На руїнах справ Майдану

Print Friendly, PDF & Email

На початку 2014 року, коли в перегородженому барикадами центрі Києва вирували акції протесту, на очах усього світу були вбиті десятки людей – як учасники численних мітингів, так і співробітники правоохоронних органів та солдати Внутрішніх військ. Ще більше народу було поранено й скалічено, згоріли будинок Профспілок на Майдані Незалежності та чимало автомобілів активістів громадської організації «Автомайдан». Але досі розслідування не дало цілісної картини того, що трапилось. Не встановлені організатори цих злочинів, а на лаві підсудних опинились лише кілька колишніх міліціонерів, суддів та прокурорів низової ланки й так званих «тітушок».

Через це прибічники колишнього президента Януковича поширюють заяви, що учасники акцій протесту самі себе викрадали, катували та вбивали. І саме тому за 5 років розслідування слідчі Генеральної прокуратури не змогли його належним чином провести – мовляв, їм заважали ті, хто прийшов до влади на крові «майданівців». Але є й інша точка зору: що розслідування «справ Майдану» було перетворено на профанацію через низький професійний рівень слідчих, яким вдалось знайти спільну мову з представниками потерпілих – так званими «адвокатами Небесної сотні».

Чимало фахівців в один голос кажуть, що не існувало ніяких принципових перешкод для того, щоби впродовж максимум 2 років повністю розслідувати й довести до суду всі «справи Майдану», назвавши всіх винуватих і встановивши всі обставини загибелі людей та викрадення й катування учасників акцій протесту.

З точки зору методології розслідування «справ Майдану» є дуже простим, оскільки злочини були скоєні в умовах очевидності, а учасниками подій були представники влади, які діяли згідно зі встановленою процедурою, залишаючи безліч документальних слідів. Тому загальна картина того, що трапилась, стала зрозумілою вже наприкінці лютого 2014 року. 

Щоби розібратись у причинах провалу слідства давайте-но спочатку розберемось, як треба було б розслідувати злочини, скоєні під час масових акцій протесту, та порівняємо з тим, чим слідство займалось насправді, на матеріалах конкретних кримінальних проваджень.

Серед учасників акцій протесту значну частину складали негласні позаштатні співробітники СБУ, оскільки на проникнення в організаційне ядро Майдану була кинута вся наявна агентура. В СБУ щодня надходили агентурні донесення, де завербовані активісти описували, що вони бачили та чули.

Окрім того, негласне спостереження за місцями скупчення людей вели сотні співробітників Департаменту оперативної служби МВС України та Департаменту оперативного документування СБУ, а Департамент оперативно-технічних заходів СБУ здійснював перехоплення телефонних розмов і документував спілкування як правоохоронців, так і учасників акцій протесту.

На підставі інформації, зібраної позаштатними співробітниками СБУ та оперативними співробітниками МВС, в Антитерористичному центрі при СБУ та Міністерстві внутрішніх справ у лютому 2014 року були розроблені плани операцій «Бумеранг» і «Хвиля», які мали на меті повну зачистку Майдану Незалежності та прилеглих територій від протестувальників.

Для того, щоби мати привід для зачистки Майдану агенти СБУ, завербовані серед учасників акцій протесту, мали підірвати на Майдані Незалежності вибуховий пристрій.

Ці плани в лютому 2014 року отримав від свого тодішнього помічника-консультанта Максима Якубовського (у вересні 2020 року Максим Вікторович призначений заступником генерального прокурора) та оприлюднив голова тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України Геннадій Москаль.

Тому першим кроком в розслідуванні злочинів, що були скоєні під час акцій протесту, мала б стати виїмка агентурних донесень з СБУ, зведень візуального спостереження з Департаменту оперативної служби МВС і допит усіх співробітників оперативних підрозділів, які працювали «по Майдану». Цього не зроблено до сьогоднішнього дня. Більш того, у Генеральній прокуратурі України навіть Якубовського не допитували як свідка впродовж двох років попри його наполегливі прохання.

