Йшов шостий місяць трудової вахти Руслана Рябошапки на посаді незрозуміло кого в установі, чию назву я не наважусь однозначно тлумачити в світлі нещодавнього рішення КСУ №2-р/2020 щодо Верховного Суду (України). Наближалось 1 березня – день, коли зеленінці обіцяли розпочати посадки. Руслан Георгійович як ніхто інший розумів, що посівна кампанія буде провалена: завдяки суцільному оновленню кадрового складу ОГП(У) під гаслом «Геть професіоналів!», у Офісі не лишилось жодного прокурора-агронома, тому саджати просто не було кому. На нових прокурорських посадах опинилось чимало прокурорів-зоотехників, які зналися на питаннях тваринництва, зокрема, вправно займались розведенням вівець та лохів, але саджати вони не вміли.
Добре, що хоч Перший своєю заявою в Мюнхені заборонив називати Україну корумпованою – з полегшенням зітхнули в ОГП(У). Тепер, як всі зрозуміли, будуть не саджати, а засівати. У кабінетах. Як в старі добрі часи…
І тільки Рябошапка, як самозайнята особа, що постійно собі шукає, чим би зайнятись, тільки б не своїми службовими обов’язками, – лише він розумів, що треба для ОГП(У) шукати нову тему роботи. Бо як запитають: «А чим це в нас ОГП(У) так плідно займається?» – й не буде чого відповісти. Ну, не розповідати ж суспільству про розпліднення організованої злочинності та корупції. Тому треба було завчасно придумати якусь нову «тему», щоб всі сказали: «Вау, ти диви, який розумний!
Звичайно, що «тема» мала бути невибагливою, розрахованою переважно на різних курок, овець та ботаніків. Бо не для того 95-й квартал перемагав на виборах, щоб головний прокурор займався серйозними речами.
Як відомо, все нове – це добре забуте старе. Зараз трішки не модно згадувати, як у 2015-2017 роках розквітли під дахом прокуратури фіктивні справи за найтяжкими статтями Кримінального кодексу проти основ національної безпеки, тероризму, порушення законів та звичаїв війни тощо. Їх переважна більшість будувалась за таким шаблоном: підставна особа укладала з прокурором угоду про визнання своєї винуватості у вчиненні якогось особливо небезпечного злочину типу повалення конституційного ладу або ведення агресивної війни, за який прокурор просив в суді призначити не більше 5 років умовно зі звільненням підставної особи від реального покарання. А за це обопільна користь: бомжа – на волю, прокурору – відзнака до свята за розкриття злочину державної важності!
Інколи на цій стежині траплялися «штанги», але з ким не буває.
Пригадую один такий феєричний випадок, про який було навіть письмово доведено до відома Генерального прокурора України як приклад ідіотизму вищої міри: прокурором відділу прокуратури Одеської області Федюком О.Т. було в 2015 році укладено угоду з обвинуваченим, який зізнався у тому, що він тренувався в спортивному залі, мав однодумців, а також зберігав цілих дві гранати з метою захоплення всієї державної влади в Одесі в лютому 2015 року… Що було кваліфіковано за ст.109 КК – повалення державного ладу. Прокурор Федюк просив три роки умовно… Судді Приморського районного суду міста Одеси посміялись й повернули кримінальне провадження назад в прокуратуру.
А бували більш сумні, прикрі випадки, коли підставні особи погоджувалися визнати себе винним у злочинах проти усього людства під прокурорську локшину з обіцянкою вийти на волю з умовним терміном, а суд їм раз – і реальний строк тюремного ув’язнення… Тож коли 6 лютого 2020 року на вже новому сайті вже нового Офісу генерального прокурора з’явилось повідомлення: «Офіс Генерального прокурора повідомив учаснику незаконного збройного формування, контрольованого РФ, про підозру у жорстокому поводженні з цивільним населенням та військовополоненими», у мене було тільки одне питання: хіба Лариса Миколаївна Сарган не звільнилась, чи вона ще досі працює?
