Справа засудженого італійським судом старшого сержанта батальйону оперативного призначення імені генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України Віталія Марківа продовжує обростати скандальними подробицями. Мало того, що Марківа захищає адвокат з російським паспортом Олександр Чебаненко, який донедавна був офіційним помічником Антона Геращенка — заступника міністра внутрішніх справ України. Але нещодавно президент Володимир Зеленський у супроводженні міністра внутрішніх справ Арсена Авакова здійснив державний візит до Італії та Ватикану й попрохав президента й прем’єр-міністра Італійської Республіки, а також Папу Римського посприяти в задоволенні судом апеляції на вирок Марківа.
12 липня 2019 року італійський суд м.Павія визнав Марківа – громадянина Італії та України – винним у загибелі італійського фотокореспондента Андреа Роккеллі та його російського колеги Андрія Миронова, які загинули внаслідок мінометного обстрілу у травні 2014 року поблизу Слов’янська, коли вони перебували в таборі російських терористів, що вдерлись на територію України. Але сторона обвинувачення так і не надала прямих доказів вини саме сержанта Марківа. Натомість докази прокуратури ґрунтувалися на встановленні точного місцерозтошування Марківа (завдяки вилученим у самого Марківа флеш-носіїв з фото-відео даними, що мали географічні метадані) і потерпілого, наявності озброєння, яке завдало потерпілому відповідних фактичних ушкоджень, що призвели до його загибелі, участь Марківа в корегуванні мінометного обстрілу по позиціях бойовиків, у районі яких знаходився потерпілий, показаннях свідків обвинувачення, що мали з Марківим телефоні розмови про стрілянину, яку здійснював підрозділ Марківа у день загибелі Роккелі. Попереднім рішенням суду від 14 жовтня 2014 року була встановлена обтяжуюча обставини, яка свідчила про вбивство з особливою жорстокістю: «тип зброї, що застосовується для ураження беззахисної особи, кількість пострілів та обставини прогресивного калібрування пострілу».
Судом встановлено, що з позиції Марківа забезпечувалася «ефективність дальності польоту зброї, навмисність події, яку видно зі способу агресії, розділеної на кілька етапів, несумісних з єдиною метою попередження, з поступовою пристрілкою, з одягу та з поведінки жертв, які не могли ввести в оману щодо їх рухів, з відсутності атаки в той момент зі сторони проросійських сил». Свідки зі сторони обвинувачення також підтвердили відповідні обставини: «щодо способу атаки, що мала місце, свідок вважає, що мова йде про цілеспрямоване вбивство, тому що не було попереджуючих пострілів і вони були взяті на мішень разом з автомобілем – щоб не дати їм можливості втекти».
При цьому в матеріалах кримінальної справи Марків фігурує як комбатант парамілітарних структур, хоча насправді Віталій був військовослужбовцем Національної гвардії України. Втім, нічого дивного в такому ставленні італійської Феміди до українських нацгвардійців немає – з юридичної точки зору Нацгвардія діє на Сході України саме як парамілітарна структура, оскільки Україна ніколи не визнавала факт збройної агресії, не запроваджувала в районі бойових дій спеціальний правовий режим воєнного стану й не надавала своїм військовослужбовцям повноваження застосовувати зброю на своїй території.
Замість того, щоби оголосити воєнний стан у місцях вторгнення російських найманців і направити в триденний строк до генерального секретаря ООН та Європейського суду з прав людини повідомлення про спалах збройного конфлікту міжнародного характеру та неможливість забезпечити дотримання повною мірою прав людини, Україна розпочала антитерористичну операцію, яка по своїй природі є не військовою, а правоохоронною. Це означає, що Нацгвардія могла на законних підставах залучатись тільки для охорони громадського порядку, а Марків міг застосовувати зброю лише у відповідності до чинного на той час Закону України «Про міліцію» – тобто з метою самозахисту. Відтак, в італійської прокуратури були всі підстави вважати, що при захисті Слов’янська від банди Гіркіна Нацгвардія діяла як парамілітарне угруповання за межами правового поля. А італійський журналіст Роккеллі, який загинув на місці розташування російського збройного угруповання, перебував в умовах правового режиму мирного часу, не повинен був отримувати дозвіл української влади на потрапляння в зону бойових дій та й ніяких бойових дій з юридичної точки зору не було (інакше Україна запровадила б воєнний стан).
Але навіть за умови повного ігнорування політичних і військових реалій збройного конфлікту міжнародного характеру (для цього в італійського правосуддя були всі підстави – якщо Україна не визнає факт збройної агресії, то чому це мають робити прокурори Італійської Республіки?), одних тільки даних про місцеперебування Марківа в день загибелі Роккеллі явно недостатньо, щоби засудити людину за умисне вбивство. Чому, маючи лише припущенні та непрямі докази вини суд присяжних визнав сержанта Марківа винним? І не просто винним, а засудив його до 24 років позбавлення волі при тому, що прокурор прохав 17. Для відповіді на це запитання треба розуміти, що, на відміну від України, в Італії кримінальний процес має змагальних характер не на папері, а в дійсності.
Тож коли підійшла черга сторони захисту надавати докази невинуватості сержанта Марківа, керівництво МВС України, яке вирішило максимально розпіаритися на важкому судовому випробуванні українського бійця, забезпечило явку дюжини свідків-нацгвардійців, які в трагічний день загибелі Роккеллі знаходилися на своїх позиціях разом з Марківим. Свідки захисту стали давати показання про те, що позиція Марківа не дозволяла вести вогонь по Роккеллі, про те, що він не міг коригувати мінометний вогонь і в такому дусі.