Допомогу слідству надавав лише очолюваний Василем Паскалем Департамент кримінального розшуку Міністерства внутрішніх справ. Інші підрозділи міліції усіляко перешкоджали розслідуванню загибелі людей і це було пов’язано з особистою позицією тодішнього першого заступника міністра внутрішніх справ Володимира Євдокимова. Саме Євдокимов не дав можливості слідчим Генеральної прокуратури України допитати співробітників міліцейського спецпідрозділу «Беркут» та, як стверджують злі язики, начебто саме він організував у вересні 2014 року втечу з України «беркутівця» Дмитра Садовника, який був арештований за підозрою в розстрілі 39-ти беззбройних учасників акцій протесту.

Аналогічну позицію посіла й Служба безпеки України, яка не передала в Генеральну прокуратуру ані агентурні донесення активістів Майдану, що негласно співпрацювали з СБУ, ані дані оперативних і технічних служб, ані матеріали, використані при розробці операцій «Бумеранг» і «Хвиля».

У грудні 2014 року на пропозицію Консультативної ради Генеральної прокуратури України тодішній генпрокурор Віталій Ярема створив Управління спеціальних розслідувань у складі чотирьох відділів, якому передав усі кримінальні провадження, що стосувались владної верхівки часів Януковича – не тільки справи щодо злочинів, вчинених відносно учасників акцій протесту чи правоохоронців, але й економічні злочини оточення Януковича, справи відносно слідчих, прокурорів та суддів і навіть кримінальне провадження, зареєстроване за фактом  недбалості співробітників міліції Одеси під час подій 2 травня 2014 року.

Створення такого Управління на чолі з Сергієм Горбатюком і стало причиною провалу розслідування справ Майдану. Кажу це не з чужих слів, оскільки саме я в 2014 році був головою Консультативною ради Генеральної прокуратури й саме я готував проект рішення з рекомендацією створити відділ спеціальних розслідувань. Підкреслюю: Консультативна рада пропонувала створити відділ, а не управління, і лише для розслідування злочинів, скоєних під час акцій протесту.

З іншого боку, розслідування «справ Майдану» об’єктивно треба було об’єднувати в одному підрозділі. Тому Консультативна рада й запропонувала створити відділ спеціальних розслідувань який був би підпорядкований начальнику Управління з розслідування особлива важливих справ, над яким стояв би начальник Головного слідчого управління та заступник генерального прокурора. Така структура, якби вона була створена, забезпечувала б контроль за ходом розслідування «справ Майдану», регулярне заслуховування керівника слідчої групи й надання йому методичної допомоги.

Але Віталій Ярема вирішив по-своєму й створив на чолі з Горбатюком Управління, яке фактично нікому не підпорядковувалось. При цьому генеральний прокурор не врахував, що Сергій Вікторович, будучи сумлінним і досвідченим виконавцем, не має організаційних здібностей, не здатний керувати великим колективом слідчих і не спроможний організувати досудове розслідування. А коли одночасно зі «справами Майдану» Горбатюк став розслідувати ще й економічні злочини на кшталт витівок сина колишнього генерального прокурора Артема Пшонки, фінансових зловживань екс-міністра юстиції Олени Лукаш чи розкрадання власної зарплатні викладачем Київського національного університету Андрієм Портновим, то трапився справжній колапс.  

Те, що Горбатюк розвалив розслідування «справ Майдану», стало очевидним вже наприкінці 2015 року. Йому пропонували красиво піти з цієї посади, генпрокурор Шокін готовий був призначити його прокурором Львівської області, аби тільки доручити розслідування «справ Майдану» справжнім фахівцям. Але поміняти Сергія Вікторовича на притомного керівника не вдавалось, оскільки навколо Горбатюка утворився гурток професійних «громадських активістів», які називають себе «адвокатами Небесної Сотні» і які разом з Горбатюком сподівались отримувати гранти Фонду «Відродження» на розслідування цих справ ще десятки років.

Більш того, у квітні 2016 року професійні «громадські активісти» на чолі з тодішніми народними депутатами Сергієм Лещенком і Мустафою Найємом розгорнули галасливу кампанію, вимагаючи призначити Горбатюка генеральним прокурором України. Сергій Вікторович, який не здатний об’єктивно оцінювати свої здібності й не розуміє, що він навіть відділом керувати не може, вхопився за цю ідею. Замість того, щоби активізувати розслідування «справ Майдану», Горбатюк зайнявся політичними інтригами та участю в боротьбі за адміністративні посади.