Подальша інформація, розміщена на сайті ОГП(У), не залишала сумнівів у тому, що Руслан Георгійович вирішив піти стежиною свого попередника – колишнього випускника установи системи покарань міністерства юстиції, видатного поборника тверезого способу життя – Юрія Віталійовича Луценка.
Текст дійсно створював враження для невибагливої публіки: «Прокурори Офісу Генерального прокурора повідомили громадянину України про підозру за фактами участі у незаконному збройному формуванні «ДНР», контрольованому Російською Федерацією, та жорстокого поводження з цивільним населенням і військовополоненими (ч. 1 ст. 258-3 та ч. 1 ст. 438 КК України)». Перекладаю на людську мову: громадянин України, перебуваючи на території України, взяв в мирний час у «полон» інших громадян України, а також жорстоко поводився з цивільним населенням України…
Ба, більш того, далі в інформації була приписка: «Таким чином, зазначена особа грубо порушила Женевські Конвенції про захист цивільного населення під час війни та про поводження з військовополоненими від 12.08.1949».
До речі, це вони раптом не Гончарука мали на увазі? Бо реформи нашого уряду дійсно трішки нагадують жорстоке поводження з цивільним населенням на вимогу іноземної країни…
Але яким же ж чином можна навіть теоретично порушити Конвенцію про захист цивільного населення під час війни – та ще й у мирний час?! Або одне, або інше: або мирний час, або воєнний стан.
Я вибачаюсь, але це не жарти і не місце для рябосміху: йдеться про виключні конституційні повноваження Глави держави та Парламенту. До повноважень Верховної Ради належить згідно п.9 ч.1 ст.85 Конституції оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України. Зазначена норма прямо кореспондується з відповідними повноваженнями Президента згідно п.19 ч.1 ст.106 Конституції. Ви щось чули, щоби Верховна Рада оголошувала стан війни?
Дійсно, було один раз таке – попередній президент намагався зірвати чергові президентські вибори, увівши з четвертої спроби в силу Указ від 26 листопада 2018 року № 393 «Про введення воєнного стану в Україні» на частині території країни з 26 листопада 2018 року строком на 30 днів. З ранку того дня Порошенко послідовно підписував Укази №№ 390, 391, 392, 393, сподіваючись оголосити воєнний стан на 60 днів, але у Парламенті цей строк обрізали навпіл і не дозволили йому гратися у «війну» заради тримання в кріслі.
І це все. Ані ми Росії війну не оголошували, ані Росія нам. Більш того, між Україною та Росією є нормальні дипломатичні відносини, пасажирське та вантажне сполучення, процвітає торгівля. De jure – це мир! Яких іще вам доказів не вистачає?!
Спеціально для прокурорів-зоотехніків ОГП(У), які шиють отакі справи, мушу процитувати першу та другу частини ст.4 Женевські Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949р.:
«Особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є. Громадяни держави, не зобов’язаної цією Конвенцією, під її захистом не перебувають. Громадяни нейтральної держави, які опиняються на території воюючої держави, та громадяни союзної з воюючою державою не вважаються особами, що перебувають під захистом, тоді, коли держава, громадянами якої вони є, має нормальне дипломатичне представництво в державі, під владою якої вони є».
Тому українські громадяни в будь-якому разі, де б вони не перебували під ефективною чи уявною владою російського уряду, не потребують захисту Женевської конвенції в силу наявності з РФ нормальних дипломатичних відносин!
Тепер невеличкий лікнеп щодо військовополонених для Офісних працівників.
По-перше, Женевська конвенція про поводження з військовополоненими містить у частині першій ст.2 Конвенції такі умови прийнятності:
«Крім положень, які виконуються в мирний час, ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо стан війни не визнаний однією з них».
