіна) – на їх тлі ви завжди залишитесь блідою китайською підробкою. Або яскравим нулем, як наш чинний президент. Тому не варто змагатись в чужі ігри, переспівувати під фонограму чужі пісні. Краще будьмо самі собою!

Анатолій Новосельцев

One thought on “Зменшити кількість Зеленського до нуля

  1. Не пойму. В одном абзаце написано так:”гуртуються навколо начальства і держави з метою ЗАХИСТУ «улюблених» олігархів від втрат та зовнішніх посягань…”. И тут же ниже пишете:”нам пропонують встати груддю на захист рідних фірташів та пінчуків від розорення, а за це Захід нам надасть похвальну грамоту й позичить грошей”. Так что нам пропонують в итоге? Захищать вид захода или получать от него деньги, защищая олигархов?

Коментарі:

Наступна публікація

«Свинарчукгейт»: детективи НАБУ крали на «відмінно»

Ср Гру 2 , 2020
У травні 2019 року шостим президентом України став комік Володимир Зеленський, що переміг на виборах Петра Порошенка не в останню чергу завдяки «Свинарчукгейту» – скандалу, який вибухнув через розкрадання коштів «Укроборонпрому» сином першого заступника секретаря РНБОУ Ігорем Гладковським та його подільниками Віталієм Жуковим, Андрієм Рогозою й «таємним агентом НАБУ» Євгеном […]