Безсумнівно, Сергій Вікторович багато в чому правий, коли каже, що після призначення генеральним прокурором Юрія Луценка керівництво Генеральної прокуратури забрало з його управління чимало проваджень і передало їх в інші структурні підрозділи.

Більш того, був кричущий випадок, коли заступник генерального прокурора Юрій Столярчук, не маючи жодного відношення до розслідування одного з кримінальних проваджень, виніс постанову про його закриття. Ця незаконна постанова була в наступному скасована судом, а Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів винесла Столярчуку догану за самоуправство. Але Горбатюк при цьому забуває уточнити, що йдеться не про «справи Майдану», а про економічні злочини, які розслідував другий відділ Управління спеціальних розслідувань. І що це неподобство стало відбуватись після того, як сплили всі розумні строки розслідування, а справи так і не були направлені до суду.

Також Сергій Вікторович не згадує, що йому були виділені безпрецедентні матеріальні ресурси – шестиповерховий будинок, де раніше розміщувалось усе Головне слідче управління Генеральної прокуратури, понад 200 співробітників, створений окремий режимно-секретний орган, наданий службовий автотранспорт і навіть обладнана кімната для допитів арештованих, щоби слідчі не витрачали час на поїздки в СІЗО. І тому коли політики, не обізнані з реальним станом речей, кажуть, що українська влада за 5 років не розслідувала «справи Майдану» тому, що до масових вбивств були причетні учасники акцій протесту, то це – маніпуляція. Насправді всі генеральні прокурори усіляко намагались сприяти їх розслідуванню, оскільки «справи Майдану» не лежали в площині прокурорського бізнесу, натомість на них можна було б піаритись. Але якщо корові шоколад, какао не видоїш.

Більш того, у червні 2016 року генеральний прокурор Луценко на прохання професійних «громадських активістів» перетворив Управління спеціальних розслідувань на Департамент, передавши Горбатюку в підпорядкування не тільки слідчих, але й прокурорів, які мали здійснювати нагляд за слідством. Це унеможливило навіть формальний контроль за розслідуванням «справ Майдану», а Горбатюк після цього перестав з’являтись на наради в генерального прокурора, мотивуючи це своєю незалежність. А щонайменша спроба керівництва Генеральної прокуратури викликати Сергія Вікторовича на заслуховування справ призводило лише до того, що адвокати «Небесної Сотні» влаштовували акції протесту, вимагаючи захистити Горбатюка від будь-якого контролю.

Оце і є причина того, що справи Майдану так і не були розслідуванні.

З тим, щоби розібратись, як в Управлінні спеціальних розслідувань розвалили «справи Майдану», давайте-но проаналізуємо одне з небагатьох кримінальних проваджень, яке все ж таки вдалось довести до суду, разом складемо план слідчих дій, а потім порівняємо наш план з тим, що ж відбулось насправді.

Першою жертвою серед учасників акцій протесту став Юрій Вербицький, викрадений 21 січня 2014 року близько 4 ранку з Олександрівської клінічної лікарні Києва разом з Ігорем Луценком, який його туди привіз з Майдану для надання медичної допомоги – Вербицькому в око потрапив сколок світло-шумової гранати.

Викрадачі спочатку вивезли Луценка та Вербицького на територію Бортницького лісництва, де Вербицького побили так, що він не подавав ознак життя. О 7-й ранку викрадачі завантажили Вербицького в мікроавтобус, Луценка посадили йому на ноги та відвезли в  гараж на території Дарницького району, де катували до 16 години.

Потім активістів вивезли за Київ, Луценка викинули біля села Проців Бориспільського району Київської області, а Вербицького вивезли до лісової місцевості поблизу  села Гнідин, де  залишили без верхнього одягу. Ігорю Луценку вдалось виповзти на дорогу й добратись до села, а Юрій Вербицький, якому викрадачі зламали ребра, не зміг вибратись і замерз.

Для складання плану розслідування цього злочину треба, по-перше, зрозуміти мотив викрадачів. Чи мали зловмисники намір утримувати десь Вербицького та Луценка, наприклад, з метою одержання за них викупу? Або чи мали умисел їх вбити? Виходячи із загально-політичної ситуації в країні на той час, можна припускати, що такого умислу не було й смерть Вербицького трапилась внаслідок ексцесу виконавців.