Отже, необхідно, щоби стан війни визнавався якщо не однією, то хоча б іншою стороною збройного конфлікту. Але що поробиш, якщо жодна сторона не визнає стану війни між ними?! Якщо вище українське та російське керівництво упродовж всіх цих років регулярно спілкується телефоном, зустрічається, хіба тільки не обнімаються й не цілуються. Хоча, хтозна…
По-друге, ст.12 Конвенції містить наступний припис:
«Військовополонені перебувають у руках ворожої держави, а не окремих осіб чи військових частин, які взяли їх у полон. Незалежно від відповідальності, яку можуть нести окремі особи, держава, що тримає в полоні, відповідає за поводження з військовополоненими».
Якби особа, якій оголошено підозру, була громадянином РФ та бажано військовослужбовцем, а не цивільною особою, то можна було б побудувати на цьому певну обвинувальну гіпотезу. Але, який може бути висновок, в світлі припису ст.12 Конвенції, з огляду на те, що підозрюваний – український громадянин, та ще й вчиняв вищезазначений злочин на території України? Якщо йти цим шляхом, то виявиться, що й відповідальність має нести Україна як держава за дії, які вчиняють її громадяни на її ж території.
З одного боку це виглядає, як софістика, а з іншого боку просто свідчить про кричущу необізнаність випускників Міжнародного соломонового університету в настановах Женевських конвенцій, оскільки саме на цей випадок, що має місце на Сході країни, існує окремий документ – він називається: Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол II), від 8 червня 1977 року.
Приписом частини 1 ст.1 цього Протоколу чітко зазначено:
«1. Цей Протокол розвиває й доповнює статтю 3, загальну для Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, не змінюючи існуючих умов їх застосування, застосовується до всіх збройних конфліктів, які не підпадають під дію статті 1 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), і відбуваються на території будь-якої Високої Договірної Сторони між її збройними силами або іншими організованими збройними групами, які, перебуваючи під відповідальним командуванням, контролюють частину її території, що дає їм змогу здійснювати безперервні й погоджені воєнні дії та застосовувати цей Протокол».
Частиною другою ст.1 Протоколу зроблене застереження:
«2. Цей Протокол не застосовується до випадків порушення внутрішнього порядку та виникнення обстановки внутрішньої напруженості, таких як безпорядки, окремі й спорадичні акти насильства та інші акти аналогічного характеру, оскільки вони не є збройними конфліктами».
Згідно з цим Протоколом не застосовується термін «військовополонений» зі зрозумілих причин, бо полонені з обох сторін тут можуть бути співгромадянами однієї країни. Тому до них застосовується терміни (частина 1 ст.5 Протоколу): «особи, позбавлені волі з причин, пов’язаних із збройним конфліктом», та/або «інтерновані чи затримані» особи (ст.6 Конвенції).
Якби суспільству грамотно розповідали про правовий стан речей, то й не було б незрозумілих коментарів у ЗМІ, що, мовляв, Україна міняє в Росії одних своїх полонених громадян на інших. Ба, більше того: Протокол прямо забороняє брати заручників (пункт «с» частини 2 ст.4 Протоколу), про обмін якими офіційно домовились високі договірні сторони в Мінську у вересні 2014 року.
До речі, згідно з частиною 5 ст.6 Протоколу під час припинення воєнних дій органи, що перебувають при владі, прагнуть надати якомога ширшу амністію особам, які брали участь у збройному конфлікті, та особам, позбавленим волі з причин, пов’язаних із збройним конфліктом, незалежно від того, були вони інтерновані чи затримані. Якщо хтось у владі не буде прагнути оголошення широкої амністії, то ось він і буде кричущим порушником Женевських конвенцій!
Тепер повернімося до теми військовополонених. Це справа такого роду, що вона завжди має обопільне забарвлення. Хіба Україна як держава визнає статус військовополонених за військовослужбовцями РФ, що перебувають у нас під вартою? Ні! Їх розглядають як затриманих/підозрюваних/підсудних/засуджених в загальнокримінальному порядку за відповідними статтями Кримінального кодексу. Якщо Україна не визнає такого статусу за військовослужбовцями РФ, які відкрито носили військову форму та зброю, виконували накази в зоні бойових дій, то що ви хочете від протилежної сторони?