Натомість сторона обвинувачення заздалегідь була готова до таких дружніх і не дуже правдивих свідчень, а головним доказом вини Марківа стали результати негласних слідчих дій, що проводились на території Італії. Зокрема, італійські правоохоронці 22 липня 2017 року записали розмову в автомобілі «Opel Meriva», у ході якої мати Віталія Марківа Оксана Максимчук говорила про свідків захисту наступне: «Чим вони можуть бути корисні? Їх же було тридцять, але його цікавлять тільки три години. Якщо все свідки скажуть одне і те ж про те, де він був протягом цих трьох годин, що у нього було в руках, що він робив, якщо кожен скаже те ж саме, це буде дуже добре для нас».
Більш того, сторона обвинувачення надала суду копію інформаційного листа від 7 липня 2017 року, направленого командувачу Нацгвардії Аллєрову т.в.o. командира військової частини 3066 Рихтіком, у якому відносно свідків сторони захисту зазначалося: «з вищезгаданими людьми був проведений інструктаж про важливість підтвердження версії Захисту, крім цього були взяті письмові зобов’язання, що забороняють розкривати будь-які інші відомості, що суперечать офіційній версії Захисту (оборони), перш за все, мається на увазі інформація про позиції і про обстріл з артилерійської зброї або мінометів в районі гори Карачун у зазначений період». І хоча щодо справжності цього документа в суді відбулася певна дискусія, оскільки українська сторона відмовилася його визнавати, до вироку він потрапив.
Під час надання показань свідками захисту прокурор з легкістю вивів їх на суперечності, а разом із зазначеними вище матеріалами перехоплених розмов і листа НГУ — суд не взяв до уваги такі, по-суті, сфабриковані й сфальшовані показання свідків, що призвело до краху позиції захисту в цій справі. Більш того, під час здійснення негласних слідчих дій 4 липня 2017 року була перехоплена розмова між Марківим, який перебував у в’язниці Павії, консулом і заступником консула в Українському консульстві в Мілані. Марків: «Можливо, наказ віддав командувач, він міг помітити якийсь рух у тій частині й він міг віддати наказ». У розмові зі своїм товаришем від 1 липня 2017 року, перехопленій у в’язниці, Марків сказав, що «хтось зверху повинен був віддати цей траханий наказ: навіть якщо вони дали мені наказ стріляти, навіть якщо я дійсно вбив його, блядь, у солдата немає цієї відповідальності, у командира є … тут кажуть, що я був командиром, у мене є документи, які свідчать про те, що на той момент часу я був простим солдатом». І ось тут Марків явно помиляється – він був не солдатом, який лише виконує наказ, а правоохоронцем, який міг стріляти виключно з метою самозахисту – тому, що в Україні не був запроваджений воєнний стан.
Як результат у своєму висновку суд Павії зазначив: «Марків, виконуючи обов’язки керівника позиції, незважаючи на відсутність вогневої атаки з боку супротивника, вважаючи підозрілими рухи журналістів, що наближалися до поїзда, почав «стріляти в усе, що рухалося, на відстані два кілометри» відповідно до того, що виявилося звичним режимом спільних воєнних дій Національної гвардії та армії. Коли не вдалося вцілити у журналістів з «калашникова», він продовжив свої дії, слідкуючи за рухами завдяки виданому йому оптичному прицілу, спілкуючись через свого Командира з армією («ми заряджаємо важку артилерію»), щоб вдарити по таксі, аби запобігти втечі і знерухомити та усунути людей у лісі, де вони знайшли притулок. Він передав по радіо ті координати, які тільки зі своєї позиції міг вказати з такою точністю, використовуючи видошукач, який дозволяв йому прицілитися в жертв, поступово направляючи постріли в ціль, дозволяючи калібрувати ті постріли, які Рогелон описав як точні, з поступовим наближенням та коригуванням, кожні шість секунд, і які, послідовно, поранили його в ноги, потім впали поруч з Роккеллі та Мироновим, ближчим ударом, із смертельними наслідками».
Чи можна вважати такий вирок справедливим з точки зору європейського судочинства? Безумовно можна, оскільки сторона захисту вирішила змагатися з італійською прокуратурою (яка по крихтах збирала, систематизувала й опрацьовувала свої докази) неприйнятними методами фабрикації показань свідків із застосуванням адміністративно-політичного ресурсу МВС України та Нацгвардії. І ті адміністративно-політичні, «папуаські», методи впливу, які завжди працюють в українському суді, в італійському себе не виправдали.
Шкода лише самого бійця-добровольця Марківа, який для керівництва держави й МВС України став пішаком на політичній шахівниці, що ось-ось буде остаточно відіграний в апеляції, оскільки сторона захисту, як показує практика в суді Павії, просто не хоче по-справжньому захищати клієнта, а влаштовує політичний піар тому хто платить. Президент і прем’єр-міністр Італії, на відміну від українських колег, розумні люди й, певно, добре обізнані з принципом розподілу влад, щоби не мати думки впливати на італійський суд. Але навіть якщо вони поцікавляться обставинами справи у Прокурора Республіки — впевнений йому буде, що їм показати не на користь України в цій справі.
Тому Віталію в апеляції з таким захистом і такими захисниками, як Аваков і Геращенко, можна розраховувати хіба на магію Гаррі Поттера. Принаймні, ані президент Італії, ані Папа Римській, не кажучи вже про Авакова, йому не допоможуть.