Тодішній міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко дав вказівку затримувати протестувальників і відправляти їх в слідчі ізолятори за участь у масових заворушеннях, але перед офіційним затриманням вивозити активістів у ліс, проводити з ними, так би мовити, «виховну роботу» – залякувати та бити. Зрозуміло, що наказати міліціонерам займатись подібними речами Захарченко не міг. Але на підхваті були добровільні помічники міліції, так звані «тітушки», діяльність яких взявся координувати колишній співробітник Управління по боротьбі з організованою злочинністю в Харківській області Євген Жилін – лідер проросійської громадської організації «Оплот» і власник однойменного спортивного клубу. Для викрадення учасників акцій протесту Жилін залучив не тільки завсідників спортивних клубів, але й охоронців низки кримінальних авторитетів, зокрема – Олексія Чеботарьова на прізвисько «Чеба», вихідця з київського кримінального угруповання «Прища». Саме люди Чеботарьова й викрали Юрія Вербицького та Ігоря Луценка.

Особи викрадачів були встановлені Департаментом кримінального розшуку МВС України в лютому 2014 року, буквально впродовж двох днів, як тільки в Україні змінилась влада й Захарченко покинув кабінет на вулиці Богомольця. Зроблено це було шляхом радіорозвідки, оскільки зловмисники були переконані, що їх ніхто не шукатиме, а тому тримали при собі мобільні телефони.

Запитавши інформацію в операторів мобільного зв’язку, криміналісти спочатку встановили абонентські номери мобільних телефонів, які перебували в зоні дії базових станцій стільникового зв’язку на тому місці, де викинули Вербицького та Луценка. Потім встановили, якими базовими станціями ці телефони були раніше зафіксовані й відновили маршрут пересування Києвом.

Після цього стало зрозумілим, що у викрадачів були спільники в правоохоронних органах. Бо для стеження за особою, наприклад, тим же ж Ігорем Луценком, нишпорки повинні мати певні оперативні навички та можливість прослуховувати його телефон, щоби знати, куди направляється об’єкт спостереження. Але доступ до ліній телефонного зв’язку в Україні доки має лише Департамент оперативно-технічних заходів Служби безпеки України, який надає іншим правоохоронним органам технічну можливість знімати інформацію з транспортних телекомунікаційних мереж тільки за наявності відповідної ухвали слідчого судді апеляційного суду.

Отже, наступним етапом розслідування мала б стати виїмка документів у режимно-секретному відділі Апеляційного суду м.Києва з тим, щоби перевірити, чи дійсно, співробітники якогось правоохоронного органу звертались до суду з клопотанням дозволити здійснення відносно Ігоря Луценка негласних слідчих розшукових дій. І така ухвала знайшлась, навіть дві: 9 січня 2014 року суддя Апеляційного суду Києва Іван Глиняний на клопотання слідчого Головного управління МВС у м.Києві Костянтина Пащенка дав дозвіл на зняття інформації з телефону Ігоря Луценка, а на клопотання слідчого все того ж міліцейського Главку Юрія Руденка – дозволив здійснювати щодо Ігоря Луценка негласне спостереження з використанням відеозапису, фотографування та спеціальних технічних засобів. Погодив ці клопотання прокурор відділу прокуратури Києва Юрій Кошман.

Отримавши ухвали судді Глиняного, в МВС утворили штаб по стеженню за активістом.

Оскільки Департамент оперативно-технічних заходів був одним з найсекретніших підрозділів МВС, зрозуміло, що охоронці Чеботарьова не могли контактувати з його співробітниками й напряму отримувати інформацію про пересування активістів. Але як показала все та ж радіорозвідка, з «тітушками» спілкувався Віктор Зубрицький, довірена особа міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка і фактичний керівник телеканалу «112. Україна».

У липні 2014 року, коли ще не було створено Управління спеціальних розслідувань Генпрокуратури і розслідуванням викрадення Вербицького та Луценка займалась міліція, слідчий в особливо важливих справах Головного слідчого управління МВС Олександр Токар повідомив Зубрицькому про співучасть у цьому злочині.