Якщо ми не тримаємо жодних військовополонених, а тільки кримінальних злочинців, то це працює симетрично в обидва боки. Мирний час! Бо якщо почати читати оту Женевську конвенцію про поводження з військовополоненими, то виявиться, що полонених треба тримати разом у спеціальних таборах, позначених літерами «PW» або «PG», розміщеними так, щоб їх добре було видно з повітря (частина 4 ст.23 Конвенції), а не в СІЗО чи в тюрмі. Згідно частині 1 ст.97 Конвенції військовополонених за жодних обставин не переводять для відбуття дисциплінарних стягнень до пенітенціарних установ (в’язниць, каторжних в’язниць, тюрем для засуджених злочинців тощо).
Мало того, згідно ст.60 Конвенції Держава, що тримає в полоні, виплачує всім військовополоненим щомісячний такий аванс грошового забезпечення, розмір якого встановлюється конвертацією у валюту зазначеної держави таких сум:
– категорія I (полонені, які мають звання, нижче за сержанта) – восьми швейцарських франків;
– категорія II (сержанти й інші унтер-офіцери або військовополонені, які мають відповідне звання) – дванадцяти швейцарських франків;
– категорія III (уоррант-офіцери й офіцери до капітана включно або військовополонені, які мають відповідне звання) – п’ятдесяти швейцарських франків;
– категорія IV (майори, підполковники, полковники або військовополонені, які мають відповідне звання) – шістдесяти швейцарських франків;
– категорія V (генерали або військовополонені, які мають відповідне звання) – сімдесяти п’яти швейцарських франків.
Чи виплачувала Україна засудженим офіцерам РФ Олександрову та Єрофєєву, обміняних на офіцера ЗСУ Надію Савченко, відповідне грошове забезпечення в розмірі щонайменше 50 швейцарських франків на місяць за те, що вони воювали проти нас, а потім тримались у полоні? Тому розмови про застосування Женевських конвенцій, яке повинно відбуватись обопільно, можуть нас завести дуже далеко…
І наостанку вишенька на торті. Достеменно невідомо, які саме виверти мозку записані в підозрі, про яку повідомляє сайт ОГП(У), але щоби це не перетворились на черговий рябосміх, кілька професійних порад із досвіду попередників. Бо й Рябошапка не омине своєї долі стати колись попередником…
Так от, майже три роки назад, 2 червня 2017 року, на сайті Генеральної прокуратури України було опубліковано таку замітку: «Вперше в Україні учасника терористичної організації засуджено за порушення законів і звичаїв ведення війни». Йшлося про те, що вироком від 01.06.2017р. Слов’янського міськрайонного суду Донецької області в справі 43/4702/17 було засуджено пенсіонера Пилипенка Сергія Івановича до 10 років та 1 місяця позбавлення волі з конфіскацією усього майна за ч. 1 ст. 258-3; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437; ч. 1 ст. 438 КК України.
Тобто, Пилипенко не тільки був співучасником агресивної війни або агресивних воєнних дій (ч.2 ст.437 КК), але й одночасно порушував закони та звичаї війни (ч.1 ст.438 КК). Що ж за злочини проти людства вчинив цей пенсіонер Пилипенко? Формула обвинувачення починалась пафосно та майже урочисто:
«…діючи умисно, з особистих мотивів, пов’язаних із несприйняттям обраного Євроінтеграційного курсу розвитку України…»
Далі ще краще:
«…всупереч вимог п. п. 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05.12.1994, в порушення принципів Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01.08.1975 та вимоги ч. 4 ст. 2 Статуту ООН і Декларації Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 09.12.1981 № 36/103, від 16.12.1970 № 2734 (ХХV), від 21.12.1965 №2131 (ХХ), від 14.12.1974 № 3314 (ХХІХ), ст. ст. 1-3, 68 Конституції України, сприяв у веденні агресивної війни невстановленими представниками влади РФ та ЗС РФ проти держави України».