Отже, для того, щоби завершити розслідування справи про викрадення Юрія Вербицького та Ігоря Луценка треба було ще встановити, хто саме з міліціонерів слідкував за активістами, прослуховував телефони та інформував «тітушек». Для цього достатньо було провести виїмку документів в Міністерстві внутрішніх справ України та вилучити завдання на проведення негласних слідчих дій. Виїмка цих документів змогла б встановити ланцюжок між оперативниками, які стежили за Луценком і Зубрицьким, а також довести, що до викрадення активістів був причетний екс-міністр Захарченко. Але слідчий Головного слідчого управління МВС Токар явно не мав бажання розслідувати діяльність своїх колег.

Після створення Управління спеціальних розслідувань його керівник Сергій Горбатюк впродовж двох років відмовлявся  ініціювати зміну підслідності й, попри звернення потерпілих, не забирав з поліції справу про викрадення Вербицького та Луценка.

І ось тоді виявилось, що в 2015 році президент Порошенко вирішив за безцінь придбати канал «112. Україна» в обмін на закриття двох кримінальних проваджень, де було повідомлено про підозру Віктору Зубрицькому.

Віктор Зубрицький

Як розповів Віктор Зубрицький, з яким ми зв’язались по Скайпу, першим переговорником, якого до нього направив Порошенко, став народний депутат  України VIII скликання Олександр Онищенко. Сторони домовились про продаж «112. України», вже був проведений передпродажний аудит фінансового стану телеканалу, але Онищенко раптом відійшов від переговорного процесу. За кілька місяців по тому до Зубрицького звернувся Віктор Поліщук – власник торговельних мереж електроніки «Технополіс» та «Ельдорадо», торговельного центру «Гулівер», Банку «Михайлівський» та низки будівельних компаній – і від імені Порошенка запропонував поновити переговори про продаж телеканалу «112.України».

Цікавий нюанс: дружина Поліщука, Лілія Рєзва, є племінницею Світлани Медведєвої – дружини колишнього президента й колишнього прем’єр-міністра Російської Федерації Дмітрія Медведєва. Та обставина, що Поліщук вів переговори з Зубрицьким як довірена особа Порошенка, наводить на певні роздуми, оскільки в той самий час, у 2015 році, Віктор Поліщук також викупив «Всеукраїнський банк розвитку», що раніше належав Олександру Януковичу, сину президента-втікача. Цілком вірогідно, що «Всеукраїнський банк розвитку» Поліщук придбав також не для себе, а для Порошенка. Принаймні, у випадку торгів з приводу телеканалу «112. Україна» Поліщук виступав як підставна особа й діяв виключно в інтересах Петра Олексійовича, отримавши від 5-го президента колосальні повноваження.

Для підтвердження повноважень Поліщука Зубрицький попрохав влаштувати зустріч його адвоката зі слідчим Управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України, щоби той підтвердив домовленість про закриття проваджень, у яких Зубрицькому повідомлено про підозру. Така зустріч були миттєво організована й начальник першого слідчого відділу Управління спеціальних розслідувань Євгеній Котець запевнив адвоката, що він готовий закрити ті «справи Майдану», у яких фігурує підозрюваний Зубрицький – а це справа про вбивство журналіста Вячеслава Веремія і справа про викрадення Юрія Вербицького та Ігоря Луценка. Після цього Зубрицький попрохав, щоби те ж саме адвокату підтвердив перший заступник генерального прокурора Володимир Гузир. І це також було миттєво організовано. Щоправда, ані Котець, ані Гузир не знали, що адвокат Зубрицького мав приховану відеокамеру й записував своє спілкування з охоронцями закону…

Переконавшись у тому, що Поліщук, дійсно, є підставною особою й представляє інтереси Порошенка, 10 липня 2015 року Зубрицький уклав з ним «понятійну угоду» про продаж телеканалу «112. Україна».

Зверніть увагу на пункт другий: «Сторони домовились, що істотною, невідкладною та незмінною умовою реалізації угоди купівлі-продажу корпоративних прав Телеканалу «112.Україна» є закриття кримінальних проваджень, одним з підозрюваних у яких є Зубрицький Віктор Васильович, а саме: кримінальне провадження №998, досудове розслідування в якому здійснює Головне слідче управління Генеральної прокуратури України та кримінальне провадження (номер невідомий), досудове розслідування в якому здійснює Головне слідче управління Міністерства внутрішніх справ України. Зобов’язання із забезпечення закриття зазначених кримінальних проваджень бере на себе Сторона-1».

Провадження №998 – це кримінальна справа, яку розслідував Горбатюк за фактом вбивства «тітушками» 19 лютого 2014 року журналіста В’ячеслава Веремія. Згідно з фабулою справи, групу «тітушек» на завдання міністра Захарченка організував Зубрицький, а безпосередньо причетними до вбивства є Джалал Алієв та Юрій Крисін. А слідчий, до якого ходив адвокат Зубрицького і який сказав, що йому вже надійшла команда закрити справу в обмін на продаж телеканалу – це колишній підлеглий Горбатюка Євген Анатолійович Котець.

Що ж стосується провадження, номер якого Зубрицький не знав і яке на той час перебувало в Головному слідчому управлінні МВС – то це якраз справа про викрадення Вербицького та Луценка, яку Горбатюк зобов’язаний був розслідувати, але впродовж 2 років не забирав спочатку з МВС, а потім – з Національної поліції. Є всі підстави припускати, що робив це Сергій Вікторович свідомо. Принаймні, Зубрицький стверджує, що він за продаж телеканалу в обмін на закриття двох кримінальних проваджень навіть отримав завдаток від Петра Порошенка – кілька мільйонів доларів. Втім, оборудка зірвалась через жадібність 5-го президента, який хотів придбати телеканал «112. Україна» занадто дешево, після чого ображений Зубрицький оприлюднив зміст розмови між своїм адвокатом і підлеглим Горбатюка, начальником першого відділу Управління спеціальних розслідувань Котцем. Тож виникає цілком природне запитання: чи став би Порошенко платити кілька мільйонів доларів завдатку, якби не був впевнений, що чесний, незалежний та непідкупний Сергій Горбатюк за вказівкою з Адміністрації Президента не закриє кримінальні провадження, де фігурує Зубрицький?

Старший слідчий в особливо важливих справах Олександр Токар, який під пильним оком “адвокатів Небесної Соті” привласнив і продав головний речовий доказ у справі про викрадення Юрія Вербицького та Ігоря Луценка – мікроавтобус, у якому викрадачі вивозили потерпілих і який був арештований судом

Більш того, люди брешуть, що в Управлінні спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури продавали не те що справи, а навіть довідки по справах. І саме через це, до речі, за часи генпрокурора Шокіна відносно Горбатюка було зареєстровано кримінальне провадження за фактом службової недбалості, яке Юрій Луценко закрив на вимогу адвокатів «Небесної Сотні»…

Ігор Луценко, узнавши, що став предметом торгів, звернувся до свого однофамільця, який у травні 2016-го посів посаду генерального прокурора, з вимогою усунути Горбатюка від розслідування. Але заява потерпілого про передачу справи в інший підрозділ була проігнорована. Лише після того, як Ігор Луценко відмовився від послуг «адвокатів Небесної Сотні», йому вдалось домогтись передачі кримінального провадження з Національної поліції в Генеральну прокуратуру, де його прийняло все те ж саме Управління Горбатюка. Трапилось це в травні 2017 року.

При передачі справи виявилось, що з матеріалів зникли важливі докази. Більш того, слідчий поліції Олександр Токар продав головний речовий доказ – арештований судом мікроавтобус, у якому викрадачі возили Вербицького та Луценка. Лише 9 листопада 2017 року Горбатюк за цим фактом зареєстрував кримінальне провадження, але наступні два роки, доки Сергія Вікторовича не вигнали з прокуратури, ніякі слідчі дії не проводились.

Точно так не проводились заходу з розшуку виконавців злочину. У липні 2017 року був затриманий лише Олександр Волков, якого зараз судять у Бориспільському міськрайонному суді по обвинуваченню у викраденні Вербицького та Луценка. Ще двох викрадачів, Сергія Мисливого та Івана Навотного, вдалось затримати лише навесні 2020 року після того, як справа була передана в Державне бюро розслідувань. Як виявилось, раніше їх просто не шукали, Мисливий спокійно проживав в Україні, користуючись фальшивим паспортом на інше прізвище, а зараз його адвокатом є колишній слідчий Управління спеціальних розслідувань Дмитро Лойфман. 