Хіба ви не знали, хто порушив Будапештський меморандум 1994 року? Звісно, Пилипенко порушив! І Заключний Акт в Хельсінкі від 01.08.1975р. теж він порушив! І статут ООН разом з усіма резолюціями – це все справа рук Пилипенка. Не знали?! Що ж він лиходійського накоїв?
Вибірково процитую вже згаданий Вирок суду:
«…у період з 28 червня 2014 року по 1 липня 2014 року, перебуваючи у м. Слов’янськ Донецької області (точної адреси не встановлено) <…> охороняв складські приміщення, які використовувалися указаною терористичною організацією для збереження продовольчих запасів»
«…у період з 10 липня 2014 року по 29 липня 2014 року, перебуваючи в с. Степанівка Шахтарського району Донецької області (точної адреси не встановлено) <…> викопував захисні окопи…»
«…здійснював озброєну охорону та незаконне утримання полонених військовослужбовців Збройних Сил України»
«…враховуючи відсутність тяжких наслідків від скоєного <…> непричетність обвинуваченого до застосовування зброї, боєприпасів…»
Коротше, сам себе викрив, і на тобі – 10 років та 1 місяць з конфіскацією. Убивцям та ґвалтівникам із банди «Торнадо» суд дав менше. Скорше за все, йому прокурор пообіцяв умовний термін, бо значний обсяг обвинувачення ґрунтується на лише на зізнанні підсудного. Тільки підманули пенсіонера. Помилка вийшла…
Особливий цинізм полягав ще й у тому, що Пилипенко сам визнав себе винним за ч.1 ст.438 КК України, яка передбачає відповідальність, в т.ч. й за вигнання цивільного населення для примусових робіт – тобто він був визнаний винним у тому, що його, підсудного, вигнали рити окопи. Отже, він є потерпілим, а не підсудним за цим епізодом!
Спеціально для Рябошапки процитую окрему думку судді Мірошниченко Л. Є., яка вчинила доволі мужній крок, написавши правду:
«В судовому засіданні обвинувачений пояснював, що протягом перебування у складі незаконних збройних формувань «ДНР», участі у військових діях не приймав, був охоронцем, рив окопи. Вважаю, що будь-яких обґрунтувань та доказів вчинення Пилипенком С.І. злочину, передбаченого ч.2 ст.437 КК України стороною обвинувачення в обвинуваченому акті не зазначено, а тому він підлягає виправданню в цій частині обвинувачення… <…>
Веденням агресивної війни або агресивних воєнних дій визнаються управлінські дії з реалізації агресивних планів, зокрема, загальне керівництво всіма задіяними у війні чи у воєнному конфлікті силами, керівництво збройними силами або проведення військових операцій тощо. Ці дії вчиняються після того, як агресивна війна чи воєнній конфлікт уже розв’язані, і можуть включати в себе внесення змін до плану війн чи воєнного конфлікту, створення нових планів ведення розпочатої війни чи воєнних дій.
Таким чином будь-яких обґрунтувань в обвинуваченні та доводів того, що Пилипенко С.І. вчиняв пособництво у веденні агресивної війни, а саме в управлінських діях з реалізації агресивних планів, загальному керівництві всіма задіяними у війні чи у воєнному конфлікті силами, керівництві збройними силами, проведенні військових операції, внесення зміни до плану війни чи воєнного конфлікту, створювання нових планів ведення розпочатої війни чи воєнних дій, а також будь-яких інших актів агресії в розумінні ст. 437 КК України стороною обвинувачення суду не надано та в обвинувальному акту не зазначено».
Отаке вийшло свинарство із засудженням пенсіонера Пилипенка до 10 років, які для нього є реально довічним ув’язненням. Тому, враховуючи досвід попередників, дуже прошу процесуальних керівників ОГП(У) більше читати наукових книжок, можливо навіть з юридичних наук, та не будувати у процесуальних документах химер обвинувачення на дуже чутливі теми війни та миру, яка для одних виглядає рябосміхом, а для інших обертається на скалічену долю.
І пам’ятайте слова: ніколи не роби іншим того, чого б ти не хотів, щоб потім зробили з тобою ж.