Олександр Волков у судовому засіданні по обвинуваченню у причетності до викрадення Юрія Вербицького та Ігоря Луценка

Хоча, насправді, Горбатюку було достеменно відомо, що в Департаменті оперативної служби Національної поліції зберігаються документи стосовно проведення негласних слідчих дій відносно Ігоря Луценка, оскільки в 2016 році його підлеглий, слідчий Дмитро Павлій, встановив, що в Міністерстві внутрішніх справ вночі 21 січня 2014 року перехопили дві телефонні розмови  Ігоря Луценка: о 3 годині 18 хвилин і о 3 годині 25 хвилин. У ході цих розмов Луценко узгоджував свою поїздку до Олександрівської клінічної лікарні разом з Вербицьким.

Більш того, був допитаний як свідок Бута Сергій Іванович, який в січні 2014 року обіймав посаду начальника 3-го управління Департаменту оперативно-технічних заходів МВС України. Бута підтвердив факт перехоплення розмов Луценка, а також повідомив, що зміну операторів, які прослуховували телефони активістів Майдану, у ніч викрадення очолювала заступник начальника 4-го відділу 3-го управління ДОТЗ МВС Ірина Петрівна Удовенко. І що Ірина Петрівна, довідавшись про поїздку Луценка до Олександрівської лікарні, негайно, о 3 годині 19 хвилин і 9 секунд, зателефонувала Буті, повідомивши про результат прослуховування телефону. Бута, у свою чергу, о 3 годині 28 хвилин зателефонував з цього приводу першому заступнику начальника ДОТЗ МВС Віталію Вікторовичу Карпінському.

Але, маючи достовірну інформацію про стеження за Ігорем Луценком у ніч викрадення, жодних заходів для встановлення співробітників міліції, які це стеження здійснювали і які передали Луценка викрадачам, слідчі Управління спеціальних розслідувань так і не вжили.

На прикладі кримінального провадження за фактом викрадення Юрія Вербицького та Ігоря Луценка нескладно переконатись, що провести повноцінне слідство не вдалось виключно через нехлюйство слідчих, професійну безпорадність їх керівника Сергія Горбатюка та відсутність прокурорського нагляду за тим, що коїлось в Управлінні спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України. За кілька років, що сплинули після трагічних подій у центрі Києва, втрачена доказова база. Зокрема через закінчення строку зберігання знищені документи оперативних служб СБУ та МВС, які так і не були вилучені слідством, що унеможливлює повноцінне розслідування «справ Майдану».

Так трапилось тому, що інтереси потерпілих, зокрема родичів загиблих на Майдані, представляли кілька нечистоплотних осіб, які називають себе «адвокатами Небесної Сотні». Замість того, щоби контролювати перебіг досудового розслідування та захищати інтереси потерпілих, вони утворили фан-клуб Сергія Горбатюка та впродовж п’ятьох років захищали  інтереси слідчих і прокурорів. Таких адвокатів у народі називають «ментовськими». При цьому допомагали розвалювати слідство вони не за красиві очі Горабатюка, а на гроші фонду «Відродження».

Тому не треба шукати чорну кішку в темній кімнаті. Причини, з яких «справи Майдану» так і не були розслідувані, лежать на поверхні й для фахівців є очевидними. Шкода лишень, що фахівців до їх розслідування так і не допустили.

Володимир Бойко

У цьому світі не буває трьох речей: секретів, випадковостей і співпадінь.

Leave a Reply

Наступна публікація

Антикорупційні лабіринти

Пт Лис 20 , 2020
Нарешті генеральна прокурорша Ірина Венедіктова почала втілювати в життя передвиборні обіцянки Володимира Зеленського, який заявляв, що з його перемогою на президентських виборах в Україні завершиться епоха бідності. Принаймні, в родині Венедіктової ця обіцянка вже виконана: з бідністю Венедіктова та її чоловік  Денис Колесник покінчили раз і назавжди. Принаймні, вони в […]

Схожі публікації


RedTram Network

%d bloggers like this